архiви

Ти всюди маришся мені. В кожному куточку світу, ти в моїй квартирі, в кавʼярні внизу, ти поселився в будинку сусідів, сідаєш зі мною в таксі. Ти — шепіт і одночасний крик в моїй голові, в лабіринтах моєї памʼяті. У сні. Слухаєш в моєму лівому навушнику огидну колись тобі Rammstein — Amour. Сидиш в душі моїй, вселився в неї і ґвалтуєш її. Одна свідомість навпіл на межі божевілля. В полоні психічної болі. В твоєму свавільному рабстві. Невидима всюдисуща злочинно-безкарна примара. Від неї нема антидоту. Немає астрального суду. Не існує зброї від тебе. Як і тебе. Тебе не існує! Твоє тіло померло давно. І туманна примара пахне твоїми улюбленими Fantomas Nasomatto, і дивиться твоїми очима, і торкається мене твоєю пробитою розпʼяттям безкровною рукою, яку я ніколи не відчую в своїй. І примара крізь роки вже стала повністю моя. Я зачиняюся з нею в своїй кімнаті, і ніхто, навіть я, не почує мовчання між нами, і ніхто, навіть я, не побачить її, і ніхто, навіть я, не буде знати про це. Я не взмозі стерти тебе з голови. Ти в моїй памʼяті маришся і знову зникаєш. І я не пробачу. Я буду знати про тебе. Я побачу тебе знову у снах, я буду тебе пам’ятати. Завжди.

text: μ exclusively for @archives

🔞 Siyah • Hatef Mehraban

Мрію навчитись тебе ненавидіти. Знаю, ти вже втомилась від нашої гри. Всі ми втомились. Твій чоловік, всі твої подруги, твої віртуальні друзі мене ненавидять і заблокували в усіх соцмережах. Наше випадкове знайомство обернулось дивним діалогом і набрало шалених обертів пристрасті. Це нереально, я знаю. Це не про нас. З нами таке неможливо. І, так, ти права: я тебе вигадав. Твоє світло-русяве волосся, твою ідеальну фігуру, твій чарівний голос, і твій інтерес до мене: його, до речі, я теж вигадав. Я забагато вигадував, щоб ти стала реальністю. У стосунках, де більшість твого образу — моя вигадка, простіше сказати собі, що тебе не існує, що ти — нереальна, ніж повірити, що така, як ти, могла статись зі мною в житті. Я придумав тебе, полюбив, і не хочу тебе відпускати. Твоя божевільна теорія в тому, що між мною і моєю мрією - прірва. В якій я страждаю. Бо знаю, що реальна ти моєю не станеш. І, щоб не збожеволіти, коли ти виявишся фантазією, я страждаю від драми про твоє уявне зникнення з мого життя. У твоєму образі немає чогось магнетичного, то чому ж я тоді додумав тебе? Нащо намалював твій характер, вніс барви невинних примх, довершив тебе? Якщо ти не така, чому я тебе бачу такою? А якщо і така, земна і звичайна, чому ж тоді я люблю тебе? Чого я чекаю? Чому я хочу продовжувати любити тебе, свою фантазію? Згадай нашу гру: "ти — фантазія", "реальна — ти". Хіба це не прокляття, любити земну жінку, з її всіма недоліками і буденними проблемами? Хіба це не прокляття, що я люблю тебе і більше не зможу розлюбити? Якщо це прокляття, будь ласка, викличте священника. Твоя самотність і моя нездатність зробити тебе щасливою — нестерпні. Мені потрібна допомога. Я хочу визнати свій гріх і стати на праведний шлях. Шлях, на якому не буде тебе. І що, чорт забирай, зі мною не так?

