…немає ніякої ієрархії страждань. Ніщо не робить мій біль меншим або більшим за ваш. […] Ми маємо цілком і повністю приймати те, що з нами сталося та відбувається зараз, аби мати змогу зцілятися й розквітати.

Уявляю любов та те, як вона проростає з війни. Уявляю смерть та її зворотну сторону, яка завжди, завжди йде поруч.

Існує багато різних способів підтримувати себе. Я маю віднайти власний, аби жити з тим, що сталося. Я ще не знаю, який він. Ми вільні

від

таборів смерті, але ми також маємо бути вільні

заради

: заради створення, заради життя, заради вибору. Тож доки ми не знайдемо нашу

свободу заради

, ми ходитимемо по колу в тій самій нескінченній темряві.

Минуле нікуди не зникає. Через нього не переступиш, його не видалиш. Воно живе в мені. Але також у мені живуть перспективи, які подарувало минуле: як я вижила, аби бути звільненою, бо живила надію у серці. Я вижила, аби пізнати свободу, бо навчилася прощати.

Я не можу змінити минуле. Але існує інше життя, яке я можу врятувати, — моє власне. Те, що я проживаю зараз, цієї дивовижної миті.

Я можу бачити, що минуле не забруднює теперішнього, що теперішне не применшує минулого. Час — це посередник. Час — це шлях, яким ми подорожуємо.

…найміцніша вʼязниця — наш власний розум і що ми вже маємо ключ від неї у нашій кишені, що цей ключ — це готовність цілковито взяти на себе відповідальність за своє життя, готовність йти на ризик, готовність звільнити себе від звинувачень та повернути собі власну невинність, прийняти та полюбити себе за те, хто ми є насправді — люди, недосконалі та цілісні.