Дощ
Знаєш, я обожнюю слухати дощ...
На органі затоплених літом дахів і вуличок
Небо створює
мелодію тиші.
І колись я міг чути її.
Коли єдиним та справжнім вікном у світ був не ноут,
а кілька вибитих часом дощок
на старому горищі…
Тоді сам собі я здавався таким малим,
А ціле небо, стікаючи, лишалось в долонях…
Весна ностальгічно пахла дитинством:
Мокрими вулицями, сміхом, озоном, і
старими книжками...
А час все непомітно сипався
Мов насміхаючись, тихо, безжально.
Літом дні стали непристойно довшими,
Пахло димом, випускним, коханням…
Як манну небесну, ловив губами дощ –
Небо всміхалось блакиттю. Востаннє,
Як виявилось.
Під осінь душа достигла, поважчала
Квіти без води пожовкли –
обсипались
Заглибившись у філософію про сенс життя –
Ділив світ на трьох: диван, віскі, Ніцше.
Замість погоні за щастям, обрав стеження
Як мрії збуваються самі по собі. В інших.
Час вибілював спогади.
Холоднішало.
Гарантійний термін життя – скінчився,
Довелось жити як є, думкою більшості
Потроху почав звикати.
Соціум видав диплом офісного співробітника
і настанови:
Заведи сім’ю. Дочок, синів –
стань мужиком.
Годі. Жити. Надіями.
Січень, ніч.
Я виходжу на балкон общаги і посміхаюсь,
а по обличчю течуть сльози.
Йде дощ...
Федір Рудий