text: α exclusively for @archives

🤩Nonsense • Philipp Wolf, Anaté

Сингулярність осені. Фрактальна. Трансцендентальна. Спіритуальна. Свавільна і безжальна Сингулярність, тільки вона в силах обмежити безмежність мук. Чергова осінь вбиває мою душу, втомлену під літнім сонцем, втоплену тугою за тобою. Остаточні уточнення питань до себе, і їх стає паранормально більше. Паранормально менше відповідей. І знов у напівмареві я неустанно шукаю їх дорогами Києва, де тебе немає. Я відтворюю у голові твої маршрути, я блукаю в твоїх лабіринтах, і ні відповіді, ні тебе немає. Це сіре спопеліле небо, мариться димним привидом, схилилось над моїм страждальним містом, отруєним повітрям смерті. Безнадійно-трагічний здичавілий світ, покараний Богом, проклятий самим Сатаною, наповнений бомбами і страхом і проваллями розбитих чорних вікон, за якими ми ховаємося від самого Неба і втікаємо від себе на інший край планети і планет і в точку сингулярності Всесвіту безкінечної мультиваріантності. Розщеплення. Амбівалентність. Невідʼємність. Однозначності буття, байдужість до безсмертя і скінченності, існуючого і неіснуючого. Упорядкований світ чистих форм і формул, тихих, відшліфованих абстракцій. Без простору і часу. Без болі. І без тебе.

text: μ exclusively for @archives

🌕 Canto del Pilón

Омріяний Берлін. Чи досяжний ти для нас знову? Недосяжний. Чи забудеш ти нас? Відпустиш додому? Дозволиш нам розійтись? Стерти в прах, переступити, пережити, закрити главу і віднайти в собі сили жити далі? Не дозволиш. Ти плоско-раціональний, стальний, нестерпний, по-німецьки складно-красивий і нещадний. В тиші чатуєш. І благословляєш нас на прощання в далеких просторах своєї весни. І повільно варитимеш в муках, коли я благатиму смерті. Відібравши у мене все, лишивши мені лиш себе. Насильно зробивши мене німцем. Ти в мене свавільно вселився, ти вже до огиди нестерпний, непереможний, вʼїдливий і пекучий. І нащо тепер мені ти, якщо її нема? І вона ніколи більше не напише, не візьме слухавки від мене? Їй буде байдуже. І коли я згадую тебе, твої очі, твої вуста і твої слова: «ця ніч, ця берлінська ніч вічна!», твоє мовчання і дотики рук, осінь твоїх сигарет, твої mittelstraße валізи, парфюм твій Chanel у волоссі — я сумніваюсь… то була зі мною ти, чи бліда потвора Суккуба в шатах німецької ночі? І коли я казав тобі «прощай», я мав на увазі не це, а тяжку пекельно-нетерпиму втому від наших з тобою розмов про Гайдеґґера і Шпенглера, Гегеля і Файербаха. І від наших із тобою вечірок, що стали в цьому місті, бувалим, легендою. Від наших спільних сторінок, недописаних книжок, недоцілованих жінок, неповторних історій, скарбів, численних зрад і злочинів. І коли я казав тобі «люблю» — я тебе справді любив. Не вміючи, не знаючи про любов найпростіших речей, я тобі зраджував тисячі раз, кидаючи тебе саму, одягаючи тебе в молекулярно тонкі наряди божевілля, віддаючи тебе на шматування снам, спостерігаючи за твоїми зрадами з чужими чоловіками, я пʼянію від тебе по телефону, випиваючи тебе усю до дна, до нескінченності глибин твоїх очей, твого смачного голосу asmr, осені твоїх сигарет, твоїх поцілунків печалі, принижуючи тебе, підставляючи, приближаючи і відторгаючи тебе, лиш би ти пішла, я ж і справді любив.

