Svit?More

@SvitMore Нравится 0

Там, де ми є.
Історії, пригоди, реальні люди та події, весь інсайд подорожей автостопом і багато іншого - читайте тут.
Instagram - https://www.instagram.com/svit_more
Маєш питання? Пиши сюди - @Svit_more Із приводу реклами писати @Misha_ivaschuk
Гео и язык канала
Украина, Украинский
Категория
Блоги


Написать автору
Гео канала
Украина
Язык канала
Украинский
Категория
Блоги
Добавлен в индекс
26.02.2019 23:21
реклама
SearcheeBot
Ваш гид в мире Telegram-каналов
TGAlertsBot
Мониторинг упоминаний ключевых слов в каналах и чатах.
TGStat Bot
Бот для получения статистики каналов не выходя из Telegram
214
подписчиков
~371
охват 1 публикации
N/A
дневной охват
~12
постов / месяц
N/A
ERR %
6.8
индекс цитирования
Репосты и упоминания канала
27 упоминаний канала
0 упоминаний публикаций
0 репостов
CHEAP TR!P
Influencer ☕📚
the old chest
Відкрий Київ
На що підписатись
Каталог каналів
Слова великих людей
Make Up Your Mind
Солов'їна Мова
Каталог Каналів 🇺🇦
Дмитро Карпов
Карпатський волоцюга
Today
Мандрівник
ТОП Телеграм
Комора
Шедеври реклами
А ти знав?
Куди піти? Тернопіль
Ван Гог
Дмитро Карпов
Za копейку
Каналы, которые цитирует @SvitMore
Упоминаний и репостов не обнаружено
Последние публикации
Удалённые
С упоминаниями
Репосты
Svit?More 31 Dec 2019, 23:27
​​2019 рік став багато в чому переломним. Я здійснила свою величезну мрію - побачила океан, проїхала тисячі кілометрів автостопом, вперше полетіла в літаку, заночувала в палатці на краю континенту, готуюся до друку репортажу про Крим у книзі, схудла, полюбила себе, заблукала в горах, відпустила минуле, знайшла хорошу роботу, остаточно переїхала до Києва й ще багато щасливих моментів, які довго перераховувати.

Це був дійсно хороший рік. Точно не завжди ідеальний, іноді дуже сумний і болючий, але єдине, що я зараз відчуваю - це вдячність. На душі як ніколи спокійно й тепло. Думаю, відчуття ось цієї гармонії всередині - моє головне досягнення за цей рік. А ще - написані перші слова книги, яку я обіцяю завершити до 31 грудня 2020 року🙏

Будьте щасливі й ніколи не переставайте вірити в себе, в цей світ і в дива. Дякую, що залишаєтеся зі мною - далі тільки більше❤

І пам'ятайте - життя прекрасне й точно варте того, щоб насолодитися кожним його моментом ⛄Із Новим роком!🎉🌎

Ваша Світлана.
Attached file
Щастя всім❤️ 58
Читать полностью
Svit?More 15 Dec 2019, 23:31
Завжди в "мертвий період" (коли немає подорожей, бо я вкалую на них) відписуються чимало людей.
Тож, ті, хто лишаються - найстійкіші. Ви ж то знаєте, що наступна мандрівка зовсім скоро😏

Дякую, що зі мною🥺❤️
🙄 вали вже кудись 13
❤️ і так тебе люблю) 90
Svit?More 15 Dec 2019, 19:29
​​Карпати. 2018 рік. #щоденник_подорожей

Нас уже третій день засипає снігом. У палатку просовується рука, кидає жменю цукерок й зникає десь надворі. Намагаюся розкусити карамельку – іншої їжі не лишилося. Натягую на себе мокрі яскраво-червоні штани, жовту футболку й шапку та, як останній штрих, взуваю босоніжки – такої модниці Карпати ще не бачили.

Роблю перші кроки по коліна в снігу. Пальці задубіли настільки, що біла земля здається теплою. Десь неподалік до неба тягнеться тоненька смужка диму – хлопці кип’ятять воду на чай (хоч цього в нас удосталь). Довкола казана бігає грек. Його волосся розлітається на вітру, він радісно підстрибує, ліпить сніжку й починає катати з неї сніговика.

- У вас завжди літо таке? – хлопець зосереджено ліпить першу кульку, яка, думаю, послужить за тулуб. – Якщо чесно, середину липня в Україні я уявляв собі трохи іншою. Мої друзі вмруть від заздрощів!

«Ага, мої також», – думаю я, човгаючи по снігу назад у палатку. Через годину хурделиця проковтує останні язики полум’я. Ще один вогонь немає як розпалити - ми витратили весь газ із балонів.

Ніч прибігає швидко, вітер трусить брезентовий мур, який прогинається від снігу. Щоб зігрітися, роздягаємося до білизни й тулимося один до одного в спальниках. Холодні тіла мало рятують. Із жалем дивлюся на свою куртку, яка перетворилася на мокру ганчірку. Якщо ми переживемо цю ніч, вранці треба буде йти звідси за будь-якої погоди – до рятувальників не додзвонитися.

