[☧]Ангарта.

***

— Чи ти думаєш, що наші вихованці, коли почують це, перестануть нам коритися і один з другим не захочуть працювати почергово разом з іншими громадянами, перебираючи на свої плечі тягар обов’язків перед державою, а волітимуть більшу частину часу проводити в своєму товаристві і в сфері чистого»?
— Це неможливо, — сказав Главкон, — оскільки справедливого ми будемо вимагати від людей справедливих.

Аналізуючи природу поліса Арістотеля, можемо побачити, як він намагається вивести державний устрій з глибокого природного та метафізичного порядку, який віддзеркалює не лише земні потреби, а й космічні принципи. Ця концепція, хоча і сформульована в античному контексті, не втратила своєї актуальності, залишаючись джерелом натхнення для політичної думки різних епох.

Бачення поліса як "гармонії між космічним і людським порядками", можна знайти в середньовічній ідеї "міста Бога" (Civitas Dei) святого Августина. Як і Арістотель, Августин розглядав місто як більше, ніж суто політичну чи економічну одиницю. Він вважав, що справжня держава не може існувати без орієнтації на вищу духовну мету, а досягнення справжньої гармонії можливе лише через дотримання Божого закону. Ця ідея чітко резонує з Арістотелевою тезою про те, що поліс є відображенням космічного порядку, де кожен елемент виконує свою функцію задля загального блага. В середньовічній Європі, де основою державного управління була християнська мораль і Божий закон, можна побачити паралелі з ідеєю Арістотеля про метафізичний характер поліса.

Абсолютний дух, корелює також ж ідеями Corpus Aristotelicum, які досягають свого вищого вираження через державу, з уявленням про поліс як завершення природного розвитку соціальних спільнот, які пізнаше еволюціонують в інтеґровані елементи середньовічних моральний бастіонів, крізь февдальне посередництво. Арістотель вважав, що індивіди знаходять свою справжню свободу не через ізоляцію від держави, а через участь у ній, оскільки саме держава втілює об'єктивний дух, що гармонізує індивідуальні прагнення з загальними цілями - є істинним баченням держави як системи, де громадяни реалізують себе через спільну участь у житті полісу як, найперше, екклезії; очевидно, що подібна спеціфіка розцвіла із домінацією християнства в Европі, тепер уможливлена як корпоративний елемент держави як вищости моральної самоцілі. Ця інтеґрація полісу і його спеціфіки крізь февдально-аристократичний устрій суспільности - те, що в більшості й актуалізує цого містику до сьогодні.

Відблиск цієї теми, можна знайти в середньовічній концепції християнського правителя. Ідеал монарха, поширений у середньовічній Європі, особливо у каролінгській імперії, ставив правителя в роль Бога на землі, де він не тільки виконує функцію законодавця, а й морального авторитета. Наприклад, Карл Великий, якого часто зображували як обраного Богом володаря, мав забезпечувати гармонію між земними та духовними вимірами життя свого народу, підтримуючи порядок згідно з божественним законом. Це також відображає арістотелівську ідею про те, що справжній монарх є не просто політичною фігурою, а моральною силою, що забезпечує гармонію між соціальними та космічними законами.

Якщо звернутись до більш сучасних аналогій, можемо провести паралель з ідеями італійського філософа Джованні Джентіле, чия концепція "актуалізованого ідеалізму" розглядає державу як вираз колективної волі, що формується через активну участь громадян у спільному житті. Для  «Французская революция» держава — це організм, що втілює духовні і моральні принципи, які є вищими за індивідуальні прагнення. Це співвідноситься з арістотелівським баченням громадянина як частини поліса, де кожен має свою природну функцію, спрямовану на загальне благо.

Таким чином, кожен із наведених прикладів показує, що справжня держава не може обмежуватися лише політичним або економічним виміром — вона має ґрунтуватися на вищих принципах, що сприяють досягненню загального блага й гармонії.