text: α exclusively for @archives

🌟 Ulver • So falls the world

Незнайомець. Хто ти і звідки? Простий перехожий? Артистичний ураган, який у неочікувану мить нагло увірвався в моє життя, щоби рознести його вщент? Щоб безслідно вкрасти в мене щось. Хто ти? Проклятий чорнокнижник? Карпатський чаклун? Граф Каліостро? Ти в хаосі знайшов мене в далекім безголоссі простору інших світів, ти просканував усю мене наскрізь, ти побачив мої очі, затоплені любовʼю з бездонною ніжностю. Дні і ночі прискорених інтонацій, без анотацій. З тобою. І ти тримаєш мене на плаву у вічно вируючих бездонних водах, які не стихають ніколи. Гра на півтонах за принципом ентропії, де ти хочеш мене роздобути, дістати, використати і спробувати любити. Де неможливо осягнути в турбулентності стабільність і вийти на першій зупинці, просто натиснувши кнопку. І я, насправді, щаслива від цього. Щаслива, що ти тонеш спокоєм у моїй ніжності, а моя однобока любов дає тобі крила. Як ти зумів надихнути мене на цей абсурдний союз? Я знаю: крізь товщу одноманітності років наш з тобою шлях безжально-очевидно обірветься. До нас прийдуть закоренілі звички і людські бездушні базові інстинкти. Припиняться усі наші дивацтва, які народжували особливість. І не зможемо відчути таємничості душі одне в одному. Вона відкриється і безповоротно щезне назавжди. І з нею ти. То хто ти, і звідки? Найкраще — не знати. Ні хто ти, ні звідки.

text: μ exclusively for @archives

🪐 Chaim, Trikk • Your Mulana

Молю, не люби мене бідним. Ніколи! І не потрібне твоє милосердя. Без грошей я хочу бути самотнім. Безжально самотнім: без твоєї любові. Без зв’язків і без твоєї ласки. Прокляни мене за мою бідність. Зненавидь мою нездатність забезпечити тебе усім, чого ти хочеш. Стань самою жорстокою Стерво на землі. Зрадь мене! Відречись від мене в бідності. Зітри трикляті слова з клятви: “В радості і в горі”, і ніколи, нікому не клянись у вірності. Люби в мені жагу і пристрасть до життя, віру в статки і мільярди, які я віддано принесу тобі до ніг. Без віри мене нема. Мене нема без тебе! Я не хочу бути жебраком. Мені стане соромно бути з розкішною тобою, якщо я за одну лиш ніч не витрачу на тебе десятки, сотні тисяч. Тобі потрібен прохідний найманий працівник? Примітивний, у зношенім лахмітті, який тільки базікає про “вічні затори” з місячним абонементом на метро? Бо не існує ніяких заторів. Існує відсутність грошей на машину. Якщо він не має машини, то нащо тобі бути з ним? Куди ви підете? Яке вбрання ти обереш для поїздки в метро? Чим похвалишся перед подружками? “І що, що він бідний? Він любить мене!”. І не нудить саму від цих тупих слів? Будь нестерпною Стерво. Не давай мені зупинитись. Або я мільярдер, або ніхто. Або ти купаєшся в грошах, або ми з тобою не разом. Жодних помилувань. Невдаха негідний бути з тобою. Любов без розкоші — зрада! Брехня! І я не брехатиму тобі, мій ніжний Ангел, моя зла Богине, моя безжальна Стерво!

text: α exclusively for @archives

✨ It's deep, it's love

Невблаганна швидкість часу. Частинки фотонів яскравого світла щезають. Дивні події наповняться фальшивим шлейфом. Старі фотокартки відкинуть туги поспіхи вільних падінь. Ранок жадатиме нічних метаморфоз. Вирій сніжинок не подарує вже привичну радість. Наївність неминуче зітре слід. І гелієві кульки в суботу і неділю тріснуть як бліді надії. Кровні заробітки статків стануть неважливі. Мильна бульбашка знецінених грошей перетворить на рабів нових помилок. Юність невблаганно скоротає час. Всі сядуть на глу швидкості. Лекція в університеті — до пʼятнадцяти хвилин. Фільм скінчиться раніше, ніж страждання. Побачення не бачать поцілунків. Одноманітні ігри. Дейтинг тепер автокіллер, без сенсів, як шлюха, навгад. Планета летить зі швидкістю світла навколо осі. Послуги втратили цінність. Ніхто вже не візьме своїх книг в літак: тепер на сидіннях, у кожнім планшеті — популярні голови із серіалів. В древніх буддистських церквах свічки будуть тліти не вічно, а швидше. Цинічно. Їх панічно міняють на протязі дня, тисячолітні свічки. І станеться щось ось-ось. І ніколи не взнаємо, що. Ми пропустимо. І не дізнаємось завтра.