Мабуть, боги почули наші молитви: крізь хмари пробивається вранішнє сонце. Викручуємо воду з одягу, складаємо палатки, замотуємося голяком у спальники й вирушаємо довгою кам’янистою стежкою вниз.

Вже за вісім годин я стою під гарячою водою в душі й дивлюся на темну землю, яка стікає з мене кудись униз – до пекла.
😮 14
❤️ 29
☃️ 16
Читать полностью
Svit?More 4 Dec 2019, 22:15
​​100, 99, 98, 97… Моє повсякденне життя останнім часом – цілковитий дурдом. Вдень працюю, вночі роблю сесію (влітку випуск – юхууу, ото заживу). Коротше кажучи, вкалую, як дурнувата: на 2020 рік плани глобальні, тільки в лютому в мене вже дві подорожі. Ніколи не мандрувала взимку, це точно буде цікаво. Після випуску взагалі піду ва всє тяжкіє – на вас чекає багато шок-контенту.

66, 65, 64, 63… Зараз я прокидаюся рано-вранці, збираюся, годину їду до роботи або на чергове інтерв’ю. Ввечері повертаюся додому, десь півгодинки лежу на ліжку з закритими очима й намагаюся вгамувати думки. А їх так багато! Кожна з них рве горло іншій, аби стати на перше місце. Мої ліки тут прості й перевірені роками: я мовчки рахую від 100 до 1. Головне – думати тільки про цифри. Є цифри, й нічого більшого.

32, 31, 30, 29… Мій 4-річний братик поламав ногу. Правда, десь місяць тому, гіпс уже зняли, але він досі кульгає. Лікарі кажуть, це мине, але я не можу перестати про це думати. Знаю, що тут ніяк не допоможу, але відчуття безпомічності вбиває. Через величезну різницю у віці він для мене як син. Тепер розумію, чому мама дзвонить мені щодня й досі хвилюється, якщо я йду кудись пізно ввечері. Знала б вона про те, що я катаю сама автостопом…

10, 9, 8, 7… Зараз роблю дуже важливий для мене проект. Потрібно багато куди поїхати й багато з ким поговорити. Проаналізувати сотні матеріалів, почути десятки історій. І часу на це – всього місяць. Чому в добі не 50 годин?!

6, 5, 4… Треба заспокоїтися. Але з кожним днем я все більше відчуваю, як моє життя минає. Треба багато чого встигнути зробити. Усе точно не вдасться, але хоча б щось, що зробило б прожиті мною роки вартісними.

3, 2, 1.
🤗 таймменеджмент - моє все 15
😥 сон, ти де? 48
😌 серіальчики форевер 9
Читать полностью
Svit?More 27 Nov 2019, 11:01
Каучсерфінг. Париж. #щоденник_подорожей

- Ласкаво прошу до нашого дому!

Чоловік заводить велосипед на подвір’я, встигаючи обривати по дорозі перецвілі троянди. Цей затишний паризький райончик захований біля останньої станції метро. Саме під дахом із великим прозорим оком посередині ми й проведемо з Дімою найближчі дві ночі.

Кидаємо спальники на ліжко. Так, тут немає постілі, але є ціле ліжко й (слава богам!) душ із гарячою водою. Навіть для Каучсерфінгу це дуже велика розкіш. Поспіхом змиваємо з себе три доби, проведені в дорозі, й під зливою крокуємо до супермаркету. Вода, яйця, мука, картопля, соус (сметана тут делікатес) – сьогодні ми влаштуємо українську вечерю в самому серці Франції.

Знімаємо етикетку з пляшки, що досі пахне вином. Діма розкатує тісто нашою імпровізованою качалкою. Я не знаю, як правильно вимовляти ім’я хоста, тому говорю до нього тільки тоді, коли ми зустрічаємося поглядами. У цьому будинку він і цар і Бог. Широко розставивши ноги, чоловік повільно, з витриманим шармом ковтає зелене французьке пиво. Наші плани навчити його ліпити вареники зів’яли від одного речення: «Ви – готуєте, я – чекаю».

Відмахуючись від муки, що літає на кухні, з другого поверху спускається німка. У цьому домі вона орендує кімнату. Дівчина прилетіла в Париж влаштуватися на роботу ще півроку тому, але все ніяк не може визначитися, ким хоче працювати. Тому сьогодні ввечері вона запиватиме драму свого життя в одному з клубів.

На плиті булькає вода. Німка старанно загортає в тісто картоплю. Поки ми втрьох ліпимо вареники, хост поглядає на годинник – до півночі лишилася година.

- Бачила, у Вас вже більше ста відгуків на сайті. Що змушує Вас приймати в себе стільки гостей? – я не втрачаю віри налагодити хоч якийсь контакт із чоловіком.
- Усе заради сина. Я хотів, щоб він більше спілкувався з людьми, підтягнув свою англійську, - хост затримує погляд на стіні, ніби там заворушилися тіні минулого. – Син виріс і поїхав, а звичка селити в цьому будинку півсвіту залишилася.

