але є нюанс: ця сама тема специфічна, тож контент ворнінг про расчленьонку і згорну-но я від гріха подалі свої ramblings 💀

у "Severed: a history of heads lost and heads found", книжці про відокремлені людські голови як об'єкт соціокультурний, яку я вже кілька тижнів, але з великою цікавістю потрошку гризу, саме пішла мова про використання людських решток (голів, власне) у медичних цілях як колись доволі поширену практику.
[а взагалі, "Severed" - топовий нонфік; це - лише одна з піднятих тем, і мабуть я ще буду про неї постити]

тож, кілька сторіч тому рекомендували кров обезголовлених - від епілепсії, чаші з черепів - від отруєння свицем, лишайники, що на тих черепах виростали - для зупинки крові; енд азер сінгз, які змушують бути дуже вдячними за сучасну фармацевтичну індустрію.

учора ютуб підкинув мені відеоесей про те, як люди колись вирішили, що їсти єгипетські мумії корисно для здоров'я (спойлер: напартачив перекладач), і з нього я собі виписала у tbr один нонфік із самопояснювальною назвою "Mummies, Cannibals and Vampires: the History of Corpse Medicine from the Renaissance to the Victorians", Richard Sugg.
а взагалі есей хороший, і гарно розвінчує міф, що цим ділом займалися переважно вікторіанці - бо додумались ще дуже давно до них.

і от, я сьогодні беру до рук "Life Ceremony", збірку короткої прози Саяки Мурати - а там перше оповідання про світ, де нормально використовувати, скажімо, людське волосся для светрів чи кістки для меблів.

так, це трошки крок убік від corpse medicine, але напрям той самий: межі допустимої поведінки з людським тілом після смерті. і ось всі ці мої медіа говорять, що це - не стала річ, а чисто соціальний конструкт, і не так давно він був інакшим, а пізніше може ще змінитися. і, вигадка Мурати - задумана як горор - не зовсім out there. і чи могло б сучасне суспільство дійсно дійти до такого стану, де, скажімо, можна було заповісти зробити зі своїх ребер канделябр? і чому нас так лякає вихід за ці дуже умовні межі допустимості? я не знаю. відповідей у мене для вас сьогодні немає, тільки питання на подумати.

але посмертне донорство, хоча і зустрічає певну долю опору, здебільшого, (узагальнення) легальне та прийнятне. для сучасного суспільства нормально робити мертве тіло корисним таким чином. заповідання тіла для медичних досліджень - теж, в принципі, вже більш ексцентричний, але ще варіант норми. все ж, що за цими межами, провокує та скандалізує.

коли Девід Теннант грав у постановці "Гамлета" The Globe Theatre, у ролі бідолашного Йорика виступив справжній череп піаніста Анджея/Андре Чайковського (поляка, не плутати з Петром), який заповів своє тіло науці, а череп - театру, для використання як реквізит. через це виник скандал: спершу театр запевняв, що череп було замінено реплікою "аби не відволікати глядачів", а потім зізнався, що череп все ж був справжній.

книжки з людської шкіри, про які я читала колись дуже гарний нонфік "Dark Archives" - перетворились взагалі на троп для жахачок низького сорту.

напрошується згадка моєї улюбленої Кейтлін Дауті, королеви death positivity з її "From Here to Eternity", про поховальні традиції у світі, яка колись дуже на мене вплинула - особливо у плані розширення сприйняття. Кейтлін, власне, і ілюструє, наскільки місцеві культури формують абсолютно різні рамки допустимого, а ще говорить про більш екологічні альтернативи традиційному похованню - наприклад, human composting. і це саме те, як воно звучить.

хоча оці мої роздуми про прийнятність поводження з мертвими тілами і чому це лякає - навіть коли особа, чиє тіло використовується, дає свій дозвіл - приводять до думки про те, що суспільство і від живих не може відчепитися, куди там до мертвих. наприклад, репродуктивні права жінок, ем ай райт?

під катом щось не додається, тож: [лінк на відео] [джерело про постановку "Гамлета"]

гаразд, на цьому відкланяюся. сподіваюся, що я у цьому потоці яппінгу роблю сенс, бо зараз прихворіла, і коли, як не у трошки температурному стані читать дивні книжки та розмірковувати про смертність і тілесність 🌚

#morbidcuriosity #довгочит