Ніколассон

Нью-Гемпширська балада

Мій дідусь був мисливець в десятку колін,
Що уранці з рушницею йшов у ліси.
Він носив у кишéнях пирій та полин,
За плечима ж ― осінні світанки носив.
Він мав руки загрублі, як сіра кора,
Він мав сиве волосся, як небо зими,
Він ходив на оленя, ондатру, бобра,
І за ним, ніби паства, тинялися ми.

Він навчав нас мовчати і слухати ліс,
Відрізняти лихий та хороший порив,
І давати належне дарункам землі,
Поважаючи звіра якого ти вбив.
Він навчав відганяти непрохані сни,
І коли вся родина збиралась за стіл,
То рушниця дивилась на нас зі стіни,
Ніби мудра богиня суворих часів.

Ми з братами росли. Рід розцвів, та не вчах,
І коли утринадцяте грала весна,
Наш дідусь, не ховаючи гордість в очах,
Дав нам власні рушниці, як клановий знак.
Ліс ростив і кормив нас, і ще не було
Більш правдивого храму у смертних істот,
Бо у кроках оленя, скрипінні гілок
І пташиному співі ховався Господь.

І коли я, стискаючи зброю в руці,
Зазирав у холодне обличчя зимі ―
То молитва була у чеканні на ціль,
А у кожному пострілі ― слово "Амінь"

...Мій дідусь відійшов у країну лісів,
коли плечі йому опустили роки́.
Він не бачив ― і я про це Бога просив ―
Як за нами прийшло покоління слабких.
І сьогодні, коли мої внуки й сини
Забиваються в дім, як негода іде,
То рушниця з пітьми позирає на них,
Як забута богиня суворих людей.

///

серце зими

зима це занадто гарно.
зима це занадто сумно.
ліси пролітають поряд —
за брудом вагонних вікон.
в понурі січневі хмари
неначе чаділа гума,
додавши у сірість чорне,
як внутрішній бік повіки.

наметені кучугури
ховаються під круками,
і їх гордовитий поступ —
єдине життя на ліги.
побачивши це, авгури
уже з вівтарів і храмів
несли би у світ пророцтва
про пізній прихід відлиги.

сніги накривають поле,
ховають кролячі нори,
притрушують кротовини
і роблять із них кургани.
до самого видноколу,
який осягаєш зором,
розгулює хуртовина,
рівняючись із богами.

а поїзд усе несеться.
долини міняють села.
із коминів над хатами
зривається дим у вітер...

у січня холодне серце,
яке зігріває зелень,
допоки весна не стане
початком нового світу.

///

не маю нині ані підсумків року, ані нових віршів, але маю оцю класну декламацію «спогадів давніх зим», яку мені вчора скинули.

з прийдешнім!

/черви/

я хочу, щоб ви згнили —
покинуті,
непохо́вані.
я хочу, щоб ви не могли напитись
нічим, крім морської води.
у пеклі мало смоли,
щоб вам казани наповнити
за те, що ваші брудні копита
посміли ступити сюди.

я хочу, щоб ви страждали
й коли ваше місто спатиме —
аби ви безсило дрижали від виску
сирен і тріску пожеж.
у пеклі занадто мало
вогню, аби катувати вас.
аби ваші душі від бруду очистити,
треба дерти ножем.

хай душі ваші черви́ві
ніде не знаходять при́хистку.
шматуйте їх дужче, вогненні бурі!
шуліки, зліше деріть!
хай спершу здохнете ви,
а потім і ваші при́хвостні,
що врешті стягнули овечі шкури
й явили з-під них щурів.

...ворога возлюбити
не можу — прости мене, Боже мій.
немає добра до ницої че́рні,
яка прийшла по моє.
я хочу, щоб ці раби
родючість землі примножили
і здохли, немов жалюгідні че́рви,
якими вони і є.

///

/з кухонних перекурів/

"брат, а у чому сенс? — говорю йому.
в бутлі зосталось трохи лише на дні. —
ми заберемо все у свою пітьму.
хто його знає, що нас чекає в ній?
брама імли усіх при кінці зжере,
доти усе — єдина коротка мить.
тут неможливо рухатися вперед,
можна лише блукати між стін тюрми.

нащо нести́сь у спробах піймати ціль,
щось будувати, сіяти, йти в бої?
легше синицю стиснути у руці
і милуватись блиском її пір'їн.
легше вважати, ніби усе, що нам
да́но — секунда часу між двох "ніщо,"
ніби межа — по суті, лише стіна,
що не просяде, скільки б її не чо́вп.

