eplai/пише


Гео и язык канала: Украина, Украинский
Категория: Блоги


я - юля, також невідома як elenplaі.
зображую тут світ, який бачу.
велком!
Зв'язок - @elenplai

Связанные каналы

Гео и язык канала
Украина, Украинский
Категория
Блоги
Статистика
Фильтр публикаций


Я тут робила добірку корисних каналів для філологів (поширювали на університетські чати) і вирішила зашерити ше сюди. Можливо, вам знадобиться. На канал більше писати буду, але з вересня. Поки у всіх літо-літечко👓🔥


Репост из: Юля Пелещишин
Привітулі усім філологам. Ми тут спільно з україністами зробили підбірку прикольних каналів на тему мови, філології, літератури та історії. Частину проєктів, до речі, роблять студенти нашого університету.

Про мову:
1. Ютуб-канал "Твоя підпільна гуманітарка" (Про походження матів в українській мові, про суржик, про виникнення української мови + про літературу) —https://www.youtube.com/channel/UCvDZ4ZSgzSt0rGgQpFV_r-A

Відео, які рекомендую:
🔸️ Чи матюкались давні українці? — https://youtu.be/J2YunRjmbwY
🔸️ Російський суржик чи реґіональна норма?— https://youtu.be/AiiWg9_XRTo
🔸️ Фейсбук Остапа Українця (там є про труднощі перекладу, філологію, історію мови) — https://www.facebook.com/profile.php?id=100001515094776

2. Проєкт "Змовники" https://t.me/ZMovnyky
Студентський літературний двіж (ініціатива україністів нашого університету): дискусії, зустрічі із запрошеними гостями, засідання на тему мови. Про "Змовників" детальніше туть — https://telegra.ph/Lіngvіstichnij-klub-ZMovniki-07-26

🔸️ Чат у телеграмі — https://t.me/joinchat/Lgkc3VAdasDdz5bWMwysQw
🔸️ Фейсбук проєкту — https://www.facebook.com/ZMovnyky/

Про літературу:
1. Ютуб-канал "Пусто" (Неакадемічний проєкт про літературу, живопис та кіно) — https://www.youtube.com/channel/UCx4ip8vNCiFdsPhq2gTFOoQ/videos

🔸️ Телеграм https://t.me/pustoproject

2. Ютуб-проєкт "Читанка" (щотижневий читацький клуб, обговорення книжок у прямій трансляції)
Список відтворення з усіма випусками — https://www.youtube.com/playlist?list=PLm_74D8nBXXelxlLsyUsGk7lIqCjWkw7D

🔸️ Телеграм “Срака-мотика” (там є чатик з усім двіжом) — https://t.me/sraka_motyka
🔸️ Сайт “Читанка” присвячений дитячій літературі — http://chytanka.com.ua/
🔸️ ФБ сторінка “Читанки” — https://www.facebook.com/chytanka/

3. Інстаграм-проєкт "Без фільтрів" https://www.instagram.com/bez_filtriv/?hl=uk
Інтерв'ю з інста/телеграмними письменниками

4. (Інстаграм) Яніна Дияк (пссс! Це та сама Яніна з пар Шевченкознавства) — https://www.instagram.com/gentiana.lutea/
Інтерв'ю з письменниками (в IGTV), а також авторські вірші.

5. Ютуб-проєкт Ірини Фаріон "Ген Українців" https://www.youtube.com/playlist?list=PLSnlkbZxSf-uLkyE8Sejdb78h2eYG2B9I
Про видатних українських діячів, мовознавців, письменників та історичних постатей.

6. Ютуб-канал Dakh Daughters: проєкт "Дегустація книжок"https://www.youtube.com/c/dakhdaughters/videos


Про історію:
1. Ютуб-канал "Історія без міфів" — https://www.youtube.com/channel/UCXx3yVx9paWJ-BLZVqQ8CRQ
2. Ютуб-канал "Імені Т. Г. Шевченка"https://www.youtube.com/channel/UC1Q2MLy0DEswY-1ZheTcYig


А зараз час дешевих рим і дивних текстів. Я почала думати про скульптури на одній фабриці і написала цей текст.

моя жінка – скульптура, захована на долішній кімнаті хати, там вона затухає.

вигини її тіла, родимки на лиці й вилиці її
припадають
пилюкою.

коли Бог породжував жінку, то змішав лаву з водою джерельною,
тому вона задубіла.

її шкіра порепана, як земля у пустелі від спеки,
але нею вона дихає.

її очі мертвотно-сірі безмовно оглядають простір, у якому її заперто.

я не знаю, про що мовчить вона, але коли місяць освічує її обличчя,
можна побачити, як його біле світло гладить закам'яніле її личко
ніби
"чекай, дівчинко, скоро ми тебе заберемо".

я знаю про плани її утечі, її друзів і вірних піддáнців,
але вранці
я щоразу перевіряю, чи добре моя скульптура закована, бо вона – моя сила й творіння без слова й душі.