text: α exclusively for @archives

🪐 Where do we go

Капкан для таємниць. Божеволію від твоєї краси. Я кричу від неї. Банально неможливо бути щасливим від твоєї присутності, що я саме тебе зустрів, про тебе знати, тебе цілувати. Так жити, щоб ти й гадки не мала про це. Я не збережу в собі цю таємницю, цей невблаганно безупинний ураган. Молю, дослідіть мою душу, знищте бомбу сповільненої дії, видаліть її навічно. Щоб ти ніколи не знала, що я відчуваю. Бо як тільки всі карти відкриються — таємниця спопелиться, замість казки прийдуть примітивні сірі будні з безжальним відліком часу до нашої розлуки. І я скасую кляту долю! Вирвусь з уробороса банальних стосунків. Давай кохати таємно! Без зізнань, стосунків, сексу. Без надії на взаємні сподівання. І станеться вічна чарівність, ми створимо справжній капкан для наших таємниць. Знайдемо ключ від вічної молодості і гармонії стосунків. Тихих, таємних стосунків. Ідеальних. Але ж ні. Ми з тобою — примітивні гедоністи. Ми збуджуємось від думок про те, що закохані в нас знають про наші почуття. І що вони кохають навзаєм. Жага влади над почуттями інших, несумісна з коханням. Бо справжнє кохання не чекає взаємності. Коханню байдуже, що воно невзаємне. І, так, справжнього кохання не існує. Воно щезло вже давно, змінено брехнею і сурогатами насилля особистості: шлюбом, стосунками, вірністю, відданістю.

text: α exclusively for @archives

🪐 Philipp Wolf, Spiral

Давай, іди. Безсмертний Деміург. Не чекай жалюгідних благань і молитов від мене. Спали усі мости, усі записки, викристалізовані серцем текстові думки, через які тобі вдалось прорватись. Спали усі листи, зітри ущент усю мою обмежену і смертну пам’ять. Спустошуй і безжально знищ одним лиш дотиком улюблені, дорогі моєму серцю світи. Вирви з м’ясом всю мою сенсуальність. Розтопчи мою інфантильність. За твоїм узурпаторським капризом розбий мої надії. Найпотаємніші. Найневблаганніші, отруйно-дивні, примарно-непрості і божевільні мрії. І я ними марю. Я марю ними! Недоспіваними в унісон піснями. Недопитими пляшками вин, недобитими. Недообірваними струнами замученої скрипки. Недочутими, несказаними словами. Недоторканними світами твоєї душі, твоїми недомальованими лініями на моїм тілі. Непідвладними мені, неконтрольованими снами. Недостатніми твоїми губами. Недостатньою, нещасно-комічною любовʼю до мене. Твоєю натурою. Далеких необмежених світів диктаторсько-брутальною натурою. Скандальною. Тихо-божевільною. Нетривіальною. Тобі стало так мало моєї смертності і простоти. Ти хочеш увібрати в себе сяйво гігантських сузір’їв чужої вічно-неосяжної душі. Тепер я не згадаю про тебе, дивний Монстр. Забутий, створений Богом, Деміург.

text: μ exclusively for @archives

🚀 Equinoxx - Sonata

Я люблю тебе найглибшою любовʼю. Чисто-вічно-платонічною. Секс зґвалтує її. Сплюндрує. Обезчестить. Незайманість і сексуальність почуттів. Екстаз. Джомолунґма. Дар Бога. Безмірна надмірність бʼє фонтаном душ із кришталевої криниці неба. Кольорова вічність в райдужках твоїх очей. Немає місця болю. Недраматична Supreme love, ущерть переповнена жагою. Квінтесенція блаженства. Ти можеш йти. В суміжному житті по правилах тілесних насолод Де Сада, ми згасимо пожежі тіл, і після роздеремо сухі плоті грішників до мерехтливо-кришталевої душі. Я бачу її сяйво у пітьмі через вбрання твоєї плоті. Заціпеніння від блаженства. Судомна філігранність. Недоторканність. Незвідана сакральність. Таємність почуттів задихано-ритмічних. Поцілована надмірністю спонтанність. До кінця цього дня. Де вічність. Твоя і моя.

