Яна про Літературу 🫡

Отут зберігається мій дуже хвалебний, повний безмежної любові, відгук на книжку Софії Яблонської «Книга про Батька. З мого дитинства». Друкували її ще в 2016 році, тому тираж закінчився, але…

Київська книгарня «Плекай» має отакий скарб! Залишилось ще три примірники, поспішайте.

P.S. Не реклама, хочу, щоб побільше людей прочитали цю талановиту історію.

Фільм «Будинок «Слово». Нескінченний роман» хоч і став не найкращим кінематографічним досвідом, але змусив почати рефлексувати над безліччю питань про ту епоху. Одне з них – про Раїсу Троянкер.

👀 Для мене те, що зробили з її образом – це найгірша частина фільму. Про Йогансена, Сосюру, Тичину й Хвильового глядач хоч щось чув зі шкільної програми, а у випадку з поеткою фільм є першою презентацією її до масового глядача.

🙃 Яку Раїсу Троянкер пропонує режисер нам? Питання риторичне.

Заінтригували мене при першому знайомстві з панною її романи теж.

Далі виникло інше зацікавлення: як з побожної єврейської російськомовної родини захоплена поезією російського Срібного віку Райя виборсалась до української поезії, а потім обернулась до імперської мілітарної оди?

👀 До українського вона, вочевидь, була навернена Сосюрою. Але після завершення роману Троянкер лишалася в поезії україномовній далі. Мені видається, українська стала для дівчини шляхом втечі від традиції, з якої вона походила, яка не приймала її вогненності й прагнення самоемансипації.

Троянкер розривалась між обов’язком матері, адже мала доньку, поетичними пошуками й романами. Писала, наприклад, отаке (вчитайтесь лише, яка краса!):

«Почекай, Мефістофель,
Я не Гретхен білява,
Я рвучка й нервова,
Я жінка-поет.
Я шукаю незнане, ще не сказане слово,
Знаю спрагу натхнення,
Творчих запалів лет.
Легко бути коханкою,
Навіть матір’ю й жінкою.
Але як ув’язати це з призванням творця.
Ой, летять похоронно
Срібнодзвонні сніжинки.
Я прийду, Мефістофель,
Стерши муку з лиця».

Українська мова стає інструментом пошуків себе й самовираження: вірші цього періоду мальовничі, винахідливі, відкриті до нової епохи, багаті на образи й складні для самої себе питання. З цієї колиски літературної столиці вириває Раїсу закоханість у російського поета Іллю Садоф’єва.

😔 Він відвідав Харків з письменницькою делегацією, почув Троянкер на поетичному вечорі й закохався. Був приятелем Єсєніна, що його жінка обожнювала. З ним Троянкер переїхала до Ленінграду, де її еротична чуттєвість і вогняна невпинність опинилися в раменах Садоф’єва, що застосовував фізичне насильство, й з початком війни в клітці російського мілітаризму поезій, сповнених пропагандистських кліше.

🔥 У своєму новому амплуа журналістки «Полярної правди» Раїса теж була особливою. На передову, до героїв своїх матеріалів рушала в модній овечій шубі й береті. Виступала у мурманських бомбосховищах на честь 8 березня, змушуючи забувати дівчат там про голод і біду. Її кликали «Золотою королевою Півночі», голос якої змінився на декламаторський.

🙌 Та ніколи вже не верталась до життя та Троянкер, що отримала свій голос в річищі українського авангарду й палала зіркою еротики, пошуків у збірках нашою мовою. Російська прийняла її у своє лоно – таку ж нестримну й магнетичну – змусивши увесь свій вогонь віддати на службу війні. Солдати писали: «С вашими стихам идем в бой, Раиса Троянкер!»

❤️ Та тішило б поетку, коли з її мальовничими віршами епохи Харкова йшли відчувати й шукати нестримності любові.

У меню каналу «Яна про Літературу» сьогодні «Ворошиловград» Сергія Жадана.