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи: @A_Rtuur

***

Усі суспільства вразливі до невикорінюваної схильності людей до амбіцій, жадібності, помсти та анархії. Проте, попри експерименти з різними типами політичної організації - демократією, олігархією, та навіть «змішаною (конституційною) монархією» (‘monarchie mixte’) - люди так і не змогли усунути постійну загрозу відродження анархії. Відбувається це тому, що люди невиправно перебувають у полоні згубних пристрастей: «ils sont envieux les uns des autres; l'avarice, l'ambition, la volupté, la vengeance les possèdent». Вони ж неминуче призводять до зіткнення воль і породжують нестабільність.

Для французького філософа П’єра Бейля найраціональнішим рятунком від цього стану є абсолютна монархія – «монархією в чистому вигляді» (‘monarchie toute pure’), яка ґрунтується на його прагненні захистити індивідуальну свободу, базовану на свободі совісті, гарантуючи при цьому безпеку і стабільність суспільства. Для нього, індивідуальна свобода в синергії з монархією є межею, за якою знаходиться лише хаос анархії:

“Інтерес до капіталу змушує людей уникати анархії, як найбільшої чуми людства”
П. Бейль

Суть ідей Бейля полягає в його твердженні, що суверени потребують необмеженої влади в практичній сфері дій, щоб приборкати злочинність і придушити тих, хто переслідує своїх сусідів і руйнує громадський спокій «où chacun doit être sous la majeste des lois», одночасно проголошуючи повну відсутність у суверена легітимного впливу на сферу приватної совісті, моралі та переконань.

Монархізм Бейля багато в чому відрізняється від політичного консерватизму інших європейських мислителів його часу – Гоббса, Буленвільє, Вольтера, Монтеск'є та Юма. Французький католик вважає необмежену монархію найбезпечнішою і найнадійнішою формою політичної організації й не виявляє жодного інтересу, на відміну від Буленвільє і Монтеск'є, до розробки чи навіть визнання необхідності обмежень монархічної влади. Дійсно, якщо Монтеск'є відчував глибоку огиду до політики Людовика XIV, спрямованої на ліквідацію «проміжних органів влади», таких як парламенти та інші провінційні стани, то Бейль ні трохи не зважаючи на подібні фактори виступав супроти будь-яких схем обмеження королівської влади.

Щоб продемонструвати, як легко конституційні обмеження, накладені на монархію, можуть бути згубно використані могутнім дворянством або корумпованими чиновниками для зміцнення власної влади та привілеїв, Бейл (як і італієць Джамбаттіста Віко та голландець Ромейн де Хоге) наводить приклад Польщі, найбільш похмурої, на його думку, поразки Європи, де дворянство, виступаючи проти королівської влади, фактично вихолостило державу та її інститути. Він запитує, що може бути більш жахливим ніж загибель колись квітучої держави через шляхетську зарозумілість, поєднану з народною довірливістю і недбалістю урядовців?

Причиною “абсолютистської непримиренності” Бейля радше є його віра в деструктивні наслідки «конституційного правління», занепокоєння тим що поділ законодавчої влади «між володарем і чиновницьким корпусом» лише заважає управлінню державою і перешкоджає законотворчості, а магістрати постійно перешкоджають тому, що задумав суверен. Він неодноразово наводить приклади катастрофічних наслідків втручання французьких парламентарів під час релігійних війн, коли ті намагалися обмежити королівську владу, маніпулювати правосуддям та блокуючи королівські укази. Заперечуючи, що парламенти повинні формувати конституційний контроль над королівською владою, і підтримуючи абсолютистські кроки з обмеження їхніх повноважень, Бейль стверджував, що Франція ніколи не була настільки занурена в безлад і анархію, як за часів правління Карла IX і Генріха III, коли корона на деякий час була фактично підпорядкована конституційному обмеженню.

Так, будь-яке стримування монаршої волі є злом, тяжінням до безвладдя, адже породжує ще більшу жагу до політичного гедонізму. Єдиним же шляхом до “чистого порядку” є царювання єдиного, неподільного і безкомпромісного світського суверенітету.

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи: @A_Rtuur

***

Як ми знаємо через вчення Господа - той, хто входить у двері - пастор овець, але той, хто переходить через огорожу - розбійник. Коли абсолютстична онтологія зароджена Філмером приводить нас до висновку, що спадковість влади в результаті може визначатися лише її абсолютністю, є ще й моралний фактор її передання, про який не так багато сказано досі.