Нашу розмову перериває скрип вхідних дверей. 19-річний японець залишає за собою калюжі води. «Погода в Парижі збожеволіла», - повторює хлопець, зацікавлено оглядаючи безлад на кухні. У цьому домі він ночує вже два дні.

Учотирьох ми справляємося з варениками до опівночі, а потім вп’ятьох винищуємо їх за кілька хвилин. Хост задоволено витирає губи серветкою: наша «платня» за ночівлю успішно виконана, тому завтра можна спокійно гуляти столицею.

- Люблю хостити українців. У вас смачна кухня, - чоловік встає з-за столу. – Навіть ось та дивна коричнева каша мені подобається.
- Гречка?! – Діма сміється.
- Мені багато її надарували, - хост залишає нас відшкрібати тісто від столів і йде спати.

- Так він не почувається самотнім, - шепоче німка, поки скрип сходів на другому поверсі не стихає.
❤️ 54
🥺 – 9
Читать полностью
Svit?More 20 Nov 2019, 23:06
​​Карпати, #щоденник_подорожей

Навігатор вже не раз мене підводив. Я губилася в містах, країнах, серед гір та морів, але знову й знову повертаюся до нього, як до останньої рятівної шлюпки. Він вкаже дорогу, коли я не знаю, куди йти. Він поведе мене за собою, коли землю огорнуть сутінки й я стану сліпою.

Двері маршрутки зі скрипом відчиняються й викидають нас у селі Дземброня. Роблю кілька ковтків води й закидаю свій рюкзак на плечі. Сьогодні я «налєгкє» - за планом ми маємо повернутися до нашого будиночку у Верховині ще до приходу темряви.

Нас двоє. Інна час від часу наспівує собі під ніс. Я човгаю кедами болотистою дорогою (надіюся, колись я навчуся правильно обирати взуття, але це буде точно не в цьому житті). Я ненавиджу підніматися вгору. Мені постійно не вистачає повітря, вилітає серце, підкошуються ноги. Я люблю бути в горах, та хотілося б, щоб на вершини мене виносили на ручках. Але так не буває. Тому я крехчу й намагаюся догнати Інну – здається, у її тілі замість крові течуть енергетики.

У кущах щось рукається. Спершу з’являється голова, потім – здивована усмішка. «Ооо, люди!» - кричить дівчина й біжить у мою сторону. За нею один за одним виходять ще твоє людей. Вони заблукали.

Нам усім іти до Вухатого Каменю. В інтернеті обіцяли, що підніматися туди всього три години, але минає вже п’ята, а дорога вгору все не закінчується. На годиннику - шоста вечора, ми падаємо на землю й швидко жуємо сухофрукти, які додумалися взяти з собою. На сусідній горі стоїть камінь. Розум підказує, що засвітла нам туди вже не дістатися. Як же я не люблю здаватися! Але іноді так буває, що не всі цілі варті того, щоб іди за ними до кінця.

Спускаємося швидко, майже біжимо. Нас доганяють сутінки, й вже за півгодини вмикаємо ліхтарики. Під ногами хлюпає багнюка, я вступаю в калюжу, відчуваю, як вода затікає всередину. В якусь мить стежка зникає. Ми стоїмо перед черговою горою, відмовляючись вірити, що заблукали.

Наступні 4 години бігаємо по колу. Навігатор грається з нами, я злюся й водночас байдуже дивлюся на супутників. Якщо треба, я можу спати на землі до світанку – мені не вперше. Але, здається, всі інші серйозно налаштовані повернутися сьогодні додому.

Ми йдемо в одному напрямку, потім повертаємося назад і вирушаємо іншою дорогою. Потім знову повертаємося - й так без кінця. Врешті-решт, плюємо на все, заходимо в мілководну річку й ідемо за течією вниз. На якусь мить спогади повертають мене в дитинство, де я обожнювала бігати калюжами. Холодна вода пробирає до кісток.

Час не має значення. Темрява не має значення. Холод не має значення. Ми вперто йдемо вперед, поки не виходимо до дороги й радісно кричимо. На мить я відриваю погляд від землі й дивлюся вгору – над нами сяє Чумацький шлях. Я ніколи не бачила настільки зоряного неба. Вимикаємо ліхтарики й хвилину мовчки дивимося на зірки. Якби я могла повернути час назад, я заблукала б ще раз тільки заради цієї миті.
Читать полностью
Svit?More 20 Nov 2019, 23:05
Карпати, #щоденник_подорожей

Навігатор вже не раз мене підводив. Я губилася в містах, країнах, серед гір та морів, але знову й знову повертаюся до нього, як до останньої рятівної шлюпки. Він вкаже дорогу, коли я не знаю, куди йти. Він поведе мене за собою, коли землю огорнуть сутінки й я стану сліпою.

Двері маршрутки зі скрипом відчиняються й викидають нас у селі Дземброня. Роблю кілька ковтків води й закидаю свій рюкзак на плечі. Сьогодні я «налєгкє» - за планом ми маємо повернутися до нашого будиночку у Верховині ще до приходу темряви.

