УкрРайт

Квартиру держава Алісії виділила у спальному районі. Гріх було жалітися ‒ поруч і магазин, і клуб, і навіть річка. Правда, клуб не працював, бо комендантська, а магазинчик біля будинку поступово занепадав, бо через міст відкрили «АТБ». Але в цілому дуже навіть непогане місце. Порослий деревами двір, мужики за столиком щонеділі грали в шахи, діти верещали на старих рипучих гойдалках, доламуючи їх екстремальним катанням, а головне ‒ ні тобі електропідстанцій, ні лікарень, ні будь-яких інших потенційно цікавих росіянам будівель.

Алісиїним друзям з дитбудинку пощастило менше: кого по селах відправили в землянках жити, кому замість квартири кімнату виділили в гуртожитку, а кому взагалі дулю з маком показали, бо свого часу на соціальний облік не стали. Алісія розуміла, що з ситуацією в країні і на тому добре, але потайки все ж зловтішалася. Усі, хто ображав її, жили аби на першому поверсі, а вона ‒ аж на п’ятому, попід самісіньким дахом. Вийде на балкон ‒ і все місто видно.

А ще з Алісіїного балкону було видно сусідній, варто лиш повернути голову праворуч. Стара дерев’яна рама обвисла і прогнила, а скло тріснуло на одному із вікон. Там жили Мухомори.

Справжнього їхнього прізвища вона не знала, а кличку їм дали, певне, за псоріаз ‒ від зими до літа вся сім’я ходила в червоних плямах. Старий Мухомор, батько сімейства, якраз чарку перекидав попід під’їздом, коли Алісія вперше приїхала в будинок заселятися кілька місяців тому. Так і познайомилися.

#уривки

Софія Гудовсек потім вигадає назву

*:.｡. .｡.:*･゜ﾟ･*☆

ㅤСтарі фотографії пахли спогадами. Вона все переглядала їх на екрані старенького ноутбука, поки кінчик цигарки невпинно тлів, звисаючи над попільничкою. Вона вдивлялася у власні спогади, знову й знову з особливим болем поринаючи в них, поки навколо відбувався рейвах. Не фізично ‒ у квартирі вона була одна, ‒ а загалом. Люди навіть о такій пізній годині метушилися десь у дворах між багатоповерхівками, на дорогах між містами, у кімнатах між іншими кімнатами. А вона застрягла тут ‒ у моменті, що вічно пахнув бридотним, але таким смачним енергетиком. Що вічно звучав голосним сміхом десь на дитячому майданчику, оповитому спокоєм пізнього вечора.
ㅤВона розглядала старі фотографії та автоматично збивала попіл з цигарки рухами пальця. Вона розглядала вирази обличчя минулої себе, наче вперше з нею знайомилася.
ㅤА все навкруги й досі гомоніло, і її увагу таки вдалося привернути сигналізації, що спрацювала на чиїйсь машині. Дівчина тряхнула головою, різко закриваючи ноутбук та відкладаючи його з колін на столик перед собою. Підвелася зі стільця, тримаючи в руках таку ж стареньку попільничку, і підійшла до прочиненого вікна балкона.
ㅤПахло серпневою задухою та розпашілим після сонячного дня асфальтом. А ще яблуками, що росли під її вікнами. І скільки ж було метушні з цим деревом, коли його хотіли зрубати. А втім, бабусям із сусіднього під’їзду таки вдалося відстояти свої права на одиноку яблуню. Нових паркомісць не отримав ніхто, але всі милувалися з цвіту дерева наприкінці весни.
ㅤЯблука падали на землю й згнивали, інколи викочувалися на асфальт, де їх трощили колесами машини. Рідше ті самі бабусі збирали їх собі, щоб висушити або зварити компот. А під її тінню влітку часто ховалися на лавиці біля під’їзду діти, граючи в карти. Хоча ні, таки частіше вони розмовляли або втикалися носами у свої телефони. Та бодай на вулиці знаходилися. А саму яблуню більше ніхто не чіпав.
ㅤТая дістала другу цигарку з пачки й швидко підпалила її, чиркнувши потертою запальничкою. Та піддалася лише з другої спроби. Вона вдивлялася у вогні сусідських вікон, помічаючи в них розмазані рухи або мерехтіння телевізорів. Рідше можна було й почути якісь відголоси сварок, але не цього вечора. Погляд впав на стіс паперів, що лежали на підвіконні. Вона любила створювати собі додаткову роботу, вичитуючи тексти вже надрукованими, а потім, під потріскування програвача платівок, копирсалася в цих же текстах, тільки вже в електронному форматі.
ㅤПогляд пройшовся по примітках, написаних необережним і дрібним почерком. Стопка паперів опинилася на столику біля ноутбука. Ще один клуб диму було видихнуто в прочинене вікно.
ㅤВечірня тиша. Субота.
ㅤЇї все питали про сенси в її текстах. Усе докучали одними й тими ж питаннями на кожному кроці. А докучали їй її власні душі, якщо хочете. Тая вже встигла втомитися від розмов із ними, але крити все ніяк не хотіли йти. Не покидали її орендованої квартири, не покидали її голови, думок. Вона все базікала, щось нерозбірливо бубоніла у відповіді, відшукуючи сенси в усьому, до чого тільки могли прикопатися. Так на полях аркушів почали з’являтися перші рисунки й побажання, щоб це все скоріше закінчилося. Так тексти почали вицвітати, більше не приносячи минулих емоцій.
ㅤТак вона почала звертатися до старих фотографій.
ㅤТая все шукала в них відповіді. Шукала нові сенси, поки купи абзаців так і залишалися незакінченими. Поки речення лежали обірваними пікселями на екрані її ноутбука. Поки слова застрягали десь на півдорозі до тексту.
ㅤСенсу не було. Де б вона його не шукала, але навіть у тій клятій яблуні під вікнами сенсу було більше, ніж у власних думках.
ㅤСенсу не було ні у двох випалених цигарках, ні в забутому богом чаю, що все остигнув. Сенсу не було й не мало бути, бо це просто цигарки, які випалюють залежні; бо це просто чай, приготовлений з пакетика сумнівного змісту. Бо це просто мистецтво, що не зобов’язане мати купи сенсів.