Ця психологічність у владонаступництві є цілковитим
абстрактом. Ба більше, - люди та
правителі Старого Світу прекрасно розуміли таку концепцію влади та її сдадковости, як її пояснює онтологія, але на рівні підсвідомому, за духовим
розумінням “урядника землі”, або “хазяїна”, який міг бути для них проявлений у всякій формі.

Цим також мона пояснити певну регідність буржуазії та селянства до динамічних революційних процесів з XVIII по XX століття, у які ангажувалася масово, бо аристократія, яка з висоти
власного погляду швидше адаптувалася до змін, або аристократія вже революційна, народжена самим процесом, занадто далеко уходить в крайнощі, коли буржуазія з міською мелянхолійністю інтеґрується в популістські процеси.

Не дарма тепер тут буде згадати, що Творець і справді “обрав собі маленьких, аби засоромити
великих”. Але, очевидно, була чітка ріжниця між переданням як
розпорошенням владної інтенсивности - заміною титулів або їх додаткові, та між нерозривністю владної лінії вже рідного короля. В умовах, вельми логічно поставлених нам, як бачимо тепер, єдиний спосіб визначити “пастора овець” - це якщо наступна влада є: по-перше, збереженою в тій самій, або надзвичайно близькій до неї владній інтенсивності; по-друге, якщо наступна влада звязана з попередньою через
соверенів, а себто Ангартою (жертвою передння) одного, до іншого, генеалогічно, аби юридично.

При цьому виникає певна аномалія, яку треба негайно ж і вирішити. Якщо соверен - це той, хто приймає рішення певного характеру, то його позиція є
абсолютною, а не ґрадієнтальною, де такого права може бути менше, чи більше. Розпорошення ж владної інтенсивности - це коли воля соверена до цього рішення інкорпорується в якусь іншу структуру, наприклад, у
парлямент. Але тоді виникає парадокс переходу цього права все-ж у ґрадієнтальне, хоч за фактом воно й перебуває в абсолюті, бо тепер для
його реалізації потрібен консенсус. А за аксіоми, що соверен може бути
лише один, король стає парляментом, а той королем, вони ототожнюються у функції рішення-вийнятку, що є іще одним підтвердження влади як підміни титулів.

Ідеальним прикладом такої
ситуації буде перепалка Карла І Стюарта з його парляментом. “Матір усіх парляментів” - англійська палата - настільки тоді роздратувала найрозумнішого короля в історії Британії, що він зробив єдиний логічний вчинок у своїй ситуації - увібрав у себе деінтенсифіковану владу, оскільки фактично залишився лише як функція пасивна, віддаючи повне соверенство дебатантам, за що й поплатився головою.

Таким чином у соверенстві ми знаходимо іще одну його метафізичну функцію - воно ніяким чином не привязано до особистости та індивідуальности, а значить його роздроблення на маленьких монархів апріорі не може сприяти моральності, або тим паче позиивній співпраці з
індивідами-громадянами.

Й лише уособивши, як і підказує нам симантика слова, владу у єдиному монархові можна досягти якоїсь людської
моральности, бо інакше соверен - це механістична структура. Він завше залишається єдиним, на місцях, або в державі загалом, питання лише у тім, скільки в нім буде компонентів, дія кожного з них під каталізацією та
зверхністю соверенства як загального буде породжувати протидію іншого.

Виявляється також, що соверен - це дуже крихка та тендітна
структура, в плоть якої легко проникають паразити, а оскільки
інтенсифікація влади - це збивання у інтенсивнішу, а значить й ціліснішу,
згуртованішу, збитішу й відповідної резистентнішу масу владної енерґії, така плоть буде найефективніше протистояти двовладдю, або іншим вірусам бо “ніхто не може служити двом панам, одного бо зненавидить, а другого полюбить”.