і без цього усього вона жива,
а я навіть із нею
ні




якби можна було отримати все і одразу, якби можна було проскочити ці моменти, коли доводиться жити на зйомній квартирі, згодом позичати машину, позичати гроші, і це тільки матеріальна частина благополуччя. інколи не вистачає елементарного, і ти тратиш свій час і молодість на його здобуття. буває, цей процес затягується, і ти застрягаєш у дії здобувача, не зупиняючись ні на мить до кінця свого життя і при цьому боїшся втрачати.

коли я приїхав сюди уперше, я почував себе чужинцем на чужині. людиною, яка ніби приїхала й освоюється, а все ж знає, що поблизу є старші і старші тут справді удома. тоді я не знав, скільки людей у моєму місті є вигнанцями, але поки цього не відчули. їм сказали, у місті заведено так-то й так-то, їм сказали поводитись, як личить жителям міста-мільйонника, сказали, що саме так ці жителі (принаймні успішні) виглядають, і вони стали: успішними і такими, як треба. а потім цієї мудрості вони навчають приїжджих, розповідають, як це — бути місцевим, як він виглядає, що їсть і п'є. скільки справжніх бажань, слів і дій було штучно приглумлено — не злічити. але моїх містян, а вони уже і мене, довго обманювали, розказуючи, як стати господарями, а ті навзамін ставали вигнанцями, чужинцями на своїй землі, людьми яких завжди можна сполохати новими традиціями для "місцевих" і все ж виліпити з них, що потрібно.

цікаво, коли вони розплющать очі, наскільки дістанеться заробітчанам, яких поставили курувати містом?


[stranger on the strange land, або чужинець на чужій землі]

коли я приїхав сюди уперше, місто зустріло мене крижаними поглядами прохожих і таким ж крижаним холодом. вітер свистів і шмигав вулицями, і лиш у скупченнях людей тепло інколи вислизувало не так швидко та вміло. воно руками та ногами своїми наче ненароком чіплялося за перехожих, верталось назад, витягувало кінцівки і бігло далі, тікаючи од вітру. так само й я тікав із свого села поблизу Житомира, мчався подалі від тієї фізичної праці, перспектив, які, зрештою, завели б мене в нікуди. інколи робити перший крок тяжче, аніж бігти далі, але чекати я вже не міг, та й не було на що. у місті винайняв однокімнатну квартиру десь добряче на периферії. але так інколи буває, у моменти, коли розумієш, що вертатись назад означає вертатись в нікуди. ти ніби виживеш, а ніби це й єдиний плюс, що станеться з тобою.
я завалився спати тільки-но зайшов у квартиру: декілька квадратних метрів, різні шпалери на стінах, шафа, яка пахне попередніми жильцями і кладова, яку я не зважився одчинити. за вікном жестикулювали вітки дерев, наче розмовляючи між собою, а я, погасивши лампу, поринув у сон.
наступного дня я все ж трохи підрихтував хатину під себе, хоч позбавитись відчуття, наче ти у приймах, повністю не вдалося. ти наче й платиш гроші, комуналку, консьєржці, а все одно розумієш, що хтось ніби завжди стоїть над тобою й нагляда, чи не вчиниш чого непоправного, чи не попсуєш мебелі. в такі дні хочеться од безпомічності розвалити тумбу, порвати штори і заплатити за це задоволення, гордо, а все ж зробити. та це я приберіг на потім, можливо, мені все ж вдасться вжитися із цим простором і відчути себе господарем без всіх цих ідіотських забавок. тож прикупивши декілька покривал, коврик та невеличкий столик із вазою, я відправився облаштовувати дім. в ці перші дні, коли ти тільки розбираєшся в ситуації, в якій опинився, як на зло, у цьому стані тебе обов'язково зустріне хтось із твоїх сусідів.
— добрий день, а то ви з якої квартири? бо ніколи раніше вас не бачила. — спитає через тиждень бабця на сходах, самопроголошена консьєржка, голова будинку і за сумісництвом й усього району.
— 39, — відповідаю сухо. — тільки заселився, тепер тут житиму.
— аа, ну та, то ви в пані Зої винаймаєте? хороша квартира, район тут хороший, найлуччий чи не в усьому місті!
— таки так, — відповідаю веселіше. — ну все, маю йти, бо ще ж мені облаштовуватись. до побачення.
жіночка ще довго прощається мені у спину, а я біжу у свою-несвою барлогу, щоб зачинитися від незрозумілих розмов, випити чашку чаю і приготуватись до завтрашнього дня. завтра, завтра на мене чекає робота, дія, на яку я витрачатиму більшість своїх розумових та фізичних зусиль і яка в залишку дасть мені їжу та можливість винаймати цю потріпану квартиру десь в захаращеній частині міста, де серйозні люди, що мусять утримувати сім'ї, встають на роботу о 7-ій, складають копійку до копієчки і мотаються вулицями, аби встигнути вловити роботу, і протилежні їм місцеві алкоголіки-недопоети, що бушують по ночах під вікнами, сновигають п'яними і в обід, і зранку, і ввечері і єдине, що вони хочуть вловити за гриву — дешеву пляшку й хорошу компанію, а чи хто з них пробував вловити життя? зрештою, кожен з тих, хто населяє місто загалом, бігає за чимось: хтось за грошима, хтось за алкоголем, хтось за людьми і щастям, популярністю, успіхом. вони обставляють пусті доми речима, подіями і людьми, втікають од порожнечі і у кожного вона різна, як і наповнення. тільки подумати: скільки факторів має скластися, щоб людина могла почувати себе володарем життя, а не собачкою, що ледь встигає за екіпажем і боїться відстати, бо знає, що по приїзду до сусіднього замку їй дадуть щось поїсти, щоб вона могла бігти і далі. собаки бояться втрачати. тому сковують свої дії та втрачають ще більше.


