ну от з момента нашого знайомста, Костя, а насправді ще раніше я так і не зміг дати собі відповідь а чим я можу бути корисним, шо я можу дати, відповідь завжди була нічого, гумором не обладав, розумом теж, грошими не обзавівся, і це все считувалось завжди в очах протилежного пола, хулі ти доєбався, ти ніхто. більшість пролежували боки в общазі, але з яким многозначітєльним єбалом вони лежали, мікеланджевсі давіди в затертих общажних простинях, і вони як фрескі ботічєлі завжди знаходили свою сікстінську капелу. це завжди було питання часу поки якась капела сяде на обличчя очередному конотопському ботічеллі. бо в чому і треба було віддати їм должне, так це в їх самобутності і прилежосності до чогось вічного. Ти міг бути якої угодно думки про Івана Нестеренко якому мама п'ять років поспіль передавала котлєткі, але це він підмінав під себе реальність як масивне гравітаційне поле вигинає часопростір. Ці люди не змінювались, але потік часу проносив якогось Сашка через ринок барабашово і ось він на грудях вибиває у вигляді китайського ієрогліфа ім'я своєї закоханої яку по чуткам об'їздила вся общага. Я заздрю його відданості. Він жив! І з якого дивного села не був тіп, але він обладав інструкцією до життя в яку обов'язково входила венера мілоська, яка Ігорю схоже випала в очередному рейді у ВОВі, ну бо як інакше блять, він спав і їв за комп'ютером, але ось він поїхав на літо в Світловодськ і мабуть фотони принесли йому його афродіту. І всі завжди сприймали як от взявзя за голову, але в якому місці треба братися ніхто так не говорив. Одягались всі як бомжі на смітнику, їли розморожені ковбасні маси річної давнини і дуже сильно чомусь були впевнені в своєму завтрашньому дні.