коли біль жіночого роду
як моя мама була вагітна, бабина подруга (що відає більше, ніж звичайні люди) сказала таке:
скоро прийде дівчинка, яка збере з роду все найкраще і виконає вище призначення. звучить містично, чи не так?
і дуже тяжко.
бо виявляється, що від роду можна взяти не тільки найкраще, а й найболючіше. розпач матері, у якої гинуть від голоду діти, а вона не може нічого з цим поробити, розпач жінки, що не дочекалась чоловіка з війни і, обдираючи стіни в лікарні, спокійно сказала дітям, що буде вмирatu.
болі великі і маленькі, що застигли мені ще тоді, коли я тихо плавала всередині мами.
зараз читаю книжку про те, як успадкована родинна травма формує нас. про те, шо треба дослідити принаймні три покоління, аби зрозуміти причину тих чи инших болів, передовсім душевних.
у книжці прикладом постає історія про єврейку, яка страждала все життя, не усвідомлюючи, що продовжує страждання своїх предків, яких знищили в газовій камері. якби цю книжку писали в Україні, там був би приклад про трансгенераційну травму після розkypkyлення, сталінських чисток і гоlodoмору.
тяжко, коли чуєш серцем біль не тільки болі прабабів, а якийсь екзистенційний, біль всього українського народу.
мої рідні, я чую вас. прапрабіль, прабіль і болі моїх батьків.
я хочу, щоб на мені біль мого роду скінчився. хай саме це буде моїм вищим призначенням.
я хочу, щоб біль чоловічого скінчився.
нитка.
біль жіночого роду може бути в українській мові тільки коли йдеться про вибілену нитку. чула, біль робили так: обмазували олією і запікали в хлібові.
на фото я і моя сорочка біллю. я дивлюся на себе в ній — і нема більш нічого: ні страхів, ні болю, ні тривоги не прокинутись, попри те, що вона вишита у воєнне літо.
я хочу так легко плисти по життю, як голочка в моїх руках, що тисячі стібків проходить, поки я не втомлюсь, поки очі не закрутяться у вузол.
хочу плисти, як слова пливуть у рядках цієї пісні:
шовком та біллю
та вишивала
я ниточка, що пронизує рід і збирає все найкраще, втілює все невтілене і говорить все непроговорене.
нехай біль буде тільки жіночого роду.
у всіх нас🤍
як моя мама була вагітна, бабина подруга (що відає більше, ніж звичайні люди) сказала таке:
скоро прийде дівчинка, яка збере з роду все найкраще і виконає вище призначення. звучить містично, чи не так?
і дуже тяжко.
бо виявляється, що від роду можна взяти не тільки найкраще, а й найболючіше. розпач матері, у якої гинуть від голоду діти, а вона не може нічого з цим поробити, розпач жінки, що не дочекалась чоловіка з війни і, обдираючи стіни в лікарні, спокійно сказала дітям, що буде вмирatu.
болі великі і маленькі, що застигли мені ще тоді, коли я тихо плавала всередині мами.
зараз читаю книжку про те, як успадкована родинна травма формує нас. про те, шо треба дослідити принаймні три покоління, аби зрозуміти причину тих чи инших болів, передовсім душевних.
у книжці прикладом постає історія про єврейку, яка страждала все життя, не усвідомлюючи, що продовжує страждання своїх предків, яких знищили в газовій камері. якби цю книжку писали в Україні, там був би приклад про трансгенераційну травму після розkypkyлення, сталінських чисток і гоlodoмору.
тяжко, коли чуєш серцем біль не тільки болі прабабів, а якийсь екзистенційний, біль всього українського народу.
мої рідні, я чую вас. прапрабіль, прабіль і болі моїх батьків.
я хочу, щоб на мені біль мого роду скінчився. хай саме це буде моїм вищим призначенням.
я хочу, щоб біль чоловічого скінчився.
нитка.
біль жіночого роду може бути в українській мові тільки коли йдеться про вибілену нитку. чула, біль робили так: обмазували олією і запікали в хлібові.
на фото я і моя сорочка біллю. я дивлюся на себе в ній — і нема більш нічого: ні страхів, ні болю, ні тривоги не прокинутись, попри те, що вона вишита у воєнне літо.
я хочу так легко плисти по життю, як голочка в моїх руках, що тисячі стібків проходить, поки я не втомлюсь, поки очі не закрутяться у вузол.
хочу плисти, як слова пливуть у рядках цієї пісні:
шовком та біллю
та вишивала
я ниточка, що пронизує рід і збирає все найкраще, втілює все невтілене і говорить все непроговорене.
нехай біль буде тільки жіночого роду.
у всіх нас🤍