Пригадую, переселені із зони відчуження в 1986 році розповідали, як їх приймали у селах та містечках, куди їх вивозили. По-різному приймали. Було й таке, що якась громадянка кричала: «Чого приїхали?! Ви ж усі в радіації, позаражаєте все, у вас навіть сумка радіацією пахне!», — і справді нюхала сумку, відкидала її з огидою і далі репетувала. Але евакуйованих таки прийняли, розселили.
По-перше, тому що роз'яснювальна робота все ж таки велася. А по-друге, в авторитарному суспільстві населення звикло підкорятися рішенням влади, бо владі видніше.
Сьогодні в нас суспільство демократичне, рівень самоорганізації мас у кризових ситуаціях досить високий. Водночас, рівень загальної культури та обізнаності в елементарних питаннях вкрай низький. А краще за все об'єднує громадян звичайне жлобство, невігластво та страх. Це добре показали блокпости проти евакуйованих з Китаю українців на Тернопільщині.
Але не можна сказати, що це проявилося тільки зараз і тільки на заході. Пам'ятаю, кілька років тому були протести в Яготині на Київщині проти створення міграційного центру для іноземних переміщених осіб. Така сама історія.
Це все говорить про те, що самі по собі демократія, права людини в конституції та громадянська самоорганізація ще не гарантують перетворення звіроподібного натовпу на цивілізоване суспільство.
І якщо хтось думав, що моральним регулятором може бути церква — то на прикладі подій на Тернопільщині ми бачимо, що церква як моральний регулятор не працює.
Тобто, вона не може (чи й не хоче) переконати своїх набожних парафіян у тому, що любов до ближнього має розповсюджуватися й на тих співгромадян, які можуть бути носіями хвороби. Бо це ж треба послатися на лікарів-вчених, які стверджують, що карантинна установа буде безпечною для місцевих, а посилатися на науку для церкви — харам, перепрошую.
У такій ситуації є велика спокуса озирнутися на авторитаризм минулий чи сторонній. Мовляв, у СРСР примусово евакуювали й розмістили чорнобильців, а в Китаї — встановили карантин через коронавірус і збудували лікарню, й усі ходять по струнці. Воно-то так, але не варто забувати: та сама авторитарна держава, яка успішно використала свої інструменти для евакуації чорнобильців, за півстоліття до того тими самими інструментами організувала вилучення усього хліба в українських селян, а дещо пізніше — депортувала сотні тисяч кримських татар. Теж дуже успішно.
Питання не в нестачі авторитаризму, а в нездатності України застосувати прийнятні для демократичної держави інструменти примусу у сполученні з адекватною, системною просвітницькою та роз'яснювальною роботою.
Ну, і церкву теж треба залучати до прогресивної пропаганди. Вона, звісно, від держави відокремлена. Але завжди можна запитати в святих отців, чи не будуть вони проти, якщо церкві доведеться сплачувати усі податки. І якщо вони проти — то хай виконують суспільно корисну функцію. Зокрема, роз'яснюють своїм парафіянам, що на відстані 300 метрів коронавірус не передається, а добрий самаритянин матиме значно більшу прихильність божу, ніж агресивний натовп згуртованих злобою та страхом фарисеїв.
/Євген Лешан
По-перше, тому що роз'яснювальна робота все ж таки велася. А по-друге, в авторитарному суспільстві населення звикло підкорятися рішенням влади, бо владі видніше.
Сьогодні в нас суспільство демократичне, рівень самоорганізації мас у кризових ситуаціях досить високий. Водночас, рівень загальної культури та обізнаності в елементарних питаннях вкрай низький. А краще за все об'єднує громадян звичайне жлобство, невігластво та страх. Це добре показали блокпости проти евакуйованих з Китаю українців на Тернопільщині.
Але не можна сказати, що це проявилося тільки зараз і тільки на заході. Пам'ятаю, кілька років тому були протести в Яготині на Київщині проти створення міграційного центру для іноземних переміщених осіб. Така сама історія.
Це все говорить про те, що самі по собі демократія, права людини в конституції та громадянська самоорганізація ще не гарантують перетворення звіроподібного натовпу на цивілізоване суспільство.
І якщо хтось думав, що моральним регулятором може бути церква — то на прикладі подій на Тернопільщині ми бачимо, що церква як моральний регулятор не працює.
Тобто, вона не може (чи й не хоче) переконати своїх набожних парафіян у тому, що любов до ближнього має розповсюджуватися й на тих співгромадян, які можуть бути носіями хвороби. Бо це ж треба послатися на лікарів-вчених, які стверджують, що карантинна установа буде безпечною для місцевих, а посилатися на науку для церкви — харам, перепрошую.
У такій ситуації є велика спокуса озирнутися на авторитаризм минулий чи сторонній. Мовляв, у СРСР примусово евакуювали й розмістили чорнобильців, а в Китаї — встановили карантин через коронавірус і збудували лікарню, й усі ходять по струнці. Воно-то так, але не варто забувати: та сама авторитарна держава, яка успішно використала свої інструменти для евакуації чорнобильців, за півстоліття до того тими самими інструментами організувала вилучення усього хліба в українських селян, а дещо пізніше — депортувала сотні тисяч кримських татар. Теж дуже успішно.
Питання не в нестачі авторитаризму, а в нездатності України застосувати прийнятні для демократичної держави інструменти примусу у сполученні з адекватною, системною просвітницькою та роз'яснювальною роботою.
Ну, і церкву теж треба залучати до прогресивної пропаганди. Вона, звісно, від держави відокремлена. Але завжди можна запитати в святих отців, чи не будуть вони проти, якщо церкві доведеться сплачувати усі податки. І якщо вони проти — то хай виконують суспільно корисну функцію. Зокрема, роз'яснюють своїм парафіянам, що на відстані 300 метрів коронавірус не передається, а добрий самаритянин матиме значно більшу прихильність божу, ніж агресивний натовп згуртованих злобою та страхом фарисеїв.
/Євген Лешан