Хроніки АРТБУКС

​​Поки сиджу без світла, розкажу свої враження про “Освічену” Тари Вестовер, якраз щойно дочитала.

Ця книжка навіть перевершила мої очікування, але у мене є претензія до маркетингу та анотації. Скрізь це подається, як історія про довбанутість мормонської релігії (принаймні, так це зчитується). Але насправді це зовсім не про релігію. Це книжка про життя з психічно нестабільним батьком (щось між біполярним розладом та шизофренією), на додачу з таким самим братом. Про матір можна дискутувати - можливо, на її поведінку вплинула травма голови, можливо вона просто слабка і потрапила під вплив чоловіка, а може теж має проблеми з психікою.

Релігія тут могла бути будь-яка, а то й взагалі без неї. Від цього сім’я б не стала адекватнішою. Бо справа не в догмах і поглядах, яких батько й мати дотримувалися, суттєва частина абсурдних епізодів лише побічно стосуються релігійних догм, вони стосуються передусім здорового глузду і самодурства. Релігія виглядає як ширма для пояснення їхніх божевільних вчинків. Перепади настрою, манера суперечити сам собі, відсутній інстинкт самозбереження та страху за своїх дітей, насилля і аб’юз - це було не на вимогу релігії, а від психічного розладу.

І ось в такій сім’ї якимось чином примудрилася вирости дуже талановита й інтелектуально розвинена дівчина, яка змогла вирватися - але не без наслідків. Це вражає.

Моє ставлення до книжки змінювалося протягом читання. На першій третині в якийсь момент я навіть подумала: “ну ок, я вже зрозуміла, що це мемуари про життя в аб’юзі, насиллі і жестякових умовах - але чи треба мені 350 сторінок таких історій? шоб шо?”.

Але чим далі, тим більше я розуміла, що це не лише щоденник - це історія фактично про стокгольмський синдром; про ірраціональну прив’язаність до батьків та сім’ї; про необхідність періодично передивлятися свої усталені погляди і аналізувати, звідки вони взялися (чи не нав’язані вони батьками, які цілком могли помилятися?).

Мені дуже сподобалося, як авторка поступово і повільно описує, як її світогляд змінювався. Як вона ламала всередині себе батьківські погляди на світ, і як болісно, з м’ясом, відривала від себе свою очевидно довбануту сім’ю (з кількома намаганнями, попри логіку, повернути все назад - що найбільше шокує).

Якимось чином авторці вдалося утриматися навіть від різкого засудження батьків і брата. Так, вона описує власний процес усвідомлення, що вони чинили не ок, але це не звучить як “ці люди зламали мені життя” - хоча по суті, зламали. Авторка ніби дивиться на своє життя зі сторони і розповідає: було отак.

А, і ще - у мене склалося дивне враження, що у Оксфорді й Гарварді специфічна система відбору студентів. Інакше як туди могла потрапити дівчина, яка не чула раніше слова “Голокост”? Я завжди вважала, що у такі учбові заклади потрапляють просто якість недосяжні нашому розуму інтелектуали. І наче цей процес описаний докладно, але все одно мені воно виглядало дивно: чому не інші, простіші, заклади - чому так сталося, що це відразу були провідні виші світу? 🤔

В цілому ж це дуже хороша й глибока книжка. Якщо говорити не про конкретну історію, а про те, що з цього можна винести - це про те, як важко (але дуже важливо) хакнути базові налаштування, які у нас програмують батьки. І загалом прийняти, що ці налаштування можуть бути хибними - причому, не обов’язково йдеться про такі складні випадки, як у книжці. Йдеться про більшість сімей - бо всі налаштування періодично треба передивлятися і чЕкати.

І так - також це про важливість популяризації психологічної допомоги та звернень до психіатрів. Бо всього описаного могло не бути, якби у батька вчасно розпізнали розлад і переконали (або навіть примусили) його лікуватися.

Одним словом, від книжки я в шоці й захваті. Може тригерити, але читати дуже варто.

#непозбувний_відгук