Літературний Тигр

Стівен Кінг вбив Джона Ленона

Кінг та Ленон — дві легенди попкультури наших часів. Схоже, їх велич та популярність були настільки масштабні, що Стівен вирішив, що двом зіркам затісно на одному небозводі. Саме тому він взяв й холоднокровно вбив Джона Ленона.

Це дійсно відбулося, просто ЦРУ ховає від нас правду. Ні, ЦРУ й вбило Ленона руками Кінга. Не просто ЦРУ, а Ніксон та Рейган особисто віддали наказ розправитись із британським музикантом. Вони найняли молодого та не дуже відомого (на той час) письменника і заплатили йому, щоб той полетів до Нью-Йорка, та вбив зірку Бітлз. Потім, завдяки потужній інформаційній кампанії, вони звинуватили у всьому Марка Чепмена. Стівен Кінг же за свою вправну роботу отримав несамовиту славу та багатство.

Принаймні так вважає Стів Лайтфут, який ось вже понад довгих тридцять років намагається донести до світу страшну істину. В межах своєї кампанії він створив сайт lennonmurdertruth.com, де містяться уривки з його книги «Стівен Кінг застрелив Джона Ленона». Всі ці роки він їздить на своєму старенькому мінівені, обліпленому наліпками із фразами, що викривають злочин Кінга та закликають людей купити його книгу й дізнатись правду.

Які аргументи має Стів:

- Молодий Стівен Кінг був схожий на Марка Чемпена;
- Кінг, як і Чемпмен, носить окуляри;
- Ніксон та Рейган хотіли смерті Ленона, бо той просував антивоєнну позицію;
- все;

Проте, Лайтфут вважає, що цих доказів цілком достатньо.

Кінг надіслав мені електронною поштою своє зізнання і різноманітні погрози. Я отримував від нього ще кілька документів та листи. У нього є причини не подавати на мене до суду за мої звинувачення.

Вперше ми зустрілися віч-на-віч у Бангорі, штат Мен, у 1992 році.

А ось зовсім нещодавно він намагався затримати мене біля свого будинку, коли я просто спробував проїхати його приватною дорогою. Я здавав назад аж ось побачив, що за мною був ВІН у своїй машині. Прямо за моєю спиною. Це було в Оспреї, штат Флорида (штат Мен прогнав Кінга десятки років тому.) Очевидно, він вичікував, сподіваючись, що я поїду його дорогою, щоб він міг застрелити мене і заявити, що я переслідував його.

Він каже, що це давно спланована мною пастка? Для мене це був лише звичайнісінький день з мого життя.

Також Стіва Лайтфута часто можна зустріти на вулицях різних міст США. Чолов'яга стоїть посеред тротуару із картонною табличкою, на якій красується напис про кровожерливий вчинок Кінга.

В кінці 90-х й на початку 00-х, коли радіо ще було в біса популярним, Лайтфут дзвонив на найвідоміші радіопередачі різних штатів, починав розмову за темою ефіру й в якийсь момент стартував скажено волати свою правду про вбивство Ленона.

Також, мабуть, важко перелічити кількість разів, коли Лайтфут вривався на презентації, автограф-сесії, фестивалі чи книжкові клуби за участю Кінга. Кожного разу він був обліплений лозунгами та догмами своєї теорії.

Проте, скажімо так, не всі його висловлювання виглядають незагрозливо:

Я той самий герой, якого ви всі потребуєте. Я маю зупинити масові стрілянини, ув'язнивши Стівена Кінга і повернувши наш світ на шлях моралі. Ось чому це має відбутись. Ніщо інше не спрацює. Поки цього не станеться, ви всі, відверто кажучи, ЗАСЛУГОВУЄТЕ на масову стрілянину, інакше подібне б не траплялось. Я — герой, якого не вистачає в нашому світі. Я той на кого повинні рівнятись діти, тому що їхні батьки та релігія просто не справляються з їх вихованням і ніколи не справляться. На горизонті немає нікого іншого, крім мене, навіть близько.

Ви можете подумати щось на кшталт: «Гм, схоже цей Стів Лайтфут правий, адже Стівен Кінг міг би його засудити та отримати restraining order. Але цього не сталось, бо Стівен Кінг та глибинна держава ховають правду!». І ви будете абсолютно праві. Або ні. Цього ми ніколи не дізнаємось.