/бур[я]/

бо кожного разу, коли я виходжу надвір, разом зі мною виходить дощ з-за хмар і грім продирається з неба.
можна зупинятись скільки хочеш, але, дівко, час від цього ти геть не спиниш. зрештою, хай пливе. хай летить, як ті хмари летять по небу, коли виходиш просто дихнути повітрям з під'їзду, а вони вже покучкувалися і готові обійняти тебе тільки-но ступиш крок, тільки подаси голос. усі твої революції й бурі, твої війни і власні окопи в тобі. і, здавалось, ніхто не бачить, як ти штурмом береш життя, вхоплюєшся за його гриву і мчиш полем, а вітер лиш розтріпує твої коси. понеділок, вівторок, п'ятниця тягнуться ниткою крізь твою голову, нанизуючи спогади, слова, картини із фільмів. а потім ти збереш все у цьогорічне намисто і відправиш його у шкатулку.
я видихаю і своїм подихом розвіюю хмари в сторони, своїм поглядом розрізаю простір йдучи, тому люди дають мені дорогу. у мені вулкани вибухають лавою, води заглушують вогонь, рослини прориваються крізь землю, а будівельники паралельно мурують нові міста. якби можна було загнуздати повітря, я б і його хотіла контролювати. жартую.
тобі б для початку самій розпутати коси, витріпати все бадилля з власних кишень і вузли з волосся. навчитися стояти на своїх двох, а тоді вже бігати й інших цьому учити.
у церкві б'ють дзвони, над куполом пролітають птахи. люди снують вулицями у передчутті дощу, а ти зі степу мчишся додому і запалюєш шлях за собою. чи встигне гроза зловити тебе у свої лещата і вимити нанівець? не знаю. але коли ти верталась, грім всотував повітря, аби гаркнути ще гучніше, а сонце прибирало свої проміння з усіх щілинок і закутків так, як покійна бабця вимітала крихти хліба з кожної шпари в кімнаті, так і вітер вимітав сонце, розпихав людей по хатах. а ти спокійно верталась до свого дому щоби звідти глянути, як стихія завойовуватиме повітря твойого міста. своєрідний перформанс у просторі, де ти тепер глядачка. заварюй чай і насолоджуйся. вслід за дощем валить град, а тоді вже виходить сонце.


а ось тутечки тематичний стрім на тему коханок, стосунків і тд.
всьо! найближчим часом не мучитиму вас посиланнями (хоч вони і направду мені дуже подо'), а піду шось своє творити. просто поки треба паузу.

https://youtu.be/_Tcd2Dvp9v8


Репост из: deliriously
Пол переможено дивиться крізь вікно,
Пол наливає вино, не п'є.
Скоро до нього загляне кохана Вів'єн -
Треба накрити постіль новим сукном.
Ві' забігає вчасно, Ві' сіда.
Ві' молода, якщо чесно - іще дитя.
Пол її любить щиро, усе життя.
Правда не тільки Пол, і у тім біда.
Ві' мислить прямо: зараз або коли?
"Мені так болить, - зрештою каже Ві', -
Усі почуття до тебе іще живі,
Просто якось раптово з'явився він..."



Пол зупиняє
її промову
одним кивком.
"Вітер за склом, -
каже Пол, -
поміняв маршрут.
Ві', вибери свій
неухильний кут.
Ти так подібна
до вітру
своїм єством".



Ві' не сміється: чим тут зарадить сміх?
"Знаю, це гріх", - каже Ві', видиха, встає.
Пол розглядає налите вино, не п'є.
З неба зривається перший жовтневий сніг.
Ві' винувато торкає рукою губ.
"Ти однолюб, - промовля і сідає знов, -
Може, колись цю провину відмиє кров,
Але позавтра ми з Джо укладемо шлюб".
Пол не сміється: Полу цей факт щемить.
"Можна ще мить залишуся?, - питає Ві', -
Всі мої смертні муки тепер твої:
Сором, провина, зрада й ця клята хіть".



Пол її слухав,
втомлений
від розмов.

Зрештою,
Пол каже тост.