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи: @A_Rtuur

***

Ідея інтенсифікації влади, на якій стоїть уся абсолютистична онтологія, як впринціпі невідємного звуження концентрації влади до пікової точки, здатна апропріюватися до будь-яких реалій, в яких є наявним упорядкований соціюм. "На кожного сильнішого знайлеться ще сильніший" - цей закон загалом пояснює вище твердження; сама природа влади підказує нам вірність ідеї її інтенсифікації, оскільки вона має здійснюватися через посередництво виконавця, який, відповідно, переймає меншу долю влади для свого завдання, так формуючи цю гілку управління.

В цієї генеалогічної владної гілки неодмінно має бути межа, благо, Цю Межу нам відкрили проповіді апостолів, розповівши про Христа,  але оскільки усе дерево владної генеалогії походить від Кореню, очевидним стає твердження, що всяка влада нероздільна з Божественістю. Ця система, яку підтверджує сам факт існування Абсолютного Бога, загалом є поняттям упорядкованости Всесвіту.

Влада, таким чином - це сакральна функція, яка забезпечує вигляд Всесвіту як впорядкованої дійсности апріорі, в початках своїх гармонійної структури. Це і є доля Божественого у владі, її функція - це спадок від Законів Бога саме по собі, частина загального задуму.

В такім стані речей очевидно, що соверен є у всього, що нам підтверджує й природа, від фльори й фауни до атомів, якась соверенність вищої влади зобовязана бути в будь-чого структурованого. Не дарма написано:

Хто в малому вірний, буде вірний й у великому

Монархія, як тепер розуміємо, за самою своєю природою є засобом, а оскільки "добре дерево поганих плодів не робить", за ним притягується й краса й істирочного досвіду. До такого самого висновку, проте зі зброєю сатани - демократією, намагались прийти й ріжного роду корпоративісти та економісти, звідти й народилася ідея, що "робітник контори має мати достатньо знань та прав, аби у будь-який мент очолити її". Натомість, природа речей суперечить цьому. Годі й пояснювати - усюди, а ба більше в установах заздалегідь закладених Господом - Церкві, Державі, Орденові, все завше продовжує рух угору до піку влади, цей стан апріорі підкріплює Божественість існування.

Вона, таким чином, присутня будь-де, де для неї відкриті крізь монархічну структуру двері, цим відображається Таїнство Призначення, Помазання будь-якого виконавця функції влади будь-де, крізь сам факт детермінованости цієї здібности. Згадуючи емісарство владної волі, можна ствердити, що Бог, як універсальний соверенітет над сущим, надає сущому моментального соверенітету, оскільки універсальність Божественого соверенітету передбачає, що Він торкатиметься чогось у просторі, як Йому підлеглого, для взаємодії з Ним впринціпі, але як вічне джерело сили й енерґії, неодмінно тоді наділяє його владою.

В цьому й проявляється функція Божествености у так званій "малій монархії", а себто у льокальнім, або плиннім соверенітетові. Бажання-ж розпорошити цю соверенність призводить до утворення її фракталів, а сама природа фракції підказує, що вона зароджена як неповноцінність, й існує лише, аби унеповноцінювати цілісні явища. У випадку ж з владою, яка не є матерією, що її можна побити на уламки, це позаяк призводить до цілості якогось соверену-апарату, будь він виявлений у зібранні , чи в сособі, але тепер змушує враховувати зіткнення волевиявлень всередині цього неоднорідного організму як фактор, що не сходиться з Божественою природою влади.

Все має бути впорядковане крізь фактор соверенітету, єдиний універсал для якого - Бог Творець. Сам процес монархізації цих "малих соверенітетів" - це контрреволюція проти повстання на Бога та Його порядок.

Тоді як людські та ангельські посередники можуть допомагати у здійсненні Божого правління і навіть брати на себе вражаючу роль Ролі, подібні до ролі Бога (наприклад, сидіння на троні на небесах), у кількох обмежених випадках, проміжні фігури обов’язково підпорядковані Богу як його підлеглі та не мають спільної унікальної особистості Бога.