*:.｡. .｡.:*･゜ﾟ･*☆

#поезія

*:.｡. .｡.:*･゜ﾟ･*☆

Скільки ж іронії в банальних почуттях людини.
І все «бла бла» в нескінченній прогресії, тільки б заповнити чимось тишу.
Тільки б зайві думки не взяли верх, бо вони не здаються правильними.
Тільки б зайві думки не взяли верх, бо це буде прийняттям поразки.
А ця битва продовжується в біса довгі проміжки часу,
І вже хочеться чим швидше здобути ту кляту звитягу.
А думки все ширяють просторами мозку, наче скалічена челядь,
Що її кожного разу боляче карали за непокору своєму вельможному пану.
А всьому виною прості емоції, що так абсурдно виходили на волю.
І за найменшого неправильного прояву боляче отримували за це по морді.
Та хоча серце вже обливало кров'ю, а легені вкрили глибокі порізи,
Усе ще не можна було опустити голову, прийняти власну невдачу.
Навіть коли груди спирало пекельним болем,
Навіть коли в такі моменти нікого й ніколи не було поряд,
Навіть коли ти сам собі ставав ворогом...
Навіть коли пальці окрасилися в багряно-червоний.
Дихати ставало легше тільки з бігом часу.
І скільки ж іронії в тому, що цей самий час зламані іграшки ніколи не лагодив.

*:.｡. .｡.:*･゜ﾟ･*☆

*:.｡. .｡.:*･゜ﾟ･*☆

ㅤОстаннім часом хочеться чогось або в біса романтизованого, або в біса естетичного. Або ж усього цього разом... Чи то взагалі воно є одним і тим самим. Загалом, душа трошки ниє та прагне до променів сонця.
ㅤТак мабуть, усе ж таки, це єдина причина таких дивних бажань – дефіцит сонячного проміння.
ㅤЗабагато реалістичного бруду, що збивається в кашу з опалого листя, яке так і не прибрали з осені, і липне до підошв усього взуття. А потім розноситься по підлозі, бо згадка про забутий на тумбочці телефон наздогнала вже за межами будинку. Потім ще й прибирати це все. А втім, якщо вже бути зовсім відвертими, – начхати. Це буде проблемою майбутніх мене, тож двері зачиняються швидко.
ㅤБагнюка й далі липне до підошв черевиків. Бодай її чвакання не так сильно чути за навушниками, а пісню, що звучить у них, я так і не в змозі швидко підібрати.
ㅤЗабагато фонового шуму, що формується від проїжджаючих повз машин, чужих розмов незрозумілою мовою, криків дітей десь на майданчику в центрі, шкільного дзвоника, який чути аж сюди. А ще з купи феноменів, як от шурхіт одягу та власне дихання.
ㅤІнколи просто не вистачає тиші, тому вона компенсується піснею в навушниках, яку я так і не змогли підібрати.
ㅤЗабагато смоли в легенях. Хоча це вже як подивитися. Індивідуальний або ж суб'єктивний погляд, якщо хочете. Бо коли я прочитали порівняння однієї людини в якомусь із її текстів, що кожна цигарка – уособлення людської душі, більше не змогли кинути палити. А та цигарка, назву марки якої я більше не можу згадати, що різко віддавала на язику смаком вишні, видалася занадто спокусливою. Хоча й ніколи не була першою.
ㅤТому після клацання запальнички десь під деревами біля річки весь фоновий шум зникає, а на легенях осідає ще трохи смоли. Поки я намагаюся відновити ті різкі краплі смаку вишні на язиці, згадуючи грудневий вечірній мороз на балконі старої двушки. Згадуючи, як тоді мерзли ноги. Згадуючи, як тоді вперше змогли відпустити.
ㅤТут без сумнівів – у мене дефіцит сонячного проміння.

*:.｡. .｡.:*･゜ﾟ･*☆