Репортаж “Автостопом у Грузії”
⚡️Частина 1⚡️
#щоденник_подорожей
Якщо вам у певний момент доведеться вибирати, робити щось чи ні - краще зробіть. Це як у фільмі «Завжди говори «так»» із Джимом Керрі у головній ролі. Я трішки вже розказувала за мої пригоди на Кавказі, АЛЕ!
Я розповім вам ПОВНУ історію про божевільну подорож автостопом в країну контрастів - Грузію.
Удача – наше все
Моя подорож почалася в Києві в 2017 році, коли в один момент я зрозуміла, що шалено хочу чогось нового. Раніше я їздила автостопом тільки по Україні, але зараз вирішила ризикнути і поїхати кудись за кордон.
Попутницю знайшла за один день завдяки спільноті «Студкауч» в соціальній мережі Вконтакте (так, тоді вона ще не була заблокована). Олені 21 рік, вона з Кишиніва й об'їздила вже не менше 5 країн. За один день дівчина достопила з Молдови до Києва, де ми вперше і зустрілися.
Станція метро Бориспільська, 30 квітня, 19:10. Наше знайомство починається на Бориспільському шосе при дуже жвавому русі транспорту. Через 20 хвилин зупиняється машина і довозить нас за Київ у безлюдне поле. Ми залишаємося одні й прямо на дорозі починаємо переодягатися в більш теплі речі - вітер неймовірно сильний і холодний.
Машин майже немає, швидко темніє, але через 15 хвилин зупиняється фура і о, диво - водій їде аж за Харків. Цілу ніч ми то розмовляємо, то спимо по черзі (перше правило нічного автостопу - один спить, інший чергує). Звичайно ж, не обійшлося без нескінченних повчань «ви ж дівчата», «як же вам не страшно», «а якщо сядете до маніяка» і т. д. Із часом ми до цього звикли.
Приблизно о 3:40 нас висаджують за Харковом, а вже через три хвилини зупиняється старенький «жигуль». На передніх сидіннях чоловік і дружина, святково вбрані, але трішки втомлені. Як виявилося, вони вже третій день святкують весілля родичів. У машині на всю гучність грають весільні пісні. Ми заїжджаємо на заправку, звідти виходить сонний працівник і видає фразу:
“Какого х** катаем?”
У цей момент я розумію, що звідси і починається справжні подорож - без прикрас, зайвої ідеалізації і рожевих окулярів. Чесно кажучи, ми заливаємося сміхом. Занадто багато сенсу для нас з Оленою в цих словах.
Ми виходимо за 60 кілометрів від Білгорода, йдемо пішки в темряві, а навколо - нікого. Проходить 40 хвилин, ноги вже втомилися, як раптом із-за зупинки вибігають десь десять бездомних собак і швидко прямують у нашу сторону з ричанням і гавкотом.
Я починаю повільно сивіти, в той час як Лена виймає з кишені щось схоже на залізний ліхтарик. Вона натискає кнопку - заспокійливу тишу ранку пронизує гучний звук удару струмом. Собаки лякаються і розбігаються в різні сторони, я ж від несподіванки підстрибую і дивлюся величезними очима на свою супутницю. Так я вперше познайомилася з електрошокером (друге правило автостопу - май з собою більш-менш надійний засіб захисту).
Після цього інциденту нам все-таки вдається зупинити фуру, водій якої довозить нас прямо до митниці. Український кордон проходимо без проблем, якщо не враховувати мільйон розпитувань про спосіб нашого пересування і, звичайно, як же без улюбленого «а вам не страшно».
На російській митниці від цих розпитувань Олена не витримує і каже, що у нас є чим захищатися - шокером. Це була дуже велика дурість. Через кілька секунд викликають начальника зміни і починається справжній словесний бій: з одного боку митники з погрозами написати на нас рапорт, а з іншого боку ми з проханнями відпустити нас, таких беззахисних і невинних. Проходить кілька хвилин з'ясувань - російський начальник приречено махає рукою і каже:
“Дві беззахисні дівчини автостопом в Грузії - це не жарти. Гаразд, беріть свій шокер і йдіть швидко звідси, щоб не влетіло ні вам, ні мені.”
Нас просити довго не потрібно - беремо сумки і ледь не біжимо в сторону Росії. Ніколи, ніколи не кажіть на митниці про такі речі. Не всім і не завжди можуть попастися розуміючі митники.
Далі буде...
⚡️Частина 1⚡️
#щоденник_подорожей
Якщо вам у певний момент доведеться вибирати, робити щось чи ні - краще зробіть. Це як у фільмі «Завжди говори «так»» із Джимом Керрі у головній ролі. Я трішки вже розказувала за мої пригоди на Кавказі, АЛЕ!
Я розповім вам ПОВНУ історію про божевільну подорож автостопом в країну контрастів - Грузію.
Удача – наше все
Моя подорож почалася в Києві в 2017 році, коли в один момент я зрозуміла, що шалено хочу чогось нового. Раніше я їздила автостопом тільки по Україні, але зараз вирішила ризикнути і поїхати кудись за кордон.
Попутницю знайшла за один день завдяки спільноті «Студкауч» в соціальній мережі Вконтакте (так, тоді вона ще не була заблокована). Олені 21 рік, вона з Кишиніва й об'їздила вже не менше 5 країн. За один день дівчина достопила з Молдови до Києва, де ми вперше і зустрілися.
Станція метро Бориспільська, 30 квітня, 19:10. Наше знайомство починається на Бориспільському шосе при дуже жвавому русі транспорту. Через 20 хвилин зупиняється машина і довозить нас за Київ у безлюдне поле. Ми залишаємося одні й прямо на дорозі починаємо переодягатися в більш теплі речі - вітер неймовірно сильний і холодний.
Машин майже немає, швидко темніє, але через 15 хвилин зупиняється фура і о, диво - водій їде аж за Харків. Цілу ніч ми то розмовляємо, то спимо по черзі (перше правило нічного автостопу - один спить, інший чергує). Звичайно ж, не обійшлося без нескінченних повчань «ви ж дівчата», «як же вам не страшно», «а якщо сядете до маніяка» і т. д. Із часом ми до цього звикли.
Приблизно о 3:40 нас висаджують за Харковом, а вже через три хвилини зупиняється старенький «жигуль». На передніх сидіннях чоловік і дружина, святково вбрані, але трішки втомлені. Як виявилося, вони вже третій день святкують весілля родичів. У машині на всю гучність грають весільні пісні. Ми заїжджаємо на заправку, звідти виходить сонний працівник і видає фразу:
“Какого х** катаем?”
У цей момент я розумію, що звідси і починається справжні подорож - без прикрас, зайвої ідеалізації і рожевих окулярів. Чесно кажучи, ми заливаємося сміхом. Занадто багато сенсу для нас з Оленою в цих словах.
Ми виходимо за 60 кілометрів від Білгорода, йдемо пішки в темряві, а навколо - нікого. Проходить 40 хвилин, ноги вже втомилися, як раптом із-за зупинки вибігають десь десять бездомних собак і швидко прямують у нашу сторону з ричанням і гавкотом.
Я починаю повільно сивіти, в той час як Лена виймає з кишені щось схоже на залізний ліхтарик. Вона натискає кнопку - заспокійливу тишу ранку пронизує гучний звук удару струмом. Собаки лякаються і розбігаються в різні сторони, я ж від несподіванки підстрибую і дивлюся величезними очима на свою супутницю. Так я вперше познайомилася з електрошокером (друге правило автостопу - май з собою більш-менш надійний засіб захисту).
Після цього інциденту нам все-таки вдається зупинити фуру, водій якої довозить нас прямо до митниці. Український кордон проходимо без проблем, якщо не враховувати мільйон розпитувань про спосіб нашого пересування і, звичайно, як же без улюбленого «а вам не страшно».
На російській митниці від цих розпитувань Олена не витримує і каже, що у нас є чим захищатися - шокером. Це була дуже велика дурість. Через кілька секунд викликають начальника зміни і починається справжній словесний бій: з одного боку митники з погрозами написати на нас рапорт, а з іншого боку ми з проханнями відпустити нас, таких беззахисних і невинних. Проходить кілька хвилин з'ясувань - російський начальник приречено махає рукою і каже:
“Дві беззахисні дівчини автостопом в Грузії - це не жарти. Гаразд, беріть свій шокер і йдіть швидко звідси, щоб не влетіло ні вам, ні мені.”
Нас просити довго не потрібно - беремо сумки і ледь не біжимо в сторону Росії. Ніколи, ніколи не кажіть на митниці про такі речі. Не всім і не завжди можуть попастися розуміючі митники.
Далі буде...