Профком студентів КПІ

Не забудьте сплатити інтернет, вибрати категорії кешбеку і провести зиму - ми її пережили, і це добре)

Підготовка до Масляної іде повним ходом

💲 АКАДЕМІЧНА СТИПЕНДІЯ
Почала надходити
Це перша стипендія за результатами зимової сесії

Можете відразу витратити частину тут)

Три роки повномасштабного вторгнення

Це авторська думка голови профкому студентів (вона може не відображати позицію профкому).
Сьогодні буде дуже багато публікацій, рефлексій на цю тему, я ж хочу описати свої спогади, погляд на теперішнє і трохи - на майбутнє.
Можливо, тут буде недостатньо оптимістично-потужної незламності, але вірю, що її додадуть інші.

Три роки тому ми ще були в стані ковіду (пам`ятаєте таку хворобу, там ще карантин був), і ми мали виходити з 19 березня вже на змішане, і профком був в очікуванні цього.
Звісно, небезпека війни витала в повітрі: поприбирали підвали, які в майбутньому стануть укриттями, дехто думав, що робити у випадку наступу, хтось вже після "визнання" рф квазіреспублік зрозумів, що треба їхати подалі з Києва, але все жили надією, що великої війни вийде уникнути.
І тут о 4-й ранку (без оголошення війни, хе-хе), Київ бомбили, нам об`явили...
Пам`ятаю, що спершу набрав води у вільну тару, бо вважалося, що до 9-ї вже не буде ні електроенергії, ні інтернету, нічого.
Потім пішов купити їжі, ліків, зняти грошей і, до дорозі назад, вперше почув на 1 корпусі сирену (станом на зараз таких сирен було всього лише 1538)
0 9.00 - засідання ректорату-оперативного штабу - і все закрутилося (до речі, деякі викладачі, попри оголошення, не скасовували пари).
Мобілізація 200 співробітників, забезпечення діяльності університету.
Людей з управління було мало, сформувалося два центри життя: 1 та 31 корпус (він охоплював студмістечко, в якому залишилося близько 500 мешканців). Можна говорити про це дуже багато, то ж перелічу найяскравіші спогади:

- згуртованість 5 гуртожитку, де організували пункт харчування і укриття, а також вони організували харчування в 31 корпусі персоналу, який працював на КПІ.

- сам 31 корпус, який перетворився в штаб, де була їжа, вода, ліки, і підтримка, а, найголовніше, вони якось діставали ХЛІБ - дефіцитний тоді товар. Наталію Валеріївну та Олександра Анатолійовича, які тоді взяла координацію цього всього на себе (прикро, що з Вами потім так вчинили..) Також дуже гарно проявили себе молоді декани, які підтримували тут і своїх, і чужих студентів.

- неймовірну підтримку він інших: ми стали отримувачами гуманітарної допомоги, яку нам надали колеги по профспілці (ще поділилися з НУБІП і відправили 21 коробку в ХПІ, а курятину їли майже місяць)

- людей, які залишилися на КПІ і допомагали йому функціонувати: чергували на вахтах, підтримували життєзабезпечення, готували їжу, стояли на блокпостах, і, звісно ж, мобілізовувались. Дуже допомогло і фізично, і психологічно, наявність великого ком`юніті з Донбасу - які вже з 2014 знали, що таке війна.

- просто неймовірних людей, які стояли біля витоків гуманітарного штабу профкому студентів, і завдяки яким вдавалося діставати все, що було потрібно. Частина з них продовжує роботу і зараз)

- і, головне, атмосферу зарядженості. Треба було щось робити для оборони - ми відразу там. Треба комусь допомогти - ми там. За рахунок цього вдавалося не поїхати дахом) Дехто продовжує роботи так і зараз. Тоді всі ці загрози сприймалися як щось нереальне, та і не було, коли про це думати. Зараз, знаючи більше інформації, ці події згадуються з зі страхом: як же близько ми були до катастрофи...

Пройшло три роки.
Ситуація непроста як на військовому, так і на дипломатичному фронті. Все частіше говорять про припинення вогню, про імовірні домовленості (які можуть бути дуже невигідними). Чи відбудеться це? Я не знаю. Чи правильно так робити, а не шукати виключно військовий шлях вирішення? Не беруся казати, я не воюю зараз, тому не можу об`єктивно все оцінити.