[stranger on the strange land, або чужинець на чужій землі]
коли я приїхав сюди уперше, місто зустріло мене крижаними поглядами прохожих і таким ж крижаним холодом. вітер свистів і шмигав вулицями, і лиш у скупченнях людей тепло інколи вислизувало не так швидко та вміло. воно руками та ногами своїми наче ненароком чіплялося за перехожих, верталось назад, витягувало кінцівки і бігло далі, тікаючи од вітру. так само й я тікав із свого села поблизу Житомира, мчався подалі від тієї фізичної праці, перспектив, які, зрештою, завели б мене в нікуди. інколи робити перший крок тяжче, аніж бігти далі, але чекати я вже не міг, та й не було на що. у місті винайняв однокімнатну квартиру десь добряче на периферії. але так інколи буває, у моменти, коли розумієш, що вертатись назад означає вертатись в нікуди. ти ніби виживеш, а ніби це й єдиний плюс, що станеться з тобою.
я завалився спати тільки-но зайшов у квартиру: декілька квадратних метрів, різні шпалери на стінах, шафа, яка пахне попередніми жильцями і кладова, яку я не зважився одчинити. за вікном жестикулювали вітки дерев, наче розмовляючи між собою, а я, погасивши лампу, поринув у сон.
наступного дня я все ж трохи підрихтував хатину під себе, хоч позбавитись відчуття, наче ти у приймах, повністю не вдалося. ти наче й платиш гроші, комуналку, консьєржці, а все одно розумієш, що хтось ніби завжди стоїть над тобою й нагляда, чи не вчиниш чого непоправного, чи не попсуєш мебелі. в такі дні хочеться од безпомічності розвалити тумбу, порвати штори і заплатити за це задоволення, гордо, а все ж зробити. та це я приберіг на потім, можливо, мені все ж вдасться вжитися із цим простором і відчути себе господарем без всіх цих ідіотських забавок. тож прикупивши декілька покривал, коврик та невеличкий столик із вазою, я відправився облаштовувати дім. в ці перші дні, коли ти тільки розбираєшся в ситуації, в якій опинився, як на зло, у цьому стані тебе обов'язково зустріне хтось із твоїх сусідів.
— добрий день, а то ви з якої квартири? бо ніколи раніше вас не бачила. — спитає через тиждень бабця на сходах, самопроголошена консьєржка, голова будинку і за сумісництвом й усього району.
— 39, — відповідаю сухо. — тільки заселився, тепер тут житиму.
— аа, ну та, то ви в пані Зої винаймаєте? хороша квартира, район тут хороший, найлуччий чи не в усьому місті!
— таки так, — відповідаю веселіше. — ну все, маю йти, бо ще ж мені облаштовуватись. до побачення.
жіночка ще довго прощається мені у спину, а я біжу у свою-несвою барлогу, щоб зачинитися від незрозумілих розмов, випити чашку чаю і приготуватись до завтрашнього дня. завтра, завтра на мене чекає робота, дія, на яку я витрачатиму більшість своїх розумових та фізичних зусиль і яка в залишку дасть мені їжу та можливість винаймати цю потріпану квартиру десь в захаращеній частині міста, де серйозні люди, що мусять утримувати сім'ї, встають на роботу о 7-ій, складають копійку до копієчки і мотаються вулицями, аби встигнути вловити роботу, і протилежні їм місцеві алкоголіки-недопоети, що бушують по ночах під вікнами, сновигають п'яними і в обід, і зранку, і ввечері і єдине, що вони хочуть вловити за гриву — дешеву пляшку й хорошу компанію, а чи хто з них пробував вловити життя? зрештою, кожен з тих, хто населяє місто загалом, бігає за чимось: хтось за грошима, хтось за алкоголем, хтось за людьми і щастям, популярністю, успіхом. вони обставляють пусті доми речима, подіями і людьми, втікають од порожнечі і у кожного вона різна, як і наповнення. тільки подумати: скільки факторів має скластися, щоб людина могла почувати себе володарем життя, а не собачкою, що ледь встигає за екіпажем і боїться відстати, бо знає, що по приїзду до сусіднього замку їй дадуть щось поїсти, щоб вона могла бігти і далі. собаки бояться втрачати. тому сковують свої дії та втрачають ще більше.