Нас двоє. Інна час від часу наспівує собі під ніс. Я човгаю кедами болотистою дорогою (надіюся, колись я навчуся правильно обирати взуття, але це буде точно не в цьому житті). Я ненавиджу підніматися вгору. Мені постійно не вистачає повітря, вилітає серце, підкошуються ноги. Я люблю бути в горах, та хотілося б, щоб на вершини мене виносили на ручках. Але так не буває. Тому я крехчу й намагаюся догнати Інну – здається, у її тілі замість крові течуть енергетики.

У кущах щось рукається. Спершу з’являється голова, потім – здивована усмішка. «Ооо, люди!» - кричить дівчина й біжить у мою сторону. За нею один за одним виходять ще твоє людей. Вони заблукали.

Нам усім іти до Вухатого Каменю. В інтернеті обіцяли, що підніматися туди всього три години, але минає вже п’ята, а дорога вгору все не закінчується. На годиннику - шоста вечора, ми падаємо на землю й швидко жуємо сухофрукти, які додумалися взяти з собою. На сусідній горі стоїть камінь. Розум підказує, що засвітла нам туди вже не дістатися. Як же я не люблю здаватися! Але іноді так буває, що не всі цілі варті того, щоб іди за ними до кінця.

Спускаємося швидко, майже біжимо. Нас доганяють сутінки, й вже за півгодини вмикаємо ліхтарики. Під ногами хлюпає багнюка, я вступаю в калюжу, відчуваю, як вода затікає всередину. В якусь мить стежка зникає. Ми стоїмо перед черговою горою, відмовляючись вірити, що заблукали.

Наступні 4 години бігаємо по колу. Навігатор грається з нами, я злюся й водночас байдуже дивлюся на супутників. Якщо треба, я можу спати на землі до світанку – мені не вперше. Але, здається, всі інші серйозно налаштовані повернутися сьогодні додому.

Ми йдемо в одному напрямку, потім повертаємося назад і вирушаємо іншою дорогою. Потім знову повертаємося - й так без кінця. Врешті-решт, плюємо на все, заходимо в мілководну річку й ідемо за течією вниз. На якусь мить спогади повертають мене в дитинство, де я обожнювала бігати калюжами. Холодна вода пробирає до кісток.

Час не має значення. Темрява не має значення. Холод не має значення. Ми вперто йдемо вперед, поки не виходимо до дороги й радісно кричимо. На мить я відриваю погляд від землі й дивлюся вгору – над нами сяє Чумацький шлях. Я ніколи не бачила настільки зоряного неба. Вимикаємо ліхтарики й хвилину мовчки дивимося на зірки. Якби я могла повернути час назад, я заблукала б ще раз тільки заради цієї миті.
Читать полностью
Svit?More 20 Oct 2019, 18:00
​​Українські потяги - справжні комуналки. Тут верещать діти, черги в туалет, в якому краще ні до чого не торкатися, запахи їжі й шкарпеток, поту та сирості. Затикаю вуха навушниками, щоб не чути хропіння з сусідньої полиці. Вагон час від часу здригається в конвульсіях. Якби мене не нудило, я б спала, як немовля. Але мене все ж нудить - сусіди зліва вийняли котлети.

Дорога до Івано-Франківська займає близько 12 годин. У потязі це - ціле життя. Я встигаю у сто тисячний раз запитати себе, чому ж я не поїхала автостопом. А ще час від часу поглядаю на свої кеди - навіть не знаю, звідки взялася параноя, що їх вкрадуть, поки я спатиму, й доведеться йти босоніж.

О, той найважчий вибір мого життя - брати постіль чи ні... Цього разу вона волога (як і минулого), я вкриваюся курткою й засинаю. Коли прокидаюся - напроти сидять зовсім інші люди. Потяги - серіал, в якому герої змінюються на кожній зупинці. За півдня він встигає добряче набриднути.

А цей чоловік та жінка - пара чи незнайомці?! Цілу дорогу вони мовчать і, здається, не помічають факту існування один одного. Із них вийшла б красива пара, але в нього - каблучка на пальці, а в неї всього лиш потріскані від часу долоні.

Стою в тамбурі й дивлюся у вікно з розмитими краєвидами. Осінь. Якби я палила, я б дістала цигарку, що роблять усі герої-романтики жовтневих кінокартин, але я дістаю блокнот і лишаю кілька заміток.

Я встигаю ще раз задрімати, поки провідник не штовхне мене в плече й прошепоче (викрикне) заповітне "здавайте постіль, за 20 хвилин - Івано-Франківськ". А там - дорога в гори, блукання в нічних хащах, болота та думки не повернутися. Але це - вже зовсім інша історія.

#щоденник_подорожей
🚞 потяги - ван лав 70
🙄 тільки не потягом 26
Читать полностью
Svit?More 17 Oct 2019, 11:18
​​21 🎈

Дивно, але депресія, яка щороку накривала мене від думки, що я старію, цього разу вирішила оминути мої двері. На душі - спокій, хоч у житті бушують катаклізми. Я довго йшла до цього стану, й, мабуть, це моє головне досягнення за останній рік.