"За любов".

Подає вино.

Сніг винувато
врізається у вікно.



Ві' випиває і падає на сукно.


я хочу подивитися, як падатимуть фортеці тих, хто будувався на звалищі. як падатимуть фортеці тих, хто стояв до останнього [і не встояв]. як вистоять ті, хто воював у відповідь, як помруть ті, хто так хотіли вбивати. по мінному полю крутиться порожнеча і лиш хаотично придавлює подорожніх і міни. порожнеча вибухає криком, порожнеча наповнюється злістю і дмухає вітрами по косах землі, розчісуючи її волосся. коли дерево падало вперше, воно думало, що не підніметься вже ніколи. коли порожнеча здавила його удруге, воно лише шкодувало про свої понівечені плечі. фортеці міцніші, але неживі. фортеця не дерево й не людина. вони стоятимуть й часто вистоять, але тоді я б не хотів їх за плоть лиш називати людьми. дерева відходять і відмирають, дерева шепчуть тобі на вухо пісні, коли теплої літньої ночі, ти йдеш гуляти у поле. дерева захищають тебе від вітру, але зовсім від усього не зможуть тебе захистити. дерева стоять самі, це їхня земля, бо вони тут навіки вкорінені. фортеці і порожнечі - матерія змінна і звідкілясь принесена. коли твою землю обкладають каменем, ти не можеш просто мовчати. бої твої, дерево, як війна за свою територію. коріння твоє - це знак, що твоє тут місце. бо праведників ранять найчастіше. дерева не вміють ставати фортецями. єдине, що вони можуть - загрубівати.


«я йшов не туди або не так»

коли він народився, Господь, як і всіх інших, спустив цього чоловіка на землю, в тайгу. дав йому дві руки, пару ніг та очі і сказав "іди". Господь ніколи не давав пояснень чому, тож причину довелося вигадувати самому. чоловік вирубував ліси, викорчував трави й бур'яни, інколи виходив на уже протоптану стежку, аж поки не прийшов до гори. у її підніжжя серед ліан він віднайшов печеру, де й оселився. чоловік знав, що на небі існує Господь і що так чи інакше потрібно приносити йому данину, тому рубав дерева і тягав їх на самісіньку вершину. "я йшов не туди або не так", - сказав мені герой, коли вийшов з цієї тайги. а до того часу день у день протоптував шляхи у лісі. дроворуб починав свій ранок із походу на гору, дивився, чи дотліли дерева, які він учора підпалив, щоб вшанувати велич Того, хто привів його в цю тайгу. чоловік сам собі придумав, що без цієї праці по 10 годин на добу не виживе, тож до скону літ не припиняв би своєї діяльности [якби…]. він не ставив собі питань, куди ходить й навіщо, лиш розпалював багаття, щоб хоч щось у цьому житті горіло, допоки він тліє. одна і та ж стежка день у день, вечірня втома й понівечений ліс - ось результат його активності. дроворуб не запитував в себе, пощо діє і хто він взагалі такий, а згодом дроворубові було й байдуже на якісь запитання, головне - прожити цей день. бували дні, коли він натрапляв на уже протоптані кимось дороги. тоді рухатися в хащі по красиві дерева було легше. але зазвичай чоловік таки ходив непройденими стежками, носив на собі сокиру, пакет для їжі і ґудз з ліан, у яких заплутався по дорозі. "я йшов не туди або не так", - сказав би тепер герой. але коли він починав свій рух кожного ранку, він не знав, що можна жити інакше, роздобувши всього лишень дичину і одяг, та й навіть якщо продавати дерева Богу і людям, то вирубувати їх можна було хоча б скинувши з себе заплутані ліани, які назбирав по дорозі. зрештою, на початках він іще пробував якось усе розмотати, але згодом чим дальше ішов, тим більше затягував все на вузли. з роками шляхи довшали, час коротшав.
зрештою, чоловік заганявся і лежав у себе в печері цілий день. на вечір пішла злива.
- це, мабуть, Бог гнівається, що я тут дарма вилежуюсь. Бог не виживе без моїх жертвоприношень, тому завтра продовжу рубати.
але завтра, як і сьогодні та вчора, чоловік був надто втомлений, щоб кудись іти. він, як поранений звір, лежав у печері і лиш тяжко дихав. видих-вдих, видих-вдих.
- а якщо я все-таки йшов не туди чи не так? а якщо все-таки носити на собі ці ліани немає сенсу? обтяжує. а якщо все-таки можна було значно простіше? я не вірю в ідеальний шлях без вибоїн і розбитих колін, тому завтра розпочинаю новий. я завжди слухав себе, але, здається, ніколи не чув. бо думав, що ті, хто рубають, не можуть бути порубаними. принаймні так мені все думалося. а воно бачиш як: не тільки дерева бувають поранені.
він спинився на галявині, навколо шуміли трави. дроворуб чув дзюркотіння струмка у декількох метрах від себе, а ще чи не вперше він також чув і себе.
навколо розвиднілося. чоловік дихав ранковим чистим повітрям. сьогодні усе інакше.
видих-вдих. видих-вдих.