text: μ exclusively for @archives

💛 Räubermukke, Lev Tatarov, Experience

Я люблю тебе. Це так незвично. Месмерично. Тебе осягати. Творити. Давати клятви. Ламати. Тобою марити. Вигадувати. Вгадувати. Тебе повторити. Жити без тебе і знати, що це неможливо. І вірити. Норовити. Жадати з дня в день скінченну неосяжність. Вічну розбіжність. Нізащо непробачену винність. Невиявлену сутність. Здерти зі шкіри недосконалість, складносурядну мить, експліцировану осяжність. Вигадану недійсність. Часу невблаганність. Свідомості непритомність. І народити вкотре легенди і світи про тебе. Ділитись зі світом тобою. Знаходити в тобі більше, аніж сенс буття. Вивчати тебе. Взятися за перо і написати сотні книг про тебе. Про тебе зняти фільми. Мати тебе за Бога. Знімати твій одяг догола. Цілувати тебе. І знати. Це не скінчиться ніколи. Мені так хочеться. Щоб ти була назавжди. В зоні осяжності. В моїм житті. В моїм коханні. В памʼяті моїй. Де так легко відступити. Де сотні гострих спиць і тисячі сліпих темниць. Жадаючих поглинути усю тебе. Тебе здолати. І заборонити. Обнулити. Приборкати тебе. Знищити. Зробити тебе такою, щоб я сказав — "ні". І я йду за тобою. В інші світи. У печери і гроти. В сталактитові лабіринти. В глибини пам'яті. Щоб тебе запам'ятати. І не забути тебе. І не розбити тебе. І не зрадити. Не продати. Бути з тобою. Бути для тебе. Заради тебе. Бути за тебе і проти всіх, хто проти тебе. Вміти тебе берегти. Тебе обіймати. Так, як ніхто ніколи це ще не робив. Саме тому ти зі мною. Ти — моя. І саме тому, я тебе люблю.

text: α exclusively for @archives

👀 Sevdaliza • Hubris

Хюбріс. Бути Твоїм початком. Революцією. Вдихнути своїми вустами повітря і розчинити в Тобі. Стати відʼємною і примножувати Тебе, Хюбріс. Народити Тобі фантазії і розпалити в Тобі ніжність і огиду. Поселити в Твоїм серці все, що не дано мені. Зростити в Тобі Бога, створити цілий всесвіт, де всі будуть молитись Тобі. Замести сліди від Твоїх карколомних невпевнених кроків, які Богу не личать. Стерти памʼять поколінь, суцільну пляму Твоїх брудних історій, яка поглинула недосконалого Тебе. Змити слізьми неба Твої тяжкі гріхи, Хюбріс. Убозтво. Підлість. Жалюгідність. Ти ніколи не визнаєш їх. Своє безсилля. Моє ім’я. В ім’я Тебе, Хюбріс. Ти виростеш найдосконалішим серед усіх нарцисів світу. Стати бездумною тінню Твого Его. Твоїми повними вітрилами, Хюбріс! Плацдармом Твоїх самостверджень. Силуетом Твого романтичного спліну. Трагічних почуттів.
Хюбріс. Ти — моя хвора макабрична краса. Моя страшна війна. Вигадана Тобою ж, виснажена гра. Налита свинцевою втомою, сплюндрована, загарбана ненажерливим дияволом власного «Я». Де моє Я? Де Ти? Ким зшитий союз нещасно-божевільних, гарних і блідих, непокірних танцю співзалежних тіл? Бути Твоїм кінцем. Синім шумним бездонним океаном, який про Тебе знає все, Хюбріс. Обмежений нещасний і безсилий Бог. Окрилений, але прикутий, Ти в своїй голові жив в пащі неба. А насправді, тонеш в пітьмі дна. Я була для Тебе всім, Хюбріс. Твоїм початком. Безжальним океаном. І кінцем.