Пам'ятаю, як у цю пору минулого жовтня я поверталася автостопом із Криму. Легені згорали від температури, шлунок скручувало від голоду, але в руках я тримала найцінніше - записник. А в ньому - всі нотатки з подорожі, яка стала найскладнішою в моєму житті. Згодом ці записи після зими редактур та пепеписувань стануть репортажем, який я відправлю на конкурс і... переможу.

У цей час я почну втрачати вагу, востаннє зітру чорні тіні з очей, щоб більше ніколи їх так не малювати, розчаруюся в ЗМІ, де проходитиму практику, й повернуся в університет на два тижні, щоб скласти достроково сесію.

Якимось дивом я витягну на стипендію, й отримані за перемогу в конкурсі гроші витрачу на подорож мрії. На мандрівку, якою я марила всі 20 років життя. Вперше за багато часу я поїду автостопом не одна, й в холодні води Атлантичного океану забігатиму, тримаючи за руку друга. Потім - перший літак. Хмари під ногами.

Я повернуся з чітким розумінням, що бомжтріпи треба потроху змінювати, тому що ще такий треш я не переживу. А потім - електрички о 5 ранку та 10 вечора, пошуки роботи в Києві, переїзд та цілковита впевненість у тому, що робити далі.

Цей рік був наповнений падіннями, але сьогодні не той день, щоб про них згадувати. Сьогодні я хочу бути людиною, яка подолала все й вижила.

У день свого 20-річчя я написала: нехай за рік ви читатимете тут про публікуцію моєї книги. І так, незабаром книгу з моїм репортажем можна буде купити по всій Україні.

Сьогодні ж я напишу: нехай за рік я в сльозах опублікую тут пост про дописане останнє речення цілковито власної книги.

І хай буде так.
❤️ 72
Читать полностью
Svit?More 13 Oct 2019, 16:09
І так, так, я знаю, що давно тут не з'являлася. У кожного з нас бувають проблеми, які не так просто вирішити. Мені був потрібен час, щоб не випилитися, тому я дякую, якщо ви досі зі мною❤️
Я повертаюся 😏🔥

Чекайте за кілька днів постів із Карпат😈
Svit?More 13 Oct 2019, 15:53
Потроху ділитимуся з вами різними ніштячками, які допомагають мені в подорожах економити😏

Чули про Airbnb? (Ні, це не реклама🙄)
Це сайт, де ви можете зняти житло в будь-якій точці світу. Квартира, кімната, койка-мєсто - все, чого душа забажає. Або якщо до вас приїжджає хлопець/дівчина, й ночувати з батьками чи в гуртожитку не варік, то можна зняти житло й в Україні.
Ну й особливо болюче питання # вжезнайшлихатунаНовийрік?!😑😅

Лишаю вам кнопку-посилання, за якою ВПЕРШЕ зареєструвавшись на Airbnb ви отримаєте знижку $45 на бронювання житла😍🤤, а ще $17 бонусу на різні ніштячки типу екскурсій.

УВАГА: знижку можна отримати тільки за умови, якщо ви реєструєтеся вперше!

Не дякуйте😌
Читать полностью
Svit?More 27 Sep 2019, 16:26
​​👾 Привіт! Я – Світлана, за три тижні мені виповниться 21 рочок, й я досі шукаю свій Дім.
#щоденник_подорожей

Білий колір майорить перед очима всю дорогу. Білі сорочки, сукні, костюми та аксесуари – як символ розкоші чи, можливо, бажання стати ближчими до чогось світлого та чистого. Прагнення відбілитися.

Нічне небо над островом без зірок здається осиротілим. Закриваю очі й про себе повторюю «я – мітка на карті, я – мітка на карті, я – …».

До мого тимчасового «дому» від центру міста йти 6 км (після 18 км пішки до аеропорту ця цифра здається нікчемною). Я завжди любила вислів: «Якщо хочете зрозуміти мене, візьміть мої кросівки й пройдіть мою дорогу». Але мої кросівки валяються в португальському смітнику, поки я стираю підошви босоніжок на іспанському острові.

Переді мною – триметрова бетонна стіна, прохід через яку охороняють замкнені ворота. За ними спить парк, у кущах якого я ще вранці заховала палатку та рюкзаки. Довкола – багатоповерхівки з сотнями жителів, які ніжаться в своїх теплих перинах. За триста метрів – відділок поліції. За воротами парку – мій дім.

Вилажу на тумбу, яку хтось поставив біля стіни, аби пошвидше її позбутися (тихенько дякую, що не викинув у смітник). Мій друг стрибає першим, потім подає руку й ловить мене над землею. Ховаємося від світла ліхтарів, видираємося колючими зарослями на пагорб і шукаємо речі.

Тремтячими руками розкладаємо палатку. П’ємо дешеву сангрію з супермаркету. Дякуємо світу, що й цього разу нас не депортували. Тулимося один до одного, щоб не замерзнути й засинаємо.

