Ніколассон

друзів дитинства, про яких я писав цей вірш, трошки розкидало життям та світом. але один із них зараз захищає нашу країну, і його підрозділу треба закрити ось цей збір на бус. з чим я вас і попрошу допомогти.

тут банка:
https://send.monobank.ua/jar/8zaXUPHqvP

якщо закинете від 500 грн, то відправлю вам у подарунок або одну збірку у твердій обкладинці, або дві у мʼякій — на ваш вибір. а якщо вже їх маєте, то можете застовбити собі наступну — колись же вона та й вийде.

як закинете, пишіть мені сюди, будь ласка

друзям дитинства

ми були, напевно, богами,
як згори дивились на місто,
а воно стелилося дрібно,
на шістнадцять поверхів нижче.
ми були овіяні снами –
літні діти з літнього тіста,
знаючи лиш добре і рідне,
те, що не змете і не знищить.

ми тоді сміятися вміли
набагато краще, ніж зараз;
на своїм Олімпі стояли
і не рахували години…
ми тоді ще вірили в сили,
ми тоді самі були – чари.
вулиці були наші зали,
символ влади – збиті коліна.

я і досі все пам’ятаю:
холод жовтня, фарба в повітрі,
віддалік шипіла «монтана»
й виливала срібло на стіну.
ми були малесенька зграя,
головні актори у титрах.
ми були, напевно, братами
з однієї білої глини.

ми були малим пантеоном,
нас лиш троє, вітер – четвертий.
небо жовтня тихо темніло
й місто зацвіло ліхтарями.
кожен з нас був цар без корони,
що не зможе зроду померти.
мали мрії – значить, і крила.
мали небо – значить, і храми.

а тоді шипіння замовкло.
рюкзаки зробились важкими.
ми завмерли геть коло краю –
вулиці спліталися в жили…

і тоді здавалось, немовби
на дорогах нашого Риму
ми були богами - я знаю...

в світі, де богів не лишилось.

(2014)

забув показати вам кілька дуже добротних озвучок моїх віршів від stavozero. виправляюсь.

Нью-Гемпширська балада

Мій дідусь був мисливець в десятку колін,
Що уранці з рушницею йшов у ліси.
Він носив у кишéнях пирій та полин,
За плечима ж ― осінні світанки носив.
Він мав руки загрублі, як сіра кора,
Він мав сиве волосся, як небо зими,
Він ходив на оленя, ондатру, бобра,
І за ним, ніби паства, тинялися ми.

Він навчав нас мовчати і слухати ліс,
Відрізняти лихий та хороший порив,
І давати належне дарункам землі,
Поважаючи звіра якого ти вбив.
Він навчав відганяти непрохані сни,
І коли вся родина збиралась за стіл,
То рушниця дивилась на нас зі стіни,
Ніби мудра богиня суворих часів.

Ми з братами росли. Рід розцвів, та не вчах,
І коли утринадцяте грала весна,
Наш дідусь, не ховаючи гордість в очах,
Дав нам власні рушниці, як клановий знак.
Ліс ростив і кормив нас, і ще не було
Більш правдивого храму у смертних істот,
Бо у кроках оленя, скрипінні гілок
І пташиному співі ховався Господь.

І коли я, стискаючи зброю в руці,
Зазирав у холодне обличчя зимі ―
То молитва була у чеканні на ціль,
А у кожному пострілі ― слово "Амінь"

...Мій дідусь відійшов у країну лісів,
коли плечі йому опустили роки́.
Він не бачив ― і я про це Бога просив ―
Як за нами прийшло покоління слабких.
І сьогодні, коли мої внуки й сини
Забиваються в дім, як негода іде,
То рушниця з пітьми позирає на них,
Як забута богиня суворих людей.

///

серце зими

зима це занадто гарно.
зима це занадто сумно.
ліси пролітають поряд —
за брудом вагонних вікон.
в понурі січневі хмари
неначе чаділа гума,
додавши у сірість чорне,
як внутрішній бік повіки.

наметені кучугури
ховаються під круками,
і їх гордовитий поступ —
єдине життя на ліги.
побачивши це, авгури
уже з вівтарів і храмів
несли би у світ пророцтва
про пізній прихід відлиги.