легше в порожні очі ловити день,
пити, як ніби завтра уже нема,
ставши в ряди хмільних опівнічних чо́т.

рано чи пізно, кожен Туди дійде...
що якщо Там — нічого, і все дарма́?"

брат помовчав, допив
і сказав:
"якщо."

///

/вогнище/

дрова згасали, вугілля тліло,
іскри злітали й танули.
може, ми стали не ким хотіли,
але хоч кимось ста́ли ми.
може, ми зрадили зовсім трішки
мрій, що тепер подолані,
але, на радість усім мудрішим,
хоч би взялись за голову.

це не печаль — просто пил в зіницю
влучив і виплив водами.
в клітці із пальців дрижить синиця,
де журавлі не водяться.
пам'яті закутки — це притулок,
де зачаїлась молодість.
легко сказати, що ми забули.
важче — що ми відмовились.

нас не питали, а ми не сміли
слова сказати впо́перек.
може, ми стали не ким хотіли —
жаль не розпалить попелу.
тож залишається все стирати
і усміхатись дзеркалу.
кожен чекає — прийде пора та
в грудях уже не дертиме.

щастя — не більш, ніж роздута радість.
пошук не має значення.
зрада собі — це, звичайно, зрада,
але собі — пробачимо.
може, ми стали не тими — звісно,
все ж повернути можна ще?..

дрова згасали,
злітали іскри
над погрібальним вогнищем.

///

ДІма озвучив мій вірш — один із тих небагатьох, які я написав після початку повномасштабного і за які мені не соромно. Те, що вийшло, мені дуже подобається. Сподіваюся, сподобається і вам. Зацініть.

.сад.

а у тому, що коїться, годі інший шукати задум —
просто Бог збирає найліпші квіти зі сво́го саду,
просто кличе дітей до сто́лу і поруч садить,
каже "Досить, любі, дивитись у ту безодню.
Тут вам буде ліпше. Посидьмо ж одне із одним —
тут ви в мене не будете ані злякані, ні голодні.

А настане час — і прибудуть рідні, за вами скучивши.
Відпочиньте, діти. Я ж точно знаю, що ви наму́чились."

і у них з очей зникають останні відблиски бійні,
і розкинувши руки, немовби кличучи світ в обійми,
Бог сідає за стіл,
а вони сідають від нього збоку
і уперше за довгі дні відчувають спокій.

(15.V.2024)

/люди, які здалися/

рядки обриваються.
крізь пальці ковзають рими.
проза рутини обтягує,
ніби старі речі.
дорога повна привалами,
та мій настільки затримався,
що скоро стане містечком.

брудним ганчір'ям простелиться,
зарябить горо́дів лисинами,
назви вулиць напише
на табличках нудотно-білих,
і тоді у ньому оселяться
люди, які здалися,
спинившись
на півдорозі до цілі.

ставатимуть юні старими,
дахи обростатимуть зі́ллям,
врожай восени позбирають
і буде у льо́хах досто́ту.
і йтимуть повз пілігрими,
і будуть дивитись презирливо,
і будуть сліди криваві
тягнутись за стертими сто́пами.

від сорому заховавшись,
місто обліпиться стінами,
щоб люд оминала біда
і приблуди дітей не забрали...

а колись,
після другої варти,
один із містян прокинеться,
перетне спорожнілий майдан
і піде за браму.

///

володар мух

у сутінках звір до нас шепотів
шарудінням піску від наших тіл
голосами хащів листям дерев
годинниками що бігли вперед
ми сиділи в колі і кожен сам
на землі малювали знаки списа́ми
і в кожного з нас у руках було
потріскане окулярів скло

звір казав нам про те що час іти
наш ліміт того що він нам простив
вже давно усяку межу перетнув
кожен сам повинен нести́ вину
звір казав що більше ніхто за нас
не заступиться і відтепер стіна
наш кордон а не обрій як це було
що уперше у себе впустивши зло

ми навіки його поселили там
звір сидів у темряві і листав
наші душі ніби чорновики
що тепер не будуть уже ніким
дописані крім лише нас самих
він стирав наші спогади сміх і ми
відчували як холод біжить по спині́
хоч вогонь був тут біля наших ніг

ми ловили кожне слово його
ми кидали спогади у вогонь
ми складали слова в бойові кли́чі
малюючи попелом по обличчях

ми боязко брали до рук списи́
ми стискали дре́вка з останніх сил
ми здирали минуле як шрами корости
і вчились бути дорослими

зірвавшись
вітер вогонь роздмухував
годуючись нашим страхом і муками
над нами літав володар мух
і ми возносили
славу
йому

///