🕺Чи було у вас колись свідоме сновидіння? Це коли розумієш, що все відбувається не по-справжньому й керуєш своїми діями сповна.

🤝У мене було таке. Я сиділа уві сні за столом кафе з неоновим освітленням десь у пустелі й сказала дівчині навпроти: «Камон, це ж сон, ми можемо робити все, що завгодно».

🕺Саме так відчувається цей роман. Він настільки химерний, недосяжний, містичний, а місця подій ніби дещо відриваються від землі, повислі десь хмарою диму від цигарок, які тут палять безупинно.

Сюжет от який. Дзвонять Герману і кажуть:

«Така справа, твій браток спетляв до Амстердаму й нікому нічо не сказав, бізнес він канєш записав на тебе, тому кидай усе і їдь додому й усе це рішай, поки нас не порішала купа жирних дядьок, які хочуть цю заправку й СТО».

👁️ Ну і Герман їде, шо ж поробиш. І, дійсно, як сказала йому загадкова попутниця, коли згадаєш, що було, то буде не так просто покинути рідний край. Ми з героєм прибуваємо до безіменного міста (але це Старобільськ на Луганщині) і починаємо намагатись розібратись з бізнесом, жінками, футбольними суперниками й тим, чому мертві знайомі раптом виявляються живими.

🔥Читала я, чомусь, не відриваючись. Безіменне місто й розповідь про нього дійсно мають якісь химерно-незрозумілі властивості, що змушують продовжувати далі. У всього хаосу крові, пʼянок і боротьби, який відбувається, є непояснювано-особливе: відчувається все це немов омріяне повернення додому або ж сновидіння з чудернацькими героями, локаціями, що виростають нізвідки й діалогами, які дратують і манять сюрреалістичністю.

З мінусів, які я для себе виділила.

1. Германа хочуть просто усі жінки. Це, певно, такий спосіб показати особливість чоловіка чи крутість, але виглядає дуже непереконливо й смішно. Германа хоче навіть школярка Катя.

Чому герой спить з нею після того, як рєшали, що погрожують йому, вбили найдорожчого їй друга-собаку? Вся ця сцена звучить як травма, про яку Катя мала б сповідатись психологу (коли ті стали модними).

2. Деякі дивні фрази вписуються у портрет героя. Деякі ніби просто створені за принципом «Яку б таку репліку вставити, щоб читач просто охрінів від непередбачуваності сказаного».

Попри це «Ворошиловград» став книжкою, яка мені полюбилась. Думаю знайомитись з творчістю Жадана далі.

Тільки, сподіваюсь, у інших книгах його головні герої не сплять зі школярками.

3/3

У доповнення до минулих постів: цитати з мемуарів Суровцової, що переконають вас прочитати хоча б частинку цього майстерного полотна.

Про посиденьки з тими, кого зараз ми кличемо «Червоним Ренесансом» і дивимося за їхніми долями з екранів кінотеатрів:

Найбільш «свійськими» були Олесь Досвітній і його найближчий, мабуть, друг, Мишко Яловий. Завжди були Микола Хвильовий, Микола Куліш, Аркадій Любченко, Слісаренко — то були «кадрові». Але бували і Сосюра, прокурор республіки - Лель Ахматов, Гордій Коцюба, Михайль Семенко. Довженко на тих вечорах ніколи не бував - але в звичайні дні до мене на горище заходив посидіти.

Всі ми були молоді. І всі належали більш-менш до богеми. Не штучної, декоративної, а найщирішого золота. Частина, більша, вийшла зі злиднів, або з днів громадянської війни; частина звідала тюрми, втечі. Всім був близький дух пригод. Не хотілося йти додому: лягали спати на підлозі на перському наркоміндельському килимі, на роялі; йшли до мене і займали там вільні спальні плацкарти. А ранком я варила міцну чорну каву і напувала гостей. Раз ото сидимо і «призволяємось» - не без того ж.

