𝐀𝐑𝐈𝐈.𝐁𝐎𝐎𝐊𝐒 ❦

Повстанці, яким моя мати допомагала перед смертю, зробили більше, ніж просто ховалися на нашому горищі. Вони тренували мене. Навчили красти. Як виживати. Як боротися.
І тепер я билася так, наче сама пекельна лють стала плоттю.
Він сипав ударами свого клинка, розрахованими і виваженими. Кожен його рух був питанням, на яке я мала відповідь. Я спостерігала, як його роздратування наростало коли я вже вчетверте відбивала його напад, використовуючи лише свій короткий кинджал, щоб відволікти його смертоносні удари…

Я танцювала у відповідь, легко тримаючись на ногах, тимчасово ухиляючись за межами досяжності досвідченого бійця, щоб я могла вивернутися і опустити кинджал зверху вниз, розсікаючи повітря. Кут удару був громіздким, але я практикувала його стільки разів, що й порахувати не могла. Саме під таким кутом потрібно було опустити лезо, щоб знайти вузький отвір в обладунках охоронця. Тоненьку щілину між казаном і шийною скобою, де шматок металу міг би зачепити яремну вену. Мені ніколи раніше не доводилося використовувати цей маневр у реальному житті. Я зробила це без роздумів. Я навіть не зупинилась, щоб замислитися над дугою яскраво-червоної артеріальної крові, яка вихлюпнулася з шиї охоронця, коли він впав на коліна, хапаючись за горло.

Ніякої провини.

Ні милосердя.

Ні часу.

Я вихопила меч охоронця і залишила його помирати на піску.
Тихий охоронець звузив на мене очі, ніби переоцінюючи ситуацію. Інший охоронець не був таким розумним. Він завив, його гнів охопив його, коли він кинувся на мене, зірвавши маску, щоб відкрити рот, повний вибитих зубів.
— Тупа сука! Ти за це заплатиш...
Я розвернулася, кинувшись назад, і вимахнула мечем. Він був важчим за дерев'яні тренувальні мечі, з якими я завжди тренувалася, але я звикла до довжини. Я точно знала, де загострений кінчик сталі торкнеться його шкіри: трохи нижче його правого зап'ястя. Я розрахувала все ідеально. Трохи більше, ніж відрегулювавши руку з мечем, я завдала удару, і тоді рука охоронця, що все ще тримала меч, з глухим стуком впала на пісок.
— Моя рука! Вона відрубала мені руку!
— Тепер я прийду за твоєю довбаною головою, - прошипіла я.

Лють затьмарила мій зір.

Вони вбили мою матір.

Моїх друзів.

Всю сім'ю Елроя.

Вони стали причиною смерті тисяч людей, а тепер вони погрожували
Гейдену.

Уся стримувана лють, що зберігалася в моїх грудях, вирвалася назовні нестримним потоком.

Я помітив її кілька тижнів тому - спочатку в Греції, потім в Італії, потім у Португалії, а тепер у Парижі.
Я спостерігав за нею в усіх маленьких містечках на її шляху, бо я переслідував її. Переслідував її по всьому континенту, тому що, побачивши її в Афінах, я зрозумів, що вона моя.
Вона була мигцем у натовпі, але щось у ній змусило цю темну і первісну частину мене звернути на неї увагу. Це було схоже на те, що гачок встромився глибоко в моє нутро, і не було ніякого способу його відчепити.
Я пішов за нею до хостелу, в якому вона зупинилася. Я вдерся туди, порився в її речах і побачив, що далі вона збирається до Італії. Я перервав свою роботу в Греції, щоб прослідувати за нею, але не раніше, ніж прихопив невеличкий скарб, щоб тримати її поруч, поки я не зможу бути з нею разом.
Так все і почалося. Я слідував за нею, спостерігаючи за кожним її рухом, запам'ятовуючи маршрути, якими вона ходила, речі, які їй подобалися і не подобалися. Те, як вона ходила і навіть як посміхалася, зачаровувало мене. Я був так близько до неї, прямо за нею, коли вона навіть не усвідомлювала цього. Я дозволив солодкому звуку її голосу заритися глибоко в мою ДНК, поки він не став частиною мене.
З кожним днем я ставав ще ближчим до неї. Я не раз торкався м'яких пасом її волосся. Спогад змусив мене сягнути в кишеню і витягнути пасмо волосся, яке я відрізав у неї за кілька днів до того. Блакитна стрічка, пов'язана навколо шовковистого, полунично-блондинистого шматка волосся, щоб утримувати пасма на місці, була того ж кольору, що й її очі.
Я розгладив її пальцями, потім підніс до носа і глибоко вдихнув. Вона все ще слабо пахла шампунем, яким вона користувалася.