Горовий

У нас с будинку почали викидати російськомовні книжки навіть старші люди, які самі подекуди російськомовні. На воно й зрозуміло, яка нормальна людина буде читати онукам цю хуйню?

Стареньки віднести то все в макулатуру сили не мають, складають біля смітника. А далі вже працюють асоціали.

Можна довго сидіти
й дивитися просто так
На огонь на воду,
і на те як падає русскій літак

(с) Горовий

Сьогодні мав зустріч з другом, який свого часу багато працював і жив в кацапії. Мав бізнес, потім кинув все то нахуй, виїхав і багато років живе «вже не там».

- Руслан. Більшість українців не розуміють одного. Між кацапом і українцем дружби може бути рівно стільники скільки дозволяє кацап. Не навпаки. А хіба як дружба? Це що завгодно, однак не дружба. Вся наша історія це боротьба з ними для однієї частини українців і отака через жопу дружба для іншої. Ця інша частина невиліковна. Вона думає, що в цих стосунках її думка щось важать. І тільки коли кацап всуне ножі в груди вони кліпають очима і мимрять «какже так»? Тож варіантів нема. Тільки бити їх

Йшов прощатися з Дмитром Капрановим, коли подзвонив син. Помер його дідусь, мій колишній тесть.

Стояв у Михайлівському і вперше вслухався в слова молитви. Щось дуже таємне є в цьому «відспівуванні». Не викрикуванні, не виплакуванні, а саме відспівуванні. Там є всі слова, які ми так чи інакше говоримо над тілом або промовляємо внутрішньо. В словах відчувається досвід поколінь, вони відшліфовані часом.

На прощанні бачився з величезною кількістю друзів і знайомих. Тут лунали інші слова, які викристалізувала вже війна – «радий бачити, хоч і за таких сумних обставин».

Мертві пішли. Вони мають бути фундаментом для живих. Бережіть одне одного. Допомогайте по можливості. Тим більше, що над нами зависла хмара з тих, хто бажає винищити нас всіх до одного.

Час від часу читаю в фб щось про те «ну, як можна жити стільки років без війни?»

Пройшовся Києвом, тож буду говорити саме про нього. Жити без війни можна. Причому не напружуючись.

Малюйте картину. Ваш вік від 21, коли вже все продають, і до 27, коли ваша особа може зацікавити військомат. Ввечері зазивно співає пʼяна вишня чи щось інше тематичне. Дівчата гарні, друзі в тонусі і налаштовані на пригоди. Комендантська? Ха! Ну перестаньте. По-перше, є таксі, яким мерія видала папери, по-друге, доставка їжі і бухла, а по-третє, і без війни всі намагалися почати тусе якнайшвидше і гуляти до ранку.

Магазини – ок. Банкомати – ок. Вітрини магазинів призивно кличуть. Ну, про заборонене я взагалі мовчу, хто хоче – знайде. Люди в одностроях поруч? Так це навіть прикольно. Вони ж вас не займають, а виглядає місто маскулинно.

Єдина неприємність – тривоги. Однак згадайте себе в цьому віці. Яка небезпека? Можна відключити всі нагадування, а сирену чутно не скрізь. Та й дітей ще нема, перейматися нема за кого. А в двадцять років усім відомо, що «всі вмруть, окрім мене».

Отак воно і виглядає. В моєму місті сили – Києві. Там, де лише десять років тому настріляли «Небесну Сотню», де щодня на Майдані прощаються з черговим загиблим і майорять тисячі прапорців у клумбах. І водії підрізають і матюкають одне одного. І люди в метро туплять очі в ігри в телефонах.

А щоб бути людиною в очах друзів по інтернету, досить розбитого сердечка під постом про чергового загиблого. Як казав мій товариш про трохи інше місто: «вони готові донатить, но не більше двадцяти гривень»…
Я не намагаюся когось образити чи зробити висновки. В Києві величезна кількість достойних людей. Живе, воює і загинуло за Україну. Однак якщо мене запитати, чи можна жити в Києві без війни, моя відповідь: було б бажання.

Гомнючка