Раптом Куліш вхопився за кишеню і аж зблід. Думала - серце. Аж — ні! «Ключі!!» - зірвався й побіг. А це дружина, щоб не булив пізно її та дітей, наказала взяти ключа і замкнути приміщення. Дружина працювала в Наркомосі, дітям час до школи йти, а ми - каву!..

Про жіночі турботи й неочікуваність арешту:

Він був винятково любʼязний, але спочатку я збивалась - і от чому: вдягаючись, я спохвату наділа різні панчохи, спідниці в ті часи носили куці, і ноги було видно від черевиків до колін. І от мій співбесідник, незважаючи на сивину, дуже часто зупиняв свій погляд на цих нещасних ногах, і мені здавалось, на різних панчохах. І це мені жахливо заважало. Я надто недавно відірвалась від життя і почувала себе ще жінкою.

Про святкування дня народження в увʼязненні:

Якось під час чергового візиту до лікаря я поскаржилась, що 18 березня мій день народження, а я все ще в тюрмі.

Настало вісімнадцяте. День минув у похмурому настрої. І раптом, пізно ввечері, мене викликали до лікаря. Це був неурочний виклик. Дивно! Повів мене «нелюбий» наглядач. Чергувала «нелюба» санітарка.
«Ви випили вже ліки?» - холодно звернулась лікарка. Слід сказати, що ліків я взагалі не пила, хіба що зрідка бром. Не розуміючи, в чім річ, я промугикала щось. «Випийте!» - Вона підійшла до шафки, налляла вщерть чималу мензурку і простягла її мені. Я слухняно почала пити і... відчула смак вина. Випивши до дна, я подякувала, і мене повели. Тільки подумати - раділо все в мені!..

Як же художньо й водночас правдиво ця жінка писала. Особливий мемуарний талант! За перевидання цієї фундаментальної краси й відбитку епохи взялась «Комора». Очікується восени.

Я сходила на фільм «Будинок "Слово"».

Всім серцем хотіла, щоб мені це сподобалося. Бо я люблю цю епоху, люблю цих письменників і багато часу присвятила самостійному вивченню цієї теми.

Втім, фільм видався настільки жахливим, що аж соромно за те, наскільки я це не вподобала.

Почну з хорошого.

Картинка — неймовірна. Візуал просто розкішний. Кожен кадр — ніби окреме фото. Особливо з виставою Курбаса й перекуром Хвильового сцени виглядали дуже гарно. На цьому все.

Що ж мені не сподобалося

1. Абсолютно картонні діалоги. Герої постійно або проговорюють свою експозицію просто в чоло, або говорять про свої найбільш популярні твори. Все настільки натягнуте, штучне, неправдоподібне, що важко це дивитись.

2. Раїса Троянкер. Що з нею зробив режисер? Поетесу перетворили абсолютно сексуалізований, гіперболізований образ, який крім жаги злягання нічого не має за душею.

3. Нам хотіли передати, що радянський ідеологічний контроль був усюди. Як це робили? Наприклад, у Курбаса буквально за спиною сидить совєт, який робить йому зауваження про дрібно буржуазність — і після цього Курбас припиняє репетицію. Камон, ми настільки низько оцінюємо здібність глядача розуміти більш тонкі хитросплетіння?

4. Не було «Геть від Москви». Не казав цього Хвильовий. І не писав.

5. Це вже точно субʼєктивне, але де бляха Микола Куліш? Реально найвизначніший драматург епохи заслуговує лише на згадку в титрах? Про його творчий дует з Курбасом взагалі ніхто не згадав, хоча саме їм належали три найбільш визначні вистави доби.

6. Акімов — персонаж з абсолютно непрописаною мотивацією. Чому він так швидко переметнувся? На мою думку, створення Акімова пішло на шкоду фільму, адже по суті на розкриття його сюжетної лінії пішла більшість сценарного потенціалу. Тим часом письменники стають ніби фоном, оскільки розкриваються лише уривчасто й кволими мазками (крім Хвильового).