сніги накривають поле,
ховають кролячі нори,
притрушують кротовини
і роблять із них кургани.
до самого видноколу,
який осягаєш зором,
розгулює хуртовина,
рівняючись із богами.

а поїзд усе несеться.
долини міняють села.
із коминів над хатами
зривається дим у вітер...

у січня холодне серце,
яке зігріває зелень,
допоки весна не стане
початком нового світу.

///

не маю нині ані підсумків року, ані нових віршів, але маю оцю класну декламацію «спогадів давніх зим», яку мені вчора скинули.

з прийдешнім!

/черви/

я хочу, щоб ви згнили —
покинуті,
непохо́вані.
я хочу, щоб ви не могли напитись
нічим, крім морської води.
у пеклі мало смоли,
щоб вам казани наповнити
за те, що ваші брудні копита
посміли ступити сюди.

я хочу, щоб ви страждали
й коли ваше місто спатиме —
аби ви безсило дрижали від виску
сирен і тріску пожеж.
у пеклі занадто мало
вогню, аби катувати вас.
аби ваші душі від бруду очистити,
треба дерти ножем.

хай душі ваші черви́ві
ніде не знаходять при́хистку.
шматуйте їх дужче, вогненні бурі!
шуліки, зліше деріть!
хай спершу здохнете ви,
а потім і ваші при́хвостні,
що врешті стягнули овечі шкури
й явили з-під них щурів.

...ворога возлюбити
не можу — прости мене, Боже мій.
немає добра до ницої че́рні,
яка прийшла по моє.
я хочу, щоб ці раби
родючість землі примножили
і здохли, немов жалюгідні че́рви,
якими вони і є.

///

/з кухонних перекурів/

"брат, а у чому сенс? — говорю йому.
в бутлі зосталось трохи лише на дні. —
ми заберемо все у свою пітьму.
хто його знає, що нас чекає в ній?
брама імли усіх при кінці зжере,
доти усе — єдина коротка мить.
тут неможливо рухатися вперед,
можна лише блукати між стін тюрми.

нащо нести́сь у спробах піймати ціль,
щось будувати, сіяти, йти в бої?
легше синицю стиснути у руці
і милуватись блиском її пір'їн.
легше вважати, ніби усе, що нам
да́но — секунда часу між двох "ніщо,"
ніби межа — по суті, лише стіна,
що не просяде, скільки б її не чо́вп.

легше в порожні очі ловити день,
пити, як ніби завтра уже нема,
ставши в ряди хмільних опівнічних чо́т.

рано чи пізно, кожен Туди дійде...
що якщо Там — нічого, і все дарма́?"

брат помовчав, допив
і сказав:
"якщо."

///

/вогнище/

дрова згасали, вугілля тліло,
іскри злітали й танули.
може, ми стали не ким хотіли,
але хоч кимось ста́ли ми.
може, ми зрадили зовсім трішки
мрій, що тепер подолані,
але, на радість усім мудрішим,
хоч би взялись за голову.

це не печаль — просто пил в зіницю
влучив і виплив водами.
в клітці із пальців дрижить синиця,
де журавлі не водяться.
пам'яті закутки — це притулок,
де зачаїлась молодість.
легко сказати, що ми забули.
важче — що ми відмовились.

нас не питали, а ми не сміли
слова сказати впо́перек.
може, ми стали не ким хотіли —
жаль не розпалить попелу.
тож залишається все стирати
і усміхатись дзеркалу.
кожен чекає — прийде пора та
в грудях уже не дертиме.

щастя — не більш, ніж роздута радість.
пошук не має значення.
зрада собі — це, звичайно, зрада,
але собі — пробачимо.
може, ми стали не тими — звісно,
все ж повернути можна ще?..

дрова згасали,
злітали іскри
над погрібальним вогнищем.

///

ДІма озвучив мій вірш — один із тих небагатьох, які я написав після початку повномасштабного і за які мені не соромно. Те, що вийшло, мені дуже подобається. Сподіваюся, сподобається і вам. Зацініть.