Цей ритуал ми повторюватиметься наступні 5 ночей. І, кожного разу, після виснажливої прогулянки містом, в один момент лунатиме фраза, яка грітиме серце: «Ходімо додому».
Attached file
⛺️ 7
🏠 7
❤️ 46
Читать полностью
Svit?More 25 Sep 2019, 15:48
Народ, сьогодні підписали безвіз із Колумбією😱
Обіцяю вже за рік-два клепати вам пости з Латинської Америки 😍🤤
Svit?More 24 Sep 2019, 20:18
Важливо❗️Якщо серед вас є хтось із Миколаївської й Херсонської областей чи Криму, напишіть мені @Svit_more
Є одна справа 😏
Svit?More 22 Sep 2019, 14:31
​​Не подорожуйте. Ви зустрінете людей, які будуть за 32498 км від вас, людей, які стануть для вас рідними, людей, яким за кілька днів доведеться сказати «до зустрічі», й ви обоє знатимете, що ця зустріч, швидше за все, так ніколи й не відбудеться.

Я ненавиджу подорожі за це. Я проклинаю їх за це. Я ненавиджу дороги, океани, літаки, автомобілі, гори, міста та все, що стає між людьми. Я ненавиджу час, що повзе, як черги в аеропорту, коли ти тобі дуже потрібно пройти контроль якнайшвидше, а ти нічого не можеш вдіяти.

Я ненавиджу відстань. Я була в стосунках на відстані кілька років, повірте, я знаю, про що говорю. Я ненавиджу кілометри, метри, сантиметри, які лежать між людьми.

Як же до біса багато разів я казала в своєму житті «бувай»! Люди обіймали мене, казали, що все буде добре, й поверталися в свої Америки, Росії, Польщі, Індонезії, Іспанії й ще десятки країн, де на мене хтось колись чекав.

Не подорожуйте. Адже коли ви сидите в чотирьох стінах, ви ніколи не зустрінете когось важливого для себе, хто згодом поїде кудись далеко. Якщо всидіти вдома фізично неможливо, обмежте себе Україною, хоча й тут іноді кілометри видаються страшними. Проте, іноді й метр між вами страшніший за будь-які багатогодинні перельоти.

Не подорожуйте. У світі більш ніж 7 мільярдів людей, а ми зустрічаємо свою «другу половинку» за 30 км від нашого дому. Дивовижне везіння, правда ж?!

Усім тим, хто знає, про що я говорю зараз: якщо ви далеко від тих, кого любите, - пакуйте валізи. А якщо час для цього ще не прийшов, просто знайте, що це не дарма. Ніщо в цьому світі не даремне, якщо ви, саме ви, це відчуваєте.
❤️ відстань - не перешкода 51
💔 відстань - перешкода 19
Читать полностью
Svit?More 29 Aug 2019, 19:10
​​ЯКЩО ТИ ЇДЕШ АВТОСТОПОМ ВПЕРШЕ 🔥

Давно хотіла зібрати свої поради щодо подорожей автостопом в один список. Тому, якщо ти давно мрієш почати мандрувати, та все ніяк не наважишся, ось тобі кілька лайфхаків:

1. У свою першу подорож їдь із кимось. Бажано з людиною, в якої є досвід автостопу. Якщо ж його нема, все одно вдвох буде не так страшно.

2. Почни з рідної країни. Тут не буде мовного бар'єру, та й завжди можна подзвонити друзям, які поїдуть витягувати тебе з будь-якої дупи 😄

3. Виглядай, як турист. Став перед собою рюкзак – водіям цікавіше підбирати мандрівників, ніж випадкових людей із торбами, які не встигли на маршрутку. Якщо ти дівчина, то в спідниці чи сукні краще не стопити – сама розумієш, чому 🙈

4. Май табличку з назвою міста (особливо на великих відстанях). Так ти швидше знайдеш потрібну машину.

5. НЕ стій на поворотах – завжди потрібно виходити на пряму трасу. Так ти відсієш водіїв, яким із тобою не по дорозі.

6. Стій на рівній ділянці дороги (не на підйомі чи спуску). Завжди став собі запитання: «Де водію буде найзручніше зупинитися?»🙂

7. Не стоп на автострадах – зазвичай це заборонено. Краще це робити на заправках😉 Ця порада стосується лише мандрівок закордон, тому що в Україні є тільки одна автострада "Київ-Бориспіль"😅

8. Завжди починай стопити ЗА МЕЖАМИ міста. Варіант "підкиньте мене від дому до супермаркету" не прокатить.

9. Перед тим, як сісти в машину, обов’язково запитай: «Чи підвезете ви мене АВТОСТОПОМ?» (автостоп = безкоштовно) 😏

10. Не бійся. Очі бояться, а ноги - йдуть.