кадр №7 берег нідерландський
все ж я його недарма назвала нідерландським. був 50-ий чи якийсь-там день карантину. я звично прийшла сюди, не очікуючи побачити людей. так багато принаймні. посеред каміння сиділи дві жінки років 45-50, а по ріці вздовж на човниках перепливали якісь, мабуть, спортсмени. за цим видовищем спостерігали і люди з моста, і рідні з обох берегів. коли всі перепливали на протилежний бік, жінки почали хлопати та казати "Слава Україні", а тоді плавці відправились вниз по ріці. а жінки ще довго сиділи розмовляючи про щось.
на іншій частині нідерландського берега були дві пари пенсіонерів. розклали стіл, поставили стільці, щось пили, їли, говорили. а моя собака гуляла, нишпорила поблизу них.

кадр №8 новий міст
на початку моста часто можна побачити людину в масці, яка зупиняє машину на Львів. карантин, а її все-таки хтось ж підбирає, якщо часто там люди стоять. цього разу це була старша повна пенсіонерка. не знаю, яка у неї історія і чим та історія завершилась, але жінка довго тримала руку, пробуючи зупинити машину. тоді знову походжала по місцю, а автомобілі пролітали повз.

кадр №9 берег нідерландський
в перший місяць карантину, куди б я не пішла з собакою, ніде не було людей. зараз я вкотре прийшла на цей берег, а тут уже була дівчинка з собачкою, чорним породистим лабрадором. я сіла біля місця, де ріка продирається крізь каміння моста, у витоків. моя собака сіла біля мене. ми обоє дивились за цією дівчинкою і її лабрадором. вона кидала йому палку у воду, а собака пливла й шукала її. ріка мілка, але коли собака вилазила з неї, проти сонця було видну всю силу тварини, як вона виривалась з річки і велично бігла з палкою до своєї хазяйки. а дівчинка тимчасом передражнювала свою собаку. перестрибувала з ноги на ногу, показуючи як собака біжить до неї. тоді озиралась і дивилась, чи я не споглядаю за її свободою. вона нагадувала мені мене. але я чи не вперше не наважилась поспілкуватись, хоч було бажання. не хотіла турбувати її простір, тому просто дивилась на ріку і час від часу на неї.


карантин пройшов для мене наче фільм. який я не наважилась відкрито знімати, щоб не звурдити правдивість моменту.

кадр №1 Київ
карантин. день перший. метро. хлопець прикриває лице хусточкою. дві-три людини на вагон мають маски. решта й далі їде у справах. в повітрі настороженість. поруч зі мною сидить дівчина і щось набирає на телефоні. хлопець із хусточкою біля обличчя сидить якраз навпроти неї. ми з подругою завершили знімати відео-поезію і їдемо на Батьківщину-Мати, щоб там зазняти останній кадр танцю. кожен думає про своє. раптом хлопець різко робить зауваження дівчині, яка поруч зі мною, щоб вона його не знімала. дівчина показує телефон і відповідає, що нічого такого не планувала робити. хлопець бурмотить і виходить з вагону. якраз його станція.

кадр №2 Київ, гуртожиток
я начиталась Ніколассонової "Герди" і опівночі розклала у ванній в блоці стільці. зробила із коробок штатив, у червоний фільтр для води поставила телефон, щоб при зйомці відео виходило ніби з ефектом. я одна в блоці на 2 кімнати. люблю зачиняти двері від блоку, бо відчуваю, що простір належить мені, відчуваю, де він завершується. північ. я включила аудіоваріант "Герди" та воду з крану. підставила голову під умивальник. сама у чорному платті, купленому для зйомки у кадрі №1. купленому під час карантину на секонді. в перший день відміни навчання. я проговорювала цей вірш тілом, але досить повільно, бо розворушитись не було куди, а тіло моє досить закам'яніло відколи я востаннє танцювала. тому коли я сіла монтувати, на відео час від часу проявлявся лиш потужний стан, мало руху. я поскрінила відео і порізала на фото у фейсбук. їх, до речі, згодом таки видалила.

кадр №3 Київ, їду додому[?]
за мною приїхали батьки. коли ми сіли в машину, потрібно було одразу їхати на заправку, темніло. ми навіть не проїхалися центральною частиною Києва, яку я так хотіла побачити пустою і побачити взагалі. бо всі 3 тижні я, хоч і залишилась в Києві, але слухняно відсиділа в гуртожитку. в цьому мій бунт, в цьому моя воля. Києва я так і наостанок не побачила. ми виїхали через ВДНГ, попри Епіцентр і якісь околиці. батьки розказували, що в'їхали в місто вони випадково якраз через центр, бо пропустили поворот на навігаторі, але назад зі мною їхали, як слід, по об'їзній.

