Поет і фотограф Андрій Панів30 вересня минуло 125 років з дня народження Андрія Панова (1899–1937), поета, фотоаматора, активного діяча Спілки селянських письменників «Плуг».
У проєкті
«Сандармох. Незабуті імена» на сайті «Локальної історії» розповідають про п’ятьох розстріляних у Сандармоху діячів, чиї імена не на слуху. Андрій Панів теж загинув у Сандармоху, але йому ще довго чекати свого часу на згадування.
У його біографії найцікавіше — географія. Його батько, Степан Панов, був родом із Курщини. Тож хоч Андрій і народився в Сумському повіті на Харківщині (нині те село в межах містечка Білопілля), він ще малим переїхав із батьками у Курську губернію, в Рильський повіт.
Закінчив Курську учительську семінарію, якраз 1918 року, і поїхав учителем української мови на станцію Лиман Донецької залізниці (нині це місто, самі знаєте). Під час денікінщини 1919 року з Лиманської залізничної школи його звільнили, і він поїхав в Ізюм (теж місто, теж знаєте), так само влаштувався вчителем української мови і літератури в школі. Потім ще рік учителював у рідному селі Коров’яковка на Курщині, а далі вступив до Харківського інституту народної освіти і перебрався в Харків.
Ще влітку 1991 року в Коров’яковці Глушковського району Курської області жив його брат Наркис Степанович Панів.
Як поет Андрій Панів нічого визначного не дав, але був він цікавим, активним і недурним учасником літпроцесу наших 20-х. Захоплювався фотографією — про це часто згадували письменники-плужани в мемуарах. Багато знімав краєвидів у поїздках на Дніпрельстан, у Білорусь, робив фотопортрети і групові фото українських письменників.
Як з’ясувалося, його роботи нерідко друкували в журналі «Фото для всіх». Фото Панова «Базар» редакція супроводила таким коментарем:
«Харківський фотоаматор А. Панів, з роботами якого ми вже знайомили наших читачів, дав на цей раз прекрасне фото “Базар”. Свідомо чи мимоволі, автор, подаючи малюнок “людської комашні” — базару, дав оригінальну орнаментальну роботу».
Андрій Панів
- - -
На місто стомлене здаля дихнула осінь:
Повітря вніч пило міцную прохолоду,
А ранком почепилась блідо-сиза вогкість
На будинки, мости, на води...
Там, десь за обрієм, вона спросоння дише,
її цю ніч поцілувало літо.
Прийшло, промовило: «Ще спиш?» —
І нахилилося, в тумани оповите.
Спросоння кліпнула й зітхнула —
Приснились: золото і листя шелест,
І роси ранкові, й дзвінкі лісові луни,
Коли кривавий лист дорогу стеле...
Зітхнула ласково, промовила «цілуй».
Змутніла неба синяя емаль,
І вулиці повив серпанком ніжний сум,
Заводи одягли вуаль...
А вдень буяла літа перемога,
Останні ласки огневі...
Будинки літу цілували ноги
І слали погляди з-під довгих вій...
Асфальти дихали жадібно і смолисто
І заховатися спішили в тінь:
Востаннє літо цілувало місто,
Йдучи в прозору далечінь.
1923
#наші20