Зберігай ці поради, поширюй, користуйся й, головне, подорожуй❤️🌏
😶 - ще ніколи не автостопив(ла) 87
😎 - та я профі 18
🙈 - я краще на автобусі 18
Читать полностью
Svit?More 18 Aug 2019, 21:34
​​Складаю рюкзак із думкою, що можу ніколи не повернутися додому. Обіймаю маму, цілую чотирирічного брата в лоб і закриваю за собою двері. Серце калатає, я видавлюю з себе усмішку, яку відправляю у відеоповідомленнях своїм найближчим друзям. Знаю, що вони хвилюватимуться, а ще знаю, що оплакуватимуть недовго. Життя триватиме без мене. Ці думки з'являються щоразу, коли я вирушаю в нову подорож.

Я несу відповідальність перед вами за кожну історію, написану мною. Немало хто склав рюкзак і поїхав вперше автостопом завдяки моїм розповідям. Коли я сиджу на кримському березі під зливою, коли мої легені згорають від температури, а в кишенях гуляє вітер, я думаю, на ЩО підштовхую вас. Коли мене закривають в машині з наміром згвалтувати, коли повз мене пролітають автомобілі, поки я перебігаю автостраду, коли мене забирає з дороги поліція, я думаю, а чи не буде на моїй совісті чиясь біда.

Жодна подорож не минає безслідно. На тілі з'являються шрами, а після деяких ситуацій здається, що я от-от і зійду з розуму. Світ навколо перевертається, коли я виходжу на дорогу й піднімаю руку вгору, коли я стрибаю в крижану воду, коли я сідаю в машину до незнайомця, коли я ночую в палатці у шторм, коли мої ноги розпухають від кілометрів ходьби... Світ крутиться-крутиться-крутиться, й з цього водовороту можна одного разу не вибратися.

Щоразу, коли я вирушаю в чергову подорож, я готуюся, що сказане "бувай, мамо" може виявитися останнім. Не пишіть більше, що я безстрашна, - я дуже сильно боюся. Тоді для чого це все?!

...На краю землі стоїть маяк. Він вказує шлях додому тим, хто місяцями блукає в темних водах океану. Якщо підійти до нього ближче, хвилі пролітатимуть над головою, а вітер пролазитиме під змоклий одяг. Я торкаюся холодного бетону й відчуваю, як тремтить під ногами земля. Я тут. Зараз. Я стою на березі океану під останніми променями сонця. Я відчуваю. Я боюся. Я люблю. Я вірю. Я живу.

І навіть, якщо моє життя обірветься зарано, я хочу встигнути показати вам, я к и м воно може бути. Усе, що я маю, - це мої історії. Я віддаю вам їх - максимально правдиві, іноді жорстокі та сумні. Я віддаю вам усе. Що з цим робити - вирішувати вам. Я прошу лише одне - ж и в і т ь.
😢- я боюся подорожувати 14
🥺- я боюся провести все життя вдома – 111
Читать полностью
Svit?More 14 Aug 2019, 18:40
​​- Я любив її.

Чоловік допиває третій кухоль пива й дивиться так, ніби в моїх очах можна знайти порятунок. Ми знайомі від сили 15 хвилин. Шкрябаю нігтями дерев’яний столик на одній із іспанських терас. Я не можу його врятувати.

- Моя бабуся була найкращою жінкою на світі. Я поїхав із Венесуели багато років тому, залишивши її там, - жадібно п’є з четвертого кухля. – Два дні тому зателефонувала мама. Сказала, що бабуся померла. Вона пішла в кращий світ, розумієш?! По-іншому не може бути.

Наш майбутній хост багато палить і ще більше п’є. Легенько штурхаю свого попутника в плече: треба відвести його додому, поки п’ятий кухоль пива не перейшов у шостий. Встаємо з-за столика – чоловік хапається за стілець, хитається та дивиться кудись повз нас.

Венесуелець не пам’ятає своєї адреси. Веду його велосипед, Діма веде його самого. У телефоні чоловіка знаходимо мітку «home». 15 хвилин пішки пеклом. Від сонця плавиться мозок, мій друг згинається під вагою хоста в спробах вирівняти його переплетені ноги. Крок, другий, і чоловік падає обличчям в асфальт.

Витираємо кров із його підборіддя. Люди кидають на нас випадкові погляди, в яких читаю відразу. Земля притягує наші величезні рюкзаки, піт стікає з одягу й кропить суху траву. Чоловік блює на кожний кущ, повз який ми проходимо.

Двері ліфта відчиняються – Діма затягує напівживе тіло до квартири. Кладемо чоловіка на диван, повернувши його голову так, щоб він не захлинувся блювотинням. Падаємо в крісла й оглядаємося: кімната заставлена останніми новинками від Apple – починаючи від електронних годинників і закінчуючи монітором на пів стіни. На полицях розкидані гроші. Якби ми обчистили його квартиру, коштів вистачило б ще на рік подорожей.

Забираємо ключі й ідемо гуляти містом. Треба подумати. Треба осмислити. Couchserfing ніколи раніше не підносив нам такі сюрпризи. Але й життя не обіцяло бути легким: ні наше, ні венесуельця, який оплакує втрачений світ так, як вміє.