кадр №4 Львівська область
мене привезли на хату моєї прабабці. квартира у 5-поверховому будинку. коли я сюди приїхала, сусіди подивовано дивились на нову співмешканку. останній раз, коли вони мене бачили, я була малим шпиндиком. а зараз ні мама, ні дитина, незрозуміло хто. жити у Львові і не взнати до деталей із ким - нестерпно для сусідів. пройшло 2 тижні. піднімаюсь по вузькій сходовій клітці з псом. назустріч спускається старший дід. зупинився між поверхами і чекає, поки пройду, хоч я теж не сильно рвалась іти і давала йому дорогу. пройшла повз подивована обережністю і свідомим ставленням до ситуації. аж тут чоловік до мене вслід з підозрою:
- ти з Києва?
- ні, - відповіла я (бо 2 тижні після Києва прожила у Львові)
- а, ну добре
вони думали, що мене сюди помістили на ізоляцію. уявляєте, незнайомка з собакою, з Києва (що вони могли почути з кухні), сидить сама вдома, ходить у масці, раз на тиждень до неї приїжджають батьки. добре, шо мене тут не спалили на вогнищі, як відьму. [перебільшую]. для інтроверта умови прекрасні.

кадр №5 берег нідерландський
йшла на пляж, куди бабця водила років 7 тому. з-за дерев бачу на березі дідуся із велосипедом і бабцю з кріслом-розкладушкою. більше нікого. вони стоять перед річкою, щось мило обговорюють і нікуди не спішать, гордо живуть в моменті.

кадр №6 берег нідерландський
над річкою є два мости. старий зручно розташований, але зовсім валиться. тим не менш, місцеві звикли ходити по ньому. 7-ма година вечора. з берега видно, як проти рожевого неба на старому мості видніються дві молоді постаті. височіють над рікою. на мості надпис "Іра, я тебе кохаю". на березі також стоїть пара молодих людей і я з собакою.


Трансляція-обговорення книги "Убити пересмішника", щотижневий літ.клуб (телеграм - @sraka_motyka): https://www.youtube.com/watch?v=XMvXoPlWwv4


крутяк:
1. @nikolasson
https://t.me/nikolasson/535 (герда, рекомендую!);
https://t.me/nikolasson/515 (молитва за київські бари)
2. @tranenpalast
https://t.me/tranenpalast/2007 (жінки минулого покоління, рекомендую!);
https://t.me/tranenpalast/2097
3. @popilnychka
https://t.me/popilnychka/675 (красива розмова з читачем, рекомендую!);
https://t.me/popilnychka/735 (руйнівне покоління)
4. @lishch_uk
https://t.me/lishch_uk/514 (поки не станеш адептом смерти, рекомендую!)
5. @morskihuyorski
https://t.me/morskihuyorski/764 (місячні, тіло, сприйняття, рекомендую!);
https://t.me/morskihuyorski/968 (снайпери, майдан, місто)
6. @nespytsia
https://t.me/nespytsia/596 (кременчук)
7. @versetss
https://t.me/versetss/331
8. @pivdenno
https://t.me/pivdenno/641;
9. @zhylkos
https://t.me/zhylkos/114
10. @black_quasar - Ростислав Кузик
https://t.me/black_quasar/169 (Дні, мов довгі безбарвні свічки, стікають на руку, яка з їхніх залишків виліпить нову свічку);
https://t.me/black_quasar/168
11. @kidwithoutpoetry
https://t.me/kidwithoutpoetry/276
12. @lazhnevsky
13. @diominpoetry
14. @tviyk
https://t.me/tviyk/25;
https://t.me/tviyk/56
15. @malaryk - класика:
https://www.youtube.com/watch?v=SkDVmy03JCE;
https://t.me/malaryk/133 (сигаретам);
https://t.me/malaryk/68
16. @sko_ryk
17. @introcon
https://t.me/introcon/86

чуттєве:
18. @deli_dacota (жіночна і чуттєва)
https://t.me/deli_dacota/58 (чому жінки вбивають);
https://t.me/deli_dacota/46 (Ірма); https://t.me/deli_dacota/42 (рекомендую!);
19. @literary_pimp
https://t.me/literary_pimp/256
20. @zuzulkynpopil
21. @fen_met
22. @plant_lady
https://t.me/plant_lady/2251

23. @exstvalerianka
https://t.me/exstvalerianka/113 (мій тато капітан)
24. @biomatter
25. @olekmlnk
26. @truertu
https://t.me/truertu/447

і всі-всі інші канали, які я лишень швиденько встигла проглянути. зайдіть і дослідіть, можливо, знайдете щось собі до душі:
@inlovewiththesky
@an_gratsii
@plagiat_vashyh_idei
@fearandnothing
@hindenburg_poetry
@mira_avangard
@daradvora
@dassistmeinkampf
@vesnyanki
@mia_translator
@virginiaunderwater
https://t.me/virginiaunderwater/227
@neproholovne
@qsvoboda
@shosvoboda
@mias_schlagschatten
@sheisahurricane
@makemepain (матюки, багато маюків, і вірші, кому шо)
https://t.me/makemepain/663
@sttmztsr - https://t.me/sttmztsr/111
@LiberationStories
@ztoranna
@zltnstn
@sych_poetry
@RebelRedCarnation1
@znykome
@rybonkaspoetry
@grasliv
@iyakiva
@zzotova
@oleh_kotsarev