7. Чому самогубству Хвильового не показують головну передумову — арешт Ялового? Реальна подія сповнена не меншої драматургії: письменники були близькими товаришами, Хвильовий дійсно дуже близько сприйняв цей арешт. Власне, і в передсмертній записці він про це писав. З якоїсь причини нам обирають цього не показувати. А дарма.

8. Не заарештували їх майже всіх в один день. У цьому і проявлявся саспенс знаходження в будинку, бо забирали митців поступово. Тут — бац — і в їдальні майже нікого. Я розумію для чого це зроблено, адже так буквально показати буде легше. Але ж це халтура.

9. На Тичину спускають усі гріхи співпраці з радянською владою. Хоча йшов на це певною мірою КОЖЕН. У цьому і певний парадокс. Але Павла Григоровича тут у сторону антигероїв настільки тягнуть, що додають йому до образу ще й ігнорування зґвалтування Троянкер.

10. Система прослуховування. Ну тут взагалі без коментарів. Чому б не показати як це відбувалося насправді, не вдаючись до цих халтурних (на мою думку) спрощень?

На сценарій пішло десять років.

Усе сказане мною — субʼєктивщина. Я рада, якщо вам сподобався фільм. На жаль, недоліки, які в стрічці побачила, стали надто суттєвими для мене.

🙏 У блозі Вівату зʼявились реквізити, на які можна надіслати підтримку.

А ще, гайда купляти їхні книжки в офлайн-книгарнях. Маю два пости згори про видання на будь-який смак.

Тут і тут.

2/2

А ще я працюю у Віваті, описуючи книжки.

З початком свого шляху у видавництві мені відкрилось
а) скільки цікавих книжок я не знала
б) про цікавість скількох книжок я не знала.
От деякі з них + передзамовлення, які вже полюбились мені.

1. «Машина» Дарії Піскозуб

Цивілізація зникла, на Землі лишились племена й Машина — а-ля штучний інтелект кожного з племен. Вони не мирно співіснують, а кожен рік воюють за території, ресурси й знання про минулу епоху благополуччя. Звичний порядок руйнується через молоде покоління: Александру — одну з двох близнючок з даром упокорення — Машина звинувачує у зраді. Племʼю Александр оголошують війну, а чим далі, тим більше навіть Машина не знає, що ж робити.

З відгуків помітно, що авторці вдається занурювати у вигаданий світ, не кидаючи інформації тупо в чоло, а знайомлячи з порядками обережно й поступово.

2. «Амок» Поспєлова

Знаєте, це щось таке чудернацьке, психотропне, гіпнотичне, спʼяніле й непередбачуване, що його треба брати й читати. Автор змушує сумніватись у всіх своїх моральних принципах, переосмислювати те, що ви вважали правильним усе життя.

3. «Добре в ліжку» Дженніфер Вайнер

Це виявилось для мене неочікувано цікавою книжкою про сучасну жінку, що намагається знайти себе й своє щастя. За обкладинкою історія може здатись простою і вічно веселою, але я просто обалдєла від її сюжету. Розплакалась від одного короткого переказу. Втім, це дуже життєствердна історія про те, аби знайти у своєму бутті речі, які допоможуть втриматися на плаву.

З ПЕРЕДЗАМОВЛЕНЬ.

🙌 «Битись не можна відступити» — це історії від Павла Паштета Белянського про військових. Учителі, установники вікон, письменники й зварювальники — ніхто з них не був «народжений для війни». Та всі вони взяли до рук зброю. Про їхній досвід, травми й втрати пише Белянський. Лаконічно, гостро й чуттєво.

⏳«Змієві вали» — антологія української фантастики в упорядкуванні Володимира Аренєва. Виглядає як цукерочка, всередині теж смакота.

🖤 «Слова і кулі» Наталі Корнієнко — 24 інтервʼю з українськими письменниками й журналістами, життя яких переплелося з війною. Хтось знімає її, хтось фіксує текстом, хтось воює. Є інтервʼю з Амеліною (і оформлення дуже подобається).