Your Bookish Reality UA🦉🇺🇦🌾

До цього я так боявся жінки, яка встане між нами, влізе та розлучить нас. Незважаючи на те, що вона проникла в усі наші серця, вона також зцілила нас у місцях, про які ми навіть не здогадувалися, що були розбиті.

Коли я натискаю "відправити", на моєму телефоні з'являється ще одне повідомлення. Від мами. Я відкриваю його, щоб знайти її звичайну суміш любові та порад.

Мама:
Сонечко, не зупиняйся! Ашер звучить божественно. Він виглядає так само божественно, як і звучить? Як чудово, коли сильний чоловік намагається тебе врятувати. Розважся трохи!

– Сантос! Прибери мій член від нього! – Селена кидається, стискаючи кулаки навколо ножа, ухиляючись від якогось хлопця, який намагається схопити її нізвідки. Я закочую очі й стріляю в нього, бажаючи, щоб вони зосередилися, але знаючи, що корабель відплив.
– Твій член? У тебе вже є! – відповідає він, зупиняючи її, коли в її очах з’являється збентеження.
– Де?
Як довбень, яким він є, Сантос підходить до неї і штовхає на коліна, не звертаючи уваги на її гарчання, коли раптом вдаряє своїм членом по її лобі. – Ось тут!

– Угу, – вона тицяє пальцем мені в груди. – До твого відома, до кави не буде ніякого сексу.
– За шкалою від легкого перепиху до повного трахання, який рівень свободи я можу дозволити собі до кави?
– Поцілунки, але тільки якщо у тебе немає жахливого запаху з рота.

– Милий рожевий зайчик? Серйозно?
Тепло заливає мої щоки.
– Це... це внутрішній жарт. З Емі, – це не так. Я просто не знала, що ще сказати, і вигадала це на ходу.
– Угу. Звісно, – усмішка Ашера говорить мені, що він ні на секунду не повірив. – А я вже подумав, що ти намагаєшся спокусити мене думками про милі, рожеві, заячі носики.
– Ні! Я маю на увазі, що це не... – слова плутаються у мене на язиці. Я дійсно хочу спокусити його, але я б хотіла, щоб він думав про мене, а не про кролика.
Хіба що йому подобаються сексуальні кролики? Це могло б бути весело.

Я скидаю свій безрозмірний джемпер, відчуваючи, що в ньому занадто спекотно, і розглядаю своє відображення. Майка і крихітні шорти самі по собі можуть бути трохи недоречними, тож я додаю шовковий халат-кімоно. Ось так. Знову пристойно. Немає сенсу вдягатися повністю, коли я просто йду до сусіда.

– Я заходжу туди, – рявкаю я в телефон, перш ніж запхати його в задню кишеню. Тримаючи в одній руці молоток, а іншою встромляючи у скло пробійник, що розтрощує його за півсекунди, я з ревом вриваюся в її будинок, молячись, щоб шок не дав чоловікові вистрілити в мене.
Але коли я пробігаю через її кухню до вітальні, мій мозок починає наздоганяти мої очі. І вуха.
Жінка що кричить? Є.
Психопат-вбивця? ... Не дуже.
Насправді, жінка, яку я рятую, дивиться на мене, вказує на мене, ніби у цій ситуації я якийсь монстр. Кричить. Не стікає кров'ю. Не мертва. Навіть не в біді – гаразд, ну, явно в біді. Але не в такому сенсі, про який я думаю.