Ось такий цікавий шматок лору Стівена Кінга. Як же класно бути популярним 😇

🤯 Скільки вам було років, коли ви дізнались, що Радомир Мокрик — брат Данила Мокрика. Мені було сьогодні років.

Брати запустили сумісний подкаст.

Ви могли помітити, що мій канал вже давно відійшов від суто книжкової тематики. Бо я точно не з тих людей, які роблять літературу ортодоксальним хобі й будують навколо нього усе життя.

Саме тому мені дуже імпонує канал пані Варвари «Людина мисляча». Що там такого незвичного? По-перше, Варвара з Одеси та має філософську освіту. По-друге, авторка — людина багатьох талантів, бо має власний подкаст, книгу та, звісно, блог.

Вже нікого не здивуєш, що у блогера є власний книжковий клуб (Варвара теж має свій: як онлайн, так і офлайн), а що ви скажете про філософський клуб? Пані Варвара веде клуб, на якому обговорюють не так книгу, а скоріше якусь тему чи категорію крізь призму обраного тексту. У листопаді, наприклад, препарують тему самотності та книгу «Волден, або життя в лісах».

А ще мене вкрай захоплює мистецький смак Варвари: осьо, наприклад, відгук на «Свідомий вік» Сімони де Бовуар, а ось враження від «Ероса і Психеї» Єрмоленка. А є й щось більш масове, як «Жовтолика» чи «Кульбабове вино».

Тобто попри філософський ухил каналу, тут немає духоти чи надлишкової елітарності. «Людина мисляча» акумулювала спільноту людей, де кожен може поділитися своїми думками, поставити питання чи знайти відповіді.

Словом, однозначна рекомендація від мене.

#такцереклама

«Маленьке життя», у якого вийшло

Вам треба прочитати цю книгу. Вам дуже треба почитати цю книгу. Підіть читати цю книгу зараз. Ні, заждіть. Спочатку дочитайте цей відгук, а потім йдіть читати книгу.

Неочікувано «Пачінко» виявилось чимось просто несамовитим. Складалось відчуття, що я знов читаю Драйзера чи «Сагу про Форсайтів». Вже на 150-й сторінці я молив богів, щоб книга не закінчувалась. Саме через це небажання прощатися із «Пачінко» я читав її кілька днів, повільно ковтаючи буквально по кілька глав на добу. Мав план розтягнути роман до кінця тижня, але дійшовши до певного моменту в книзі, не витримав і дочитав її сьогодні вночі. Був неймовірно задоволений поки не побачив на годиннику п'яту ранку. Будильник в мене на сьому, але я не жалкував про цей читацький спринт ані секунди.

Про саму книгу:
З одного боку у «Пачінко» вистачає скла заради скла, що могло б віддавати графоманією, але сприймається цілком природно, як спроба авторки показати якомога більше життєвих досвідів. А оскільки так у світі повелося, що життєві досвіди корейців у Японії були наповнені переважно стражданням, то й претензії висувати не хочеться.

Основною причиною мого незадоволення «Маленьким життям» були сірі та нестерпно тупі персонажі. В «Пачінко» ж герої – 🤌🏼. Є питання щодо завершення сюжетних ліній старшого покоління сім'ї Пек. Та ж Санджа відходить на другий план й, фактично, за всю книгу так і залишається дуже загадковою постаттю. Може це мої чулувічі приколи, але мені було важко зрозуміти, яка вона насправді людина та що вона думає/відчуває насправді.

Те саме стосується другорядних персонажів. Нам часто вкидують людину, здається, що осьо тепер вона буде постійним учасником оповіді, а вже за десяток сторінок вона зникає із сюжету. Проте, як на мене, це сприймається доволі органічно, бо другорядні герої слугують інструментом для розповіді життєвих досвідів та розкриття самої епохи. Тобто побудова традиційної арки персонажа не є самоціллю, адже в центрі стоїть епоха та місце корейської громади в ній. Через це навіть епізодичні персонажі на кшталт власника ферми чи сестер-служанок із пансіону заслуговують на власні сиквели, бо встигають зачепити тебе за кілька сторінок, де увага сконцентрована на них.

«Пачінко» одночасно нагадує і книги Баєтт, і Драйзера, і Бальзака (яким авторка й захоплюється), і, неочікувано, «Хмарний атлас».

Не хочу раціоналізувати цю книгу, бо вона просто дуже сильно мені подобається. Вважаю, що цього достатньо й залишаю за собою право тішитись такому читацькому досвіду та рекомендувати вам також пережити цю історію.