ІН
ШЕ:
@sraka_motyka - поки найбільший читацький клуб, рекомендую!
щотижня на ютубі обговорення - https://youtu.be/Oq-r67IehU0 (тут "Тигролови", до прикладу).
@sokobook - уривки з книг для ознайомлення, основні ідеї та рядки, рекомендую! https://t.me/sokobook/103
@cultturok - https://t.me/cultturok/59 (рецензія на твір Макса Кідрука)
@torishniy_posud - https://t.me/torishniy_posud/182
@gonebywind – блог, наскільки розумію, автор зараз перебуває в США, цікавий суржик
@hyperthelia - пізнавальне і цікаве про літературу і музику
@prochytannya - суб'єктивний міні-блог про книги і літературу


Привіти! Я врешті зробила список усіх телеграм-каналів з поезією/прозою + внизу списку будуть рекомендації про дотичні канали (уривки книжок, книжкові клуби і тд).

Список великий, але те, що найбільше мені запало, виділила словом "рекомендую" (щоб вам легше було орієнтуватись).
Деякі канали лиш переглянула, але там теж є кльові, тож розвідуйте:)


/про свободу/

"ненормальне це те, що б ти ніколи собі не дозволив".
все, чого сам не зробив би – забороняєш й іншим. люди, буває, віддають свободу і право бути собою на поталу менш свобідним. а ще, чомусь найбільш зажаті часто доволі активно затягують у лещата усіх навколо себе. так спрощується суспільство.
найяскравіше це видно на прикладі старших. бо коли ти прожив життя в умовах совкової дійсности, то навчився єдиного: будучи травмованим - травмувати впевнено, будучи розплющеним - плющити інших силою (що пішла від слабкості), обмеживши свої можливості - обмежувати можливості інших. інколи розмови схожі на бійки загострених реальностей, які лиш би віддублювали триста бачень себе замість усіх, хто не влаштовує, а опісля назвали це свободою слова, або на пхинькання надламаного і покорченого механізму, який каже, що здоров'я і цілісного щастя бути не буває. і тому, замість того, щоб задуматись над своїми травмами і болячками, активно плодить їх світом, щоб усі страждали й жили тихо, бо він так, власне, живе.
у цієї штуки є безліч розгалужень, і не всі привідкриті одразу. людству подобається грати в непорочне і бездоганне, бо таким штучним його вчили бути. люди несуть цю мудрість далі у маси, хоч це викривлення реальності, в якій кожен є тим, ким він є. людям потрібно за щось воювати, тому ці Дон Кіхоти нападають на млини і руйнують їх, вкотре думаючи, що спасають світ. Вони воюють з дріб’язковими проблемами, незначними непорозуміннями у поглядах, а коли справді потрібно стояти на своєму – дають задню.
[причому напад зачасту йде саме на форму чи вигляд і аж ніяк не на зміст].

твоя свобода полягає у тому, що ти можеш бути тим, ким хочеш (якщо це не несе шкоди суспільству, а впливає лише на тебе). в кожного свобода і зажатість різна, і не можна стверджувати, що у когось проблем взагалі немає. просто твоя свобода думки і дії відповідно потім накладаються на твоє ставлення до свободи інших: чим вільніший ти, тим вільніше суспільство, і навпаки.
багато речей зараз мають негативне забарвлення, бо з покоління в покоління передавалися норми і канони, усталене ставлення до певних явищ. спочатку забороняли одним, тоді вони забороняли іншим. але людина, яка свідомо не може осмислити і вирішити собі щось дозволити, не може забороняти щось іншому (якщо це щось стосується тільки його життя).
свобода це відповідальність, бо деякі правила пишеш ти і ти відповідальний, якщо твої дії матимуть вплив на інших. твоя замкнутість це також відповідальність, бо кожна фраза-вимога, як наприклад, «це не правильно», «не робіть так» має мати підґрунтя, коли ти посягаєш на свободу інших діяти на їхньому полі, як вони цього забажають.

і зараз я аж ніяк не хочу сказати вам терпіти чи бути надто обережними, щоб когось не образити. ні. якщо хтось нападає на твою свободу – відстоюй її, тримайся за неї і за себе, адже лише тобі залежить на тому, щоб бути тим, ким ти хочеш. решті (і твоєму нападнику) з часом стане байдуже, він забуде, а ти залишишся деформованим.
адже часто ті, хто диктують й самі жили під диктовку. і їм просто не терпиться, що є ті, хто дозволяють собі те, що вони собі дозволити не можуть.
але коли заболіло щось у тебе – не дави інших поняттями «не можна», «не правильно», а спочатку розберись з нуля, чи цікавить тебе взагалі ця ситуація і чи справді вона неправильна, якщо не має жодного до тебе стосунку.

