Таки дістався британця
Девіда Мітчелла. Почав (ще в грудні) з «Тисячі осеней Якоба де Зута» в красивому виданні «Жоржа» і перекладі
Олени Любенко, яку ви можете знати, зокрема, за перекладами
Кінга.
Локальних відгуків на роман я не зустрічав, а на пишномовні анотації про одного з кращих романістів сучасності вирішив не вестися)..
Отже Консервативна Японія на межі 18-19 століть і бухгалтер
Якоб де Зут, який прибуває на штучний острів Дедзіма в затоці Нагасакі, аби навести лад у рахунках корумпованої Голландської Ост-Індської компанії і закохується в місцеву акушерку.
(Цікаво, що сам
Мітчелл свого часу жив у Японії, де викладав англійську мову, одружився на японці
Кейко Йошіді і має з нею двох дітей)
Місцеві традиції та закони, очікувано, кенселять несміливу любов
де Зута і
Айбагави + кипучий котел політичних інтриг, владних розбірок, англійці, які хочуть захопити Дедзіму і таємничий настоятель монастиря, за стінами якого відбуються стрьомні речі і де зникає кохана
де Зута…
Можливо, я почав не з того роману
Мітчелла (можливо, варто було дочекатися «хмарного атласу», анонсованого на 2025-ий), але «тисяча осеней» іноді вимагала чималих зусиль, аби рухатися текстом.
(Антологічна) перевантаженість деталями і необовʼязковими героями, сюжетні лінії, які начеб мають розвʼязку, але доцільність їхньої присутності в книзі під питанням, неможливість сфокусуватися на якійсь темі чи конкретних персонажах (той випадок, коли про все і ні про шо)…
А можливо,
Мітчелл, просто не мій автор, попри його ерудованість, поетичність прози і авантюрне прагнення охопити все).. Спробую ще.
#девідмітчелл #проза #історія