👾 Привіт! Я – Світлана, за три тижні мені виповниться 21 рочок, й я досі шукаю свій Дім.
#щоденник_подорожей
⠀
Білий колір майорить перед очима всю дорогу. Білі сорочки, сукні, костюми та аксесуари – як символ розкоші чи, можливо, бажання стати ближчими до чогось світлого та чистого. Прагнення відбілитися.
⠀
Нічне небо над островом без зірок здається осиротілим. Закриваю очі й про себе повторюю «я – мітка на карті, я – мітка на карті, я – …».
⠀
До мого тимчасового «дому» від центру міста йти 6 км (після 18 км пішки до аеропорту ця цифра здається нікчемною). Я завжди любила вислів: «Якщо хочете зрозуміти мене, візьміть мої кросівки й пройдіть мою дорогу». Але мої кросівки валяються в португальському смітнику, поки я стираю підошви босоніжок на іспанському острові.
⠀
Переді мною – триметрова бетонна стіна, прохід через яку охороняють замкнені ворота. За ними спить парк, у кущах якого я ще вранці заховала палатку та рюкзаки. Довкола – багатоповерхівки з сотнями жителів, які ніжаться в своїх теплих перинах. За триста метрів – відділок поліції. За воротами парку – мій дім.
⠀
Вилажу на тумбу, яку хтось поставив біля стіни, аби пошвидше її позбутися (тихенько дякую, що не викинув у смітник). Мій друг стрибає першим, потім подає руку й ловить мене над землею. Ховаємося від світла ліхтарів, видираємося колючими зарослями на пагорб і шукаємо речі.
⠀
Тремтячими руками розкладаємо палатку. П’ємо дешеву сангрію з супермаркету. Дякуємо світу, що й цього разу нас не депортували. Тулимося один до одного, щоб не замерзнути й засинаємо.
⠀
Цей ритуал ми повторюватиметься наступні 5 ночей. І, кожного разу, після виснажливої прогулянки містом, в один момент лунатиме фраза, яка грітиме серце: «Ходімо додому».
#щоденник_подорожей
⠀
Білий колір майорить перед очима всю дорогу. Білі сорочки, сукні, костюми та аксесуари – як символ розкоші чи, можливо, бажання стати ближчими до чогось світлого та чистого. Прагнення відбілитися.
⠀
Нічне небо над островом без зірок здається осиротілим. Закриваю очі й про себе повторюю «я – мітка на карті, я – мітка на карті, я – …».
⠀
До мого тимчасового «дому» від центру міста йти 6 км (після 18 км пішки до аеропорту ця цифра здається нікчемною). Я завжди любила вислів: «Якщо хочете зрозуміти мене, візьміть мої кросівки й пройдіть мою дорогу». Але мої кросівки валяються в португальському смітнику, поки я стираю підошви босоніжок на іспанському острові.
⠀
Переді мною – триметрова бетонна стіна, прохід через яку охороняють замкнені ворота. За ними спить парк, у кущах якого я ще вранці заховала палатку та рюкзаки. Довкола – багатоповерхівки з сотнями жителів, які ніжаться в своїх теплих перинах. За триста метрів – відділок поліції. За воротами парку – мій дім.
⠀
Вилажу на тумбу, яку хтось поставив біля стіни, аби пошвидше її позбутися (тихенько дякую, що не викинув у смітник). Мій друг стрибає першим, потім подає руку й ловить мене над землею. Ховаємося від світла ліхтарів, видираємося колючими зарослями на пагорб і шукаємо речі.
⠀
Тремтячими руками розкладаємо палатку. П’ємо дешеву сангрію з супермаркету. Дякуємо світу, що й цього разу нас не депортували. Тулимося один до одного, щоб не замерзнути й засинаємо.
⠀
Цей ритуал ми повторюватиметься наступні 5 ночей. І, кожного разу, після виснажливої прогулянки містом, в один момент лунатиме фраза, яка грітиме серце: «Ходімо додому».