На мою думку, це такий універсальний людський досвід — чітко пам'ятати що тих викладачів, які нас підтримували і які нас заохочували сміливо мріяти, що тих, хто намагався нас переконати в тому, що у нас нічого не вийде.

Пам'ятаю, як колись вчитель фізики змусив мене встати перед всім класом і який, серед багатьох інших красномовних речень, обізвав мене «дебілкою, в якої нічого в житті не вийде». І хоча я досі працюю над тим, аби дебілкою не бути, в житті в мене точно щось вийшло.

Але натомість, я з великою теплотою згадую Марію Миколаївну, викладачку з мого університету, яка без жодних запитань й без жодного осуду раз за разом дозволяла мені із запізненням здавати роботи після того, як я на першому курсі пережила насильство зі сторони однокурсника. Вона не знала про ситуацію нічого, але коли роками згодом вона про це дізналась, то пояснила мені, що «по твоїх очах бачила, що тобі потрібне розуміння та допомога».

Так ось, краще бути такою як Марія Миколаївна, ніж вчителем фізики з, парадоксальним й цілком доречним для нього, прізвищем Міль.

Мені аж цікаво стало, чи резонують мої слова з вами? Чи були у вас схожі ситуації, коли викладачі (у будь-якому сенсі наступного слова) запам'ятались на все життя?