Карпати, #щоденник_подорожей
Навігатор вже не раз мене підводив. Я губилася в містах, країнах, серед гір та морів, але знову й знову повертаюся до нього, як до останньої рятівної шлюпки. Він вкаже дорогу, коли я не знаю, куди йти. Він поведе мене за собою, коли землю огорнуть сутінки й я стану сліпою.
⠀
Двері маршрутки зі скрипом відчиняються й викидають нас у селі Дземброня. Роблю кілька ковтків води й закидаю свій рюкзак на плечі. Сьогодні я «налєгкє» - за планом ми маємо повернутися до нашого будиночку у Верховині ще до приходу темряви.
⠀
Нас двоє. Інна час від часу наспівує собі під ніс. Я човгаю кедами болотистою дорогою (надіюся, колись я навчуся правильно обирати взуття, але це буде точно не в цьому житті). Я ненавиджу підніматися вгору. Мені постійно не вистачає повітря, вилітає серце, підкошуються ноги. Я люблю бути в горах, та хотілося б, щоб на вершини мене виносили на ручках. Але так не буває. Тому я крехчу й намагаюся догнати Інну – здається, у її тілі замість крові течуть енергетики.
⠀
У кущах щось рукається. Спершу з’являється голова, потім – здивована усмішка. «Ооо, люди!» - кричить дівчина й біжить у мою сторону. За нею один за одним виходять ще твоє людей. Вони заблукали.
⠀
Нам усім іти до Вухатого Каменю. В інтернеті обіцяли, що підніматися туди всього три години, але минає вже п’ята, а дорога вгору все не закінчується. На годиннику - шоста вечора, ми падаємо на землю й швидко жуємо сухофрукти, які додумалися взяти з собою. На сусідній горі стоїть камінь. Розум підказує, що засвітла нам туди вже не дістатися. Як же я не люблю здаватися! Але іноді так буває, що не всі цілі варті того, щоб іди за ними до кінця.
⠀
Спускаємося швидко, майже біжимо. Нас доганяють сутінки, й вже за півгодини вмикаємо ліхтарики. Під ногами хлюпає багнюка, я вступаю в калюжу, відчуваю, як вода затікає всередину. В якусь мить стежка зникає. Ми стоїмо перед черговою горою, відмовляючись вірити, що заблукали.
⠀
Наступні 4 години бігаємо по колу. Навігатор грається з нами, я злюся й водночас байдуже дивлюся на супутників. Якщо треба, я можу спати на землі до світанку – мені не вперше. Але, здається, всі інші серйозно налаштовані повернутися сьогодні додому.
⠀
Ми йдемо в одному напрямку, потім повертаємося назад і вирушаємо іншою дорогою. Потім знову повертаємося - й так без кінця. Врешті-решт, плюємо на все, заходимо в мілководну річку й ідемо за течією вниз. На якусь мить спогади повертають мене в дитинство, де я обожнювала бігати калюжами. Холодна вода пробирає до кісток.
⠀
Час не має значення. Темрява не має значення. Холод не має значення. Ми вперто йдемо вперед, поки не виходимо до дороги й радісно кричимо. На мить я відриваю погляд від землі й дивлюся вгору – над нами сяє Чумацький шлях. Я ніколи не бачила настільки зоряного неба. Вимикаємо ліхтарики й хвилину мовчки дивимося на зірки. Якби я могла повернути час назад, я заблукала б ще раз тільки заради цієї миті.
Навігатор вже не раз мене підводив. Я губилася в містах, країнах, серед гір та морів, але знову й знову повертаюся до нього, як до останньої рятівної шлюпки. Він вкаже дорогу, коли я не знаю, куди йти. Він поведе мене за собою, коли землю огорнуть сутінки й я стану сліпою.
⠀
Двері маршрутки зі скрипом відчиняються й викидають нас у селі Дземброня. Роблю кілька ковтків води й закидаю свій рюкзак на плечі. Сьогодні я «налєгкє» - за планом ми маємо повернутися до нашого будиночку у Верховині ще до приходу темряви.
⠀
Нас двоє. Інна час від часу наспівує собі під ніс. Я човгаю кедами болотистою дорогою (надіюся, колись я навчуся правильно обирати взуття, але це буде точно не в цьому житті). Я ненавиджу підніматися вгору. Мені постійно не вистачає повітря, вилітає серце, підкошуються ноги. Я люблю бути в горах, та хотілося б, щоб на вершини мене виносили на ручках. Але так не буває. Тому я крехчу й намагаюся догнати Інну – здається, у її тілі замість крові течуть енергетики.
⠀
У кущах щось рукається. Спершу з’являється голова, потім – здивована усмішка. «Ооо, люди!» - кричить дівчина й біжить у мою сторону. За нею один за одним виходять ще твоє людей. Вони заблукали.
⠀
Нам усім іти до Вухатого Каменю. В інтернеті обіцяли, що підніматися туди всього три години, але минає вже п’ята, а дорога вгору все не закінчується. На годиннику - шоста вечора, ми падаємо на землю й швидко жуємо сухофрукти, які додумалися взяти з собою. На сусідній горі стоїть камінь. Розум підказує, що засвітла нам туди вже не дістатися. Як же я не люблю здаватися! Але іноді так буває, що не всі цілі варті того, щоб іди за ними до кінця.
⠀
Спускаємося швидко, майже біжимо. Нас доганяють сутінки, й вже за півгодини вмикаємо ліхтарики. Під ногами хлюпає багнюка, я вступаю в калюжу, відчуваю, як вода затікає всередину. В якусь мить стежка зникає. Ми стоїмо перед черговою горою, відмовляючись вірити, що заблукали.
⠀
Наступні 4 години бігаємо по колу. Навігатор грається з нами, я злюся й водночас байдуже дивлюся на супутників. Якщо треба, я можу спати на землі до світанку – мені не вперше. Але, здається, всі інші серйозно налаштовані повернутися сьогодні додому.
⠀
Ми йдемо в одному напрямку, потім повертаємося назад і вирушаємо іншою дорогою. Потім знову повертаємося - й так без кінця. Врешті-решт, плюємо на все, заходимо в мілководну річку й ідемо за течією вниз. На якусь мить спогади повертають мене в дитинство, де я обожнювала бігати калюжами. Холодна вода пробирає до кісток.
⠀
Час не має значення. Темрява не має значення. Холод не має значення. Ми вперто йдемо вперед, поки не виходимо до дороги й радісно кричимо. На мить я відриваю погляд від землі й дивлюся вгору – над нами сяє Чумацький шлях. Я ніколи не бачила настільки зоряного неба. Вимикаємо ліхтарики й хвилину мовчки дивимося на зірки. Якби я могла повернути час назад, я заблукала б ще раз тільки заради цієї миті.