text: μ exclusively for @archives

🖤Valeo • Biskuwi

Ідеальна українка. Створена із первісних світів, дивних історій, спогадів дитинства, перлин думок, блискавок літа, подиху осені, полів конвалій, широколистяних лісів, дивовижних надій, нездійсненних мрій, закарпатських легенд, полтавських історій, жаги до життя, невичерпної ніжності, ненавмисної ніжності і почуттів, які я не зраджу ніколи. Напівсонна. Приречена. Пробуджена в 4 ранку. Відірвана від казок. Кинута сам на сам ні з чим. Отруєна. Залишена. Загублена. Переміщена. Пізнала реальний світ, і ним нескорена. Сталево-німо-недовершено-закохана в холодне і самотнє місто. В місто, в якому ти, не знаючи нікого, без документів, без грошей, без знання мови, без сил і без надій на успіх, ніби у твоїх руках була тільки книжка Дейла Карнеґі "Як завойовувати людей", за кілька тижнів, знайшла і друзів, і роботу, і новий дім, і вже давно загублений сенс. Місто, в якому важко себе знайти і легко загубити. Місто, в якому не місце крихті сумнівів і снів, сирен, жалю. Місто, в якому я безповоротно, нескінченно, безнадійно зустрів тебе. Місто, в якому зустріти було тебе практично неможливо. А мені, ось так от пощастило. І я хотів відпустити тугу, без якої це місто неможливе. Найтужливіший мегаполіс на землі. Прокляте місто. Приречене тугою восени. Втоплене в садах Ватикану, бездушне місто. Найхолодніше в світах моєї пам’яті, відчайдушно-фатальне місто. Немає в ньому місця для безкрайньої зими, бо тепер є ти, марно-всиновлене місто. Як тепер мені дати назву цій землі? Як полюбити її? Як мені зрозуміти, осмислити, прийняти: тепер, тут і зараз, мій дім? Як мені знайти сенси твоєї осені? І виправити помилки: ти в Тернополі — я у Львові, я в Києві, ти — в Івано-Франківську? Нам не бути з тобою удвох в Україні, але ми змогли зустріти одне одного — там, серед приречених світів, білосніжно-вжалених, нескорених світів. Як тепер не думати про тебе, після твоїх слів, зізнань? Серед мільйонів японок, у Канаді, у зморених містах Німеччини, в містичній Польщі, в роздертій Франції — ти, ніжна, нескінченно-жіночна, трепетна українка. Українка серед мільйонів японок. Українка в обіймах туги. Українка у всіх нереально-містичних світах. У кожному подиху мого життя.
Ідеальна українка.

text: α exclusively for @archives

🫀 Y do I, Muse

Покидаючи Берлін. Без жодних слів. Стираючи адреси з телефонних книг. Блокуючи у всіх мережах, цитуючи у всіх статтях, назавжди стираючи з життя. Кожна її пауза — сигнал. Кожен дотик — удар. Кожна вулиця знає про неї дивні, химерні легенди. Песталоцці і Монтессорі, її їдкий характер — ваша витівка. Тепер її свобода не для мене. З різних боків стіни, два міста розлюблять тебе, як і ти їх навзаєм зненавидиш. Що мені тепер робити з тобою, місто, якщо вона не прийде? А вона не прийде. І не напише в X. І руку не простягне. І не прокусить губи поцілунком. І ненависть її жорстока. І якщо вона лишатиме сліди — по них ніхто не буде йти. В нескінченності нічних вітрин. І німецька її — не С1. І ніжність її хитка. І якщо вона така одна — мене нема. І дотики її — страждання. І безперестанку я дивлюсь. Обпікаюся — дивлюсь, я обпікаюче дивлюсь. Розчаровано-зачароване місто. До безсилля, до свавілля, до нестями розчахнуте місто. Без тебе, без твого чорнила, навічно відкинуте місто, забуте місто, сонцесяйне місто. Мій самотній Берлін. Мій Vergangenheitsbewältigung, токсично-невинний Берлін.

text: α ексклюзивно для @archives