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи:@A_Rtuur

***

Держава, будучи живим організмом, незалежною онтологією, як і все живе є процесом динамічним, а позаяк вона, впершу чергу, є форма нематеріяльна, то й перекидатися й втілюватися вона здатна, наповнюючи, безліч речей. Вона, таким чином, стає концептом перенесення смислу, який сама утворює та переносить у речі. 

Таким чином, у неї є безліч вимірів існування, один з яких - символ. Позаяк її перекидання у нього є функцією, загально означити цей грааль буття Держави  можна як "церемонія".

Символ є порталом для Держави, а відповідно, духу її нації, її натури, ідеї, нутра, у світ моментальних асоціяцій. Саме утворення асоціятивного ряду, який в процесі прожиття його як досвіду стає духовним родством для адаптованого людського вока, і є головною функцією символу в Державі. Це розуміємо з того, як окремі елементики геральдики та символізму в національних рефлексіях впринціпі уособлювали державу там лише, де був присутній символ. Така відданість символові в козацько-руських реалій породила цілий жанр виявлення емоції - геральдична поезія.

Нáмет с крестом, Марсови на мешканє даный:
Бы през него отчизны враг был поконаный.
Того знаку заживал, гетман россíйского
Роду: Святолдич котрый для дЂла слáвного:
Назвáный єст Киселéм, абы потомными
ВЂку, слава слынула, с потомки битными.
За чим поки Киселéв Полска битных маєт,
О наєзды биссурман нЂчого не дбаєт. - з вірша-прославляння герба "Киселов".

Це тепер стає повноцінною метаморфозою, уособлення з уособленим ототожнюються в символі - обличчі певного буття, таким чином, можна ствердити, що сама Держава починає жити у символі. Це описання деталей геральдики в тонкощах, як частини жанру у рефлексії - це тепер описання Держави (чи самодержця, що є тотожність) як того "намету з Хрестом", вигляд якого тотчас вона і приймає.

Шляхи думки виводять нас тепер на стежину феномену транссубстанціяції - перетворення субстанції. Подібно до перетворення хліба та вина на Плоть і Кров, з вкладом ірраціональної віри в якесь явище транссубстанціюється й символ в саму Державу. Саме тому істина визначення кордону "за корогвою" є єдиновірною, бо вона, найперше, засвідчує Державу в її головнім вимірові - духовнім, абстрактнім сприйняттю її як моральної вищости та самоцілі, означаючи границю театру її суспільних дій самим перетворенням цієї моральности.

Вічна істина пояснена Арістотелем: визначити зміст якоїсь речі - це впершу чергу дати їй імя, яке вміщало би в себе комплекс цього явища. Символ - це імя Держави, її персоніфікація. Так зустрічаємо у руській геральдичній поезії вірних васалів, коли вона писалася до імен державників, глибинний опис асоціяцій відповідно значень герба та імені державника, складаючи картину цього стану загалом. В оспівуванні Могилівської клейноди пан Земка бере опис внутрішнього життя герба від імені сюзерена - Петро, де будує, відповідно біблійного значенн, образ "скелі" та "каменю".

Ці васальні вірші часто карбувалися на таблицях з гербами, або використовувалися протягом багатьох років як елемент печатки, власне - символ. Так тоді дорожив Старий Світ силої виявлення емоції, щодо якоїсь цілісної ясности, бо сам по собі цей знак і є творінням, покладеним на посвяту якійсь вищості, й вже його знову перетравлює людська інтеґральність довершуючи ансамбль цілісности.

Чітко написано у вірші покладенім до гербу Льва Сапіги:

Хочешъ же ся присмотрет геръбомъ праве значнымъ,
заразъ можешъ познати, иж суть в дому зацнымъ.

Домінування щирої архаїки включає в себе перенесення навіть чеснот - до герба Острозьких у вірші була піднесена Острозька Біблія, у гімнах та піснях звучить відгомін якогось національного прагнення, бо все це підпадає під феномен рефлексії - стискання масиву Духу в його інієкцію. У переосмислюванні через силу творіння повсякчас проявляється новий сенс та вищість явища, яке тепер, знайшовши цілу систему для розуміння, проявляється у кожній дрібній деталі його метафізики.

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи: @A_Rtuur