а якщо таки має - аналізуй і думай. стій на своєму якраз тоді, коли це справді важливо.


початок заплутаний, але далі зрозуміліше. не художка наразі, проте дочитайте до кінця. бо наше з вами життя, друзі, неймовірне.

/в маленьких містах усе геть по-іншому/

виїхавши з Києва у Львів, а звідти у невеличке містечко, я поглянула на життя з іншого ракурсу. з маленької віддаленої точки на щось велике. живучи у Львові, а згодом у Києві, я звикла сприймати успіх за норму. мені здавалось, що норма - коли твої друзі/знайомі розвиваються за мірками особистості (саморозвиток), а, як результат, по-різному розростаються у рамках суспільства (успіх). більшість з діяльностей якось оцінена (хоч і винятки існують). величина цього особистісного руху разом з іншими факторами в подальшому визначає величину тебе серед багатьох інших діячів (успіх зазвичай не є ціллю; ти дієш, бо не можеш не діяти, а вже діяльність виводить тебе на передній план, на якому хтось більший, хтось менший; інколи люди таки залишаються осторонь від марафону життя, вони розвиваються, але не рухаються у рамках світу, та про це інший текст, мабуть).
те, що сприймалось мною, як звичне діло: завести бізнес, студію, театр чи інший свій проект - з маленьких міст виглядає уже чимось надзвичайним.
якось я проходила повз 5-поверховий будинок із потрісканими дерев'яними (й до всього зеленими) вікнами, з яких грав не то шансон, не то якась російська попса. але та попса була молодіжна, й, швидше за все, її слухала якась юна дівчина років до 30, а, можливо, й молодша. напевно, слухала спокійно, весело, й підтанцьовувала собі, може протирала пилюку або просто пила пиво. і все це живучи в маленькому місті, не думаючи про щось більше, але дивуючись йому.
[варто зазначити, що у цьому тексті я їх не засуджую і не позначаю ярликом «негативно», бо вони частина процесу, просто відмінна від мене].
у моєму оточенні є люди, батьки яких - селяни, дрібні працівники або просто з кардинально іншим мисленням від своїх дітей, і це захоплює. можливо, я не все знаю про їхній родовід чи біографічні дані, але ці люди зробили себе самі, роботою і розвитком. і якщо для порівняння поспілкуватись із ними та їхніми батьками - різниця буде разючою. звісно, легше тим, у кого задатки й можливості батьків ширші, але й такі люди часто тупцяють на місці, поки хтось працюючи, танком вривається у життя. я веду до того, що зараз, мабуть, як ніколи раніше, є можливість для руху й розвитку, неважливо, який початок. і необов'язково мати дуже хороші корені, щоб зробити із себе людину, що думає й діє.
є люди невтомні у своїй праці і бажаннях, і це те, що відрізняє їх від решти, яка залишається в дрібних селах чи містах. бо лиш незриме бажання розвиватися запускає їх у дію. коли вони немов ті снігові кульки день у день котяться й нагромаджують все товстіші шари, розростаючись у щось нове.

з маленьких міст/квартир/кухонь (які тут взяті умовно за точку для споглядання), наше з вами життя виглядає неймовірним.


/освітнє і не тільки, або преами #2/

скільки його пам'ятаю, місто монотонно мимрило цілими днями, повідомляючи, скільки годин залишилось до кінця зміни, розказуючи статистику захворювань на кашель, швидкість росту місцевих рослин Бо. з дитинства ми були витривалими до цього обігу даних, сприймали інформацію і, відтворивши її за потреби, забували опісля назавжди, щоб заповнити касети новими цифрами. нас ще тоді готували до подальшої роботи бухгалтерами на фабриці у цих же преамів. на центральній площі висіло табло із нагородженою особою на ньому, а особа ця завжди змінювалась. це була така гра: запам'ятати якомога більше непов'язаних між собою цифр. і ти не повіриш, але кожного дня рекорд збільшувався, навіть тоді, коли б, здавалося, збільшуватись не було куди. так кожен хотів покрасуватись над усім містом. оскільки в мозок нам постійно вливали потоки цифр і символів, ми не могли зупинитись і їх обчислити чи проаналізувати, та й до всього ж, за це не платили. спроби створювати історії, аналізувати їх, інколи видавались мені дивними. бо у цьому геть не було потреби. це було поза межами мого розуміння. мої бажання були наче не такі, я б сказала навіть, неправильні. світ давно уже вирішив, як ефективно існувати, як діяти, щоб прожити і як зробити так, щоб усе це працювало. тому я не ставила його під сумнів. я не сумнівалась, що у циркулюванні цифрами є сенс і потреба. принаймні я з усіх сил хотіла у це вірити.

Показано 20 последних публикаций.

112

подписчиков
Статистика канала