приятельські історії


Гео и язык канала: Украина, Украинский
Категория: Блоги


Написати в особисті @kateryna_yatel

Связанные каналы

Гео и язык канала
Украина, Украинский
Категория
Блоги
Статистика
Фильтр публикаций


Я завжди скептично ставилася до книг, які рекомендують як організувати життя, відкрити у собі внутрішню богиню та налаштувати енергію ягід чіа у такт римту вашого кармічного пересування світом. У мене викликає легку посмішку макіакальне бажання складати речі за заповідями Марі «відчуй радість від речей» Кондо чи самої концепції читати 200+ сторінок, на яких написано «забий на все».

Аж раптом, мені Віка принесла саме одну з таких книжок – «Купи собі той довбаний букет» Тари Шустер. І попри весь мій цинізм та скепсис, я ковтнула її за день. Врятувало цю книгу від чергового клейма мотиваційного коуч-безумства почуття гумору авторки (у тому числі і по відношенню до цієї категорії книг). Вона чесно розповідає, у якому лайні опинилася у свої 25 років та як так трапилося. По суті, Тара ділиться тією самою історією, яку супроводжує добре знайома мені примітка «так, я знаю, що звучу як привілейована дівчинка, яка скаржиться на проблеми білих людей, але…».

У «Купи собі той довбаний букет» немає якихось надособливих рекомендацій та порад. Їх приблизно можна звести до:
👉🏻 Щодня пиши по три сторінки в особистий щоденник;
👉🏻 Щодня складай список 10 речей, за які ти вдячна, поки не почнеш відчувати цю вдячність насправді;
👉🏻 Подумай, які злі речі ти кажеш сама собі. Оціни, чи сказала б ти це комусь іншому. Якщо ні, то цей голос пора звільняти;
👉🏻 Веди здоровий спосіб життя, сформуй щоденні ритуали та тримай квартиру у тому стані порядку, в який тобі не соромно привести гостей;
👉🏻 Визнач та позбався елементів своєї диструктивної поведінки, які ти використовуєш як захист від зовнішніх негараздів;
👉🏻 Створи собі дошку ідей та мрій;
👉🏻 Зрозумій, за яким принципом ти обираєш людей, та оціни, чи справді варто їх тримати поряд.

Коротше, дуже базові та очевидні поради, але написані достатньо живою мовою, із достатнім рівнем чесності та вбіса реальними прикладами з життя авторки. Чомусь мені вдалося повірити Шустер на слово, і от я вже три дні щоранку пишу у клятий щоденник, дивуючись як я могла годинами писати від руки у школі. Серйозно, рука починає боліти майже одразу.


Дмитро Монатік випустив мюзикл «Ритм». Чи варто його дивитися?
Ось він: https://youtu.be/yAm-oTMUFSw

Трошки інформації. Довго було незрозуміло, що саме анонсував Монатік. Я сама думала, що це буде музична документалка про його десятирічний шлях на сцені. Але ні. «Ритм» – 40-хвилинний мюзикл, знятий режисеркою Таню Муіньо, за участі MONATIK, Вєри Брєжнєвої, Время и Стекло, THE HARDKISS, Alyona Alyona, KADNAY, TAYANNA, Michelle Andrade, Lida Lee, DANTES, Гаріка Корогодського, Влада Ями, Жені Кота та учасників «Голосу».

Почнемо з очевидних мінусів. Як не дивно, головний мінус цього видовища – сам Монатік. Мені не сподобалися ні музичні номери за його участі, ні образ, ні недолугі римовані фрази, сказані із завзяттям школяра на святі першого вересня.
Другий – мова. Забудемо про політику, «ітакпоймут» та усього іншого. Просто дивно виглядає повністю російськомовний початок на фоні навіть українськомовного Корогодського (підніміть руку, якщо чули його таким хоч колись).
Третій – номери Alyona Alyona (я вже втомилася від того, що вона їсть в кадрі, серйозно), Вєра Брєжнєва (пісня «ВечерИночка» – ганьба історичного масштабу), KADNAY (феєрія бакарді та «Оскар» за найгіршу другорядну роль), Lida Lee (особлива відзнака за поганий старт кар’єри та непотрапляння в образ).

А що ж хорошого? П’ять хвилин за участі Володимира Дантеса, Таяни, Влада Ями та Жені Кота. Ці два номери – ідеальні приклади самоіронії, артистизму, танцювальної та співочої майстерності. Я б навіть сказала, що якщо вам не хочеться дивитися все відео, то можете просто увімкнути на 26 хвилині і вимкнути на 31-й.

Так варто дивитися? У поп сегменті сучукрмузу є коаліція каналу 1+1. По суті, це всі артисти, яких я перерахувала у першому абзаці + ще кілька окремих зірок, типу Тіни Кароль та Потапа. Вони не дуже часто експериментують зі звучанням чи образами, але іноді можуть вистрілювати чимось цікавим.
«Ритм» – це суміш стандартних номерів та крапельки несподіваного гумору. Якщо вