Репортаж “Автостопом у Грузії”
Частина 8, заключна
#щоденник_подорожей
Дорога додому: ризикувати життям, щоб жити
Повертатися додому важко для мене з двох причин. По-перше, не хочеться їхати з країни, яку не встигла побачити, відчути до кінця. По-друге, після купання в морі захворіла - майже не можу говорити, заклало вуха і скаче температура. До того ж, від постійної ходьби натерла ногу, а в Батумі взагалі забула свою куртку - тепер стоплю без верхнього одягу і ходжу повільніше черепахи.
Цікаво, що в кожній наступній машині, в якій ми їдемо в сторону України, нам зустрічаються люди абсолютно різних національностей: росіяни, грузини, туркмени, чеченці і навіть кабардино-балкарці.
До Південної Осетії ми добираємося спокійно і швидко, але доля буває непередбачуваною. Десь о другій годині ночі нас підбирають чеченці на дорогій іномарці. Із першого погляду все добре, але вже через півгодини я починаю трохи нервувати. Мало того, що вони курять кальян прямо в машині і музика гримить на максимумі, так ще й не знають дороги - ледве справляються з навігатором. Нам з Оленою доводиться постійно стежити за напрямком.
Несподівано один водій виймає з бардачка пластинку таблеток і починає розповідати про те, що таке справжній кайф. Намагаюся перевести тему в інше русло, тому кажу, що мій кайф - це подорожі. Він бере 5 таблеток, випиває, і вже через хвилину повністю відключається. Я дивлюся на знерухомлене тіло і не можу повірити своїм очам. Благально звертаюся до водія, щоб він нічого не пив.
Через деякий час водій зупиняє машину і каже, що буде спати. Ми з Оленою не випускаємо можливість і виходимо, щоб спробувати застопити когось ще. Чеченець вмикає фари, щоб нас хоч трохи було видно.
Три години ночі. Ми півгодини стоїмо на порожній дорозі - не проїхала жодна машина. Нам не залишається нічого, як повернутися назад в машину, де вже прокинулися водій і його супутник. Щоб хоч якось згладити ситуацію, вони заїжджають в магазин і пропонують купувати за їх рахунок все, що тільки душа забажає. Але через застуду мені настільки погано, що я вже нічого не хочу - тільки додому. Тому дуже прошу ніде не затримуватися.
Чеченець наполягає на тому, щоб ми спробували наркотики. Я намагаюся говорити впевнено і жорстко. Він здається і знову відключається від нової прийнятої дози. Я випадково дивлюся на спідометр і в один момент моє серце падає в п'яти - ми їдемо зі швидкістю 200 км/год. Із розпачем дивлюся на Олену і думаю, що вже не повернуся додому.
Раптом водій гальмує і знову говорить, що буде спати. За його словами, за той час, поки ми їхали, він два рази відключився на кілька секунд. Приголомшивши нас цими словами, водій миттєво засинає. Розумію, що з мене вистачить - беру речі і виходжу з машини.
Далі дорога була спокійною. За дві доби ми з Оленою доїжджаємо до Києва, де наші шляхи розходяться. Дивлюся в дзеркало в пошуках сивого волосся і не розумію, як я взагалі залишилася живою. Фізичне виснаження і надлишок емоцій ще довго будуть нагадувати про себе.
Але найголовніше, що я зрозуміла завдяки цій подорожі - нема нічого неможливого, якщо дуже сильно захотіти. Що б там не було, я пережила одні з кращих моментів у своєму житті, які ще довго буду зберігати в своїй пам'яті. Впевнена, що обов’язково повернуся до Грузії ще не раз.. Адже світ величезний, а наші мрії - ще більші.
Частина 8, заключна
#щоденник_подорожей
Дорога додому: ризикувати життям, щоб жити
Повертатися додому важко для мене з двох причин. По-перше, не хочеться їхати з країни, яку не встигла побачити, відчути до кінця. По-друге, після купання в морі захворіла - майже не можу говорити, заклало вуха і скаче температура. До того ж, від постійної ходьби натерла ногу, а в Батумі взагалі забула свою куртку - тепер стоплю без верхнього одягу і ходжу повільніше черепахи.
Цікаво, що в кожній наступній машині, в якій ми їдемо в сторону України, нам зустрічаються люди абсолютно різних національностей: росіяни, грузини, туркмени, чеченці і навіть кабардино-балкарці.
До Південної Осетії ми добираємося спокійно і швидко, але доля буває непередбачуваною. Десь о другій годині ночі нас підбирають чеченці на дорогій іномарці. Із першого погляду все добре, але вже через півгодини я починаю трохи нервувати. Мало того, що вони курять кальян прямо в машині і музика гримить на максимумі, так ще й не знають дороги - ледве справляються з навігатором. Нам з Оленою доводиться постійно стежити за напрямком.
Несподівано один водій виймає з бардачка пластинку таблеток і починає розповідати про те, що таке справжній кайф. Намагаюся перевести тему в інше русло, тому кажу, що мій кайф - це подорожі. Він бере 5 таблеток, випиває, і вже через хвилину повністю відключається. Я дивлюся на знерухомлене тіло і не можу повірити своїм очам. Благально звертаюся до водія, щоб він нічого не пив.
Через деякий час водій зупиняє машину і каже, що буде спати. Ми з Оленою не випускаємо можливість і виходимо, щоб спробувати застопити когось ще. Чеченець вмикає фари, щоб нас хоч трохи було видно.
Три години ночі. Ми півгодини стоїмо на порожній дорозі - не проїхала жодна машина. Нам не залишається нічого, як повернутися назад в машину, де вже прокинулися водій і його супутник. Щоб хоч якось згладити ситуацію, вони заїжджають в магазин і пропонують купувати за їх рахунок все, що тільки душа забажає. Але через застуду мені настільки погано, що я вже нічого не хочу - тільки додому. Тому дуже прошу ніде не затримуватися.
Чеченець наполягає на тому, щоб ми спробували наркотики. Я намагаюся говорити впевнено і жорстко. Він здається і знову відключається від нової прийнятої дози. Я випадково дивлюся на спідометр і в один момент моє серце падає в п'яти - ми їдемо зі швидкістю 200 км/год. Із розпачем дивлюся на Олену і думаю, що вже не повернуся додому.
Раптом водій гальмує і знову говорить, що буде спати. За його словами, за той час, поки ми їхали, він два рази відключився на кілька секунд. Приголомшивши нас цими словами, водій миттєво засинає. Розумію, що з мене вистачить - беру речі і виходжу з машини.
Далі дорога була спокійною. За дві доби ми з Оленою доїжджаємо до Києва, де наші шляхи розходяться. Дивлюся в дзеркало в пошуках сивого волосся і не розумію, як я взагалі залишилася живою. Фізичне виснаження і надлишок емоцій ще довго будуть нагадувати про себе.
Але найголовніше, що я зрозуміла завдяки цій подорожі - нема нічого неможливого, якщо дуже сильно захотіти. Що б там не було, я пережила одні з кращих моментів у своєму житті, які ще довго буду зберігати в своїй пам'яті. Впевнена, що обов’язково повернуся до Грузії ще не раз.. Адже світ величезний, а наші мрії - ще більші.