Killers of the Flower Moon / Вбивці квіткової повні
Режисер: Мартін Скорсезе
Сценарій: Ерік Рот, Мартін Скорсезе, за романом Девіда Гренна
Головні ролі: Леонардо Ді Капріо, Роберт Де Ніро, Лілі Гледстоун, Джессі Племонс, Джон Літгоу, Кара Джейд Мейрс, Брендан Фрейзер
Бюджет: 200 млн $
Хронометраж: 3 години 26 хвилин
У мене складні стосунки зі Скорсезе – з одного боку, я люблю його кіно, причому деякі фільми входять до мого особистого топ-20, але зважитись та піти на його фільм у кіно завжди для мене виклик, і тут було так само. Всі складники успіху на місці - Ді Капріо, Де Ніро, історія Америки початку ХХ століття, все, що я люблю, але три з половиною години.
Про що? Цей фільм - черговий великий портрет Америки очима Скорсезе. Тільки цього разу це не вулиці Нью-Йорка. Це Оклахома. Це нафта. Це резервація американських індіанців. Тих, на землях яких знайшли чорне золото, яке став їхнім найбільшим щастям та найбільшим горем. Головний герой Ернест повертається з війни додому, збирається працювати на свого дядька, який живе все своє життя поруч з індіанцями, а ті отримують шалені гроші від держави за свої нафтові землі. Спочатку гине один-два індіанці, потім загиблих стає все більше, а їхні землі разом з грошима успадковують білі. Дядько радить Ернесту знайти собі індіанку та взяти її за дружину. Ернест, який виглядає таким собі простуном, слухається дядька та знаходить Моллі, в якої одна за одною гинуть сестри та мати. Й сама Моллі почувається не дуже, але ж в неї діабет – страшна та невиліковна хвороба для початку ХХ століття. Ернест має успадкувати все, але за законами жанру не все так просто, як здається.
Ця стрічка одночасно про одну з найстрашніших історій Америки ХХ століття, про яку мало хто говорить і мало хто знає, тим паче, десь у серці Європи, та про появу і становлення ФБР – розслідування цих таємничих вбивств у резервації стало однією з перших справ Бюро. Люди у фільмі дивляться на цих загадкових детективів з Вашингтону, яких прислав містер Гувер, і не знаю, ані хто такі вони, ані хто в біса такий той Гувер.
За законами жанру, справедливість обов’язково буде, але якою ціною та коли – завжди складне та важке питання. Скорсезе йде своїм улюбленим шляхом – він розповідає дуже інтимну, дуже життєву історію, історію однієї родини, через яку досліджує і події, і епоху, і наслідки всього, що сталось. Детективна лінія тут швидше побіжна. Головне – родинна драма. Це не історія кохання, хоча і кохання тут теж є, у всякому разі, так, як його розуміє Ернест. Тут і жага до грошей та влади. Тут і дослідження людини як тварини, яка здатна на все заради наживи, особливо у роки великої депресії, коли грошей або дуже багато, або майже немає.
Фінальна сцена віртуозно подає все, для чого глядач прийшов до кінотеатру – саме для цього і існували радіоспектаклі, чудовий омаж на які показує Скорсезе: хліба, розваг та неймовірних історій. Ці фінальні хвилини врізаються у пам’ять і наче повертають тебе до реальності, виймають з екрана та садять на місце у крісло у глядацькій залі.
Акторська гра мене вразила набагато менше, ніж все інше – Ді Капріо страшенно перегравав, Де Ніро грає, як завжди, але не краще, а ось Лілі Гледстоун заслуговує на всі ті слова, які про неї написали критики. А ще мене весь час вибивало, коли Джессі Племонс у свої 35 казав Леонардо Ді Капріо «синку».
Загалом у фільму цікавий та насичений післясмак. Про нього потім кілька днів думаєш, вкладаєш у голові, хоча в кіно він здається страшенно затягнутим та повільним. для мене це був швидше спосіб втекти від страшного сьогодення, ніж щось більше, але Скорсезе, як завжди, майстер забезпечити ескапізм на три години екранного часу.