#щоденник_подорожей
🙈 21
💔 35
Читать полностью
Svit?More 3 Aug 2019, 17:31
​​Маленькою я мріяла про батька. Справжнього батька, з яким ми ганяли б м'яча на подвір'ї та дивилися разом мультфільми. Я мріяла, щоб він прийшов й обійняв мене. Минали роки, а він так і не приходив.

У першому класі я мріяла стати співачкою, але потім виявилося, що голосу в мене, як такого, немає.

Підлітком я мріяла, щоб мама знайшла хорошу роботу й не батрачила на підприємстві, де їй майже не платили, але вона працювала там ще багато років, одночасно доглядаючи за хворою бабусею.

Коли я отримувала золоту медаль на випускному, я мріяла, що буду найсумліннішою студенткою університету. Але вступила я не в той університет, яким марила, та й на другому місяці навчання безповоротньо розчарувалася в системі освіти як такій.

Студенткою, я мріяла до кінця життя бути з людиною, яку кохаю, але мене залишили з розбитим серцем в одному з київських аеропортів.

Так, далеко не всі мрії здійснюються. Проте...

Мій батько так і не прийшов, але більше ніж через 10 років у нашому домі з'явився чоловік, який замінив мені його. А згодом народився брат, якого я люблю більше за все на світі.

Я не стала співачкою, та знайшла себе в журналістиці й письменництві. Я знайшла справжню себе.

Мама звільнилася й зараз має хорошу роботу. Я ж подорослішала й при будь-якій можливості допомагаю їй.

Я не стала найкращою студенткою, але зайнялася самоосвітою, сама пробила собі шлях у журналістику й перемогла в кількох важливих мені конкурсах.

Серце загоїлося, рубці лишилися, але я прийняла це й знайшла в собі сили полюбити життя. Я почала подорожувати, щоб за ареналіном не відчувати біль, а в результаті люди, яких я зустріла на своїй дорозі, моменти, які я прожила в мандрівках, заповнили чорну діру, що пожирала мою душу. А потім я знайшла в собі дивовижну здатність кохати знову.

Може, те, що не всі наші мрії здійснюються - на краще? Може, те, про що ми мріємо, не завжди нам насправді потрібно? А може, ще просто не настав правильний час, ми ще не прийшли в правильне місце й не зустріли правильну людину?!

Я завжди кажу: мрійте. Але якщо одна ваша мрія не здійснилася, це ще не означає, що не здійсниться інша. У цьому й є вся краса життя: ми ніколи не знаємо точно, що буде далі.
❤️ let's dream come true 132
Читать полностью
Svit?More 18 Jul 2019, 14:42
​​У СКІЛЬКИ ОБІЙШЛАСЯ ПОДОРОЖ ДО ОКЕАНУ?

Давайте почнемо з того, що ця мандрівка була максимально бомжарською. Але за це ви мене й любите, правда ж?🌝(нє)

⚡️Витрати на житло: дуууже смішно, тому що їх майже не було. Лише один раз ми віддали 21 євро за дві ночі в кемпінгу в Лісабоні. Увесь інший час - палатка або, якщо пощастить, Каучсерфінг.

⚡️Витрати на дорогу: 85% пересувань - автостопом. Було б більше, якби не Іспанія й нульова зацікавленість її водіїв зупинитися 😑 Тому за два переїзди автобусами ДО та З Іспанії ми заплатили десь по 45 євро з людини.
Квитки на Майорку були куплені ще за півроку до подорожі, тому ціну можна вихопити максимально маленьку, якщо дуже постаратися й бути хитрожопим😏

⚡️Витрати на їжу: у середньому в нас було по 8 євро на день НА ДВОХ (у хороші часи першої половини подорожі, коли ми ще жили на широку ногу)😅. Потім було 3-4 євро на день. Це ДУЖЕ мало. Нас рятували заздалегідь заникана вівсянка, сухофрукти та горіхи. А ще добрі хости, які ділилися з нами крупами💔
Хочу зауважити, що таке бомжарство не для всіх. Я сама, хоч на цьому й собаку з'їла (як же двозначно ця фраза звучить у даному контексті...😆), ледь витримувала. Від тепер грошей братиму більше, ну нафіг добивати й без того ледь живий шлунок😑

На місяць подорожі ми мали 450 євро на двох. У середцьму 6000 грн із людини. УВАГА, ЦЕ НА 30 ДНІВ, НА 4 КРАЇНИ ТА ОДИН ІЗ НАЙДОРОЖЧИХ КУРОРТНИХ ОСТРОВІВ.

Тепер порахуйте, яку суму ви витрачаєте на місяць свого життя, якщо це, звісно, в одному з великих міст України (у селі я теж можу жити за 500 гривень на місяць, ще й решта лишиться😅).

Порахували? Тепер не кажіть мені, що в вас немає грошей на подорожі. Повірте моєму досвіду: можна проїхати цілий світ, не маючи в кишені ні копійки 🌏
😈 бомжтріпи - наше все! 82
😌 ні-ні, мені, будь ласка, готель і "все включєно" 34
🙄 а можна я просто вдома посижу?! 11
Читать полностью