Маска усмішки. Як вона лякає! Найстрашніше, коли твоя рідна людина ходить із цією маскою. Вона зранена. Вона щодня носить у собі пекло. Але усміхається і каже: «я щаслива».
Ти бачиш її біль, а допомогти не можеш. Це так, ніби ти дивишся у телевізорі в прямому ефірі страшний злочин, хтось потребує допомоги, а ти безсилий. І можеш тільки спостерігати, як людина страждає.
Не допоможеш, бо людина не хоче признати свій біль. Їй здається, якщо постаратись краще, то все вийде. І ще постаратись. Тоді він не буде пити, тоді він зміниться, тоді він не знущатиметься, а може, навіть полюбить. Вона його змінить, ще трошки, ще піднатужитись… І взагалі, у нас же діти. Все задля їхнього щастя.
І страшно сказати — мені погано, бо це ж поразка. Що скажуть люди? Що я слабка, що я помилилась? Та іноді жар пекла стає таким нестерпним, що зовнішня оболонка просто рветься на шматки. Біль жахливий, це удаване щастя вже встигло прорости до м’яса. Потрібен час, щоб оклигати.
Розгублена людина оглядає новий світ. Тепер треба все спочатку — вчитись знову жити. І тут є два шляхи: перший — знову одягти маску. Повернутись до того ж чоловіка, або знайти схожого. Цей шлях, як не дивно, легший, бо звичний. Можна собі сказати — це ж моя доля/карма/хрест/я мушу. Другий шлях — набагато складніший. Навчитись бути собою.
Заново вчитись ходити, говорити, відчувати. Це так страшно — починати все спочатку. Почати. Зробити хоча б один крок. І в якийсь момент стане байдуже, що думають інші. Бо ось вона — свобода. І далі є тисячі різних доріг долі, і вже тільки від тебе залежатиме, який саундтрек супроводжуватиме подорож життям.
#думки_та_розмови
Ти бачиш її біль, а допомогти не можеш. Це так, ніби ти дивишся у телевізорі в прямому ефірі страшний злочин, хтось потребує допомоги, а ти безсилий. І можеш тільки спостерігати, як людина страждає.
Не допоможеш, бо людина не хоче признати свій біль. Їй здається, якщо постаратись краще, то все вийде. І ще постаратись. Тоді він не буде пити, тоді він зміниться, тоді він не знущатиметься, а може, навіть полюбить. Вона його змінить, ще трошки, ще піднатужитись… І взагалі, у нас же діти. Все задля їхнього щастя.
І страшно сказати — мені погано, бо це ж поразка. Що скажуть люди? Що я слабка, що я помилилась? Та іноді жар пекла стає таким нестерпним, що зовнішня оболонка просто рветься на шматки. Біль жахливий, це удаване щастя вже встигло прорости до м’яса. Потрібен час, щоб оклигати.
Розгублена людина оглядає новий світ. Тепер треба все спочатку — вчитись знову жити. І тут є два шляхи: перший — знову одягти маску. Повернутись до того ж чоловіка, або знайти схожого. Цей шлях, як не дивно, легший, бо звичний. Можна собі сказати — це ж моя доля/карма/хрест/я мушу. Другий шлях — набагато складніший. Навчитись бути собою.
Заново вчитись ходити, говорити, відчувати. Це так страшно — починати все спочатку. Почати. Зробити хоча б один крок. І в якийсь момент стане байдуже, що думають інші. Бо ось вона — свобода. І далі є тисячі різних доріг долі, і вже тільки від тебе залежатиме, який саундтрек супроводжуватиме подорож життям.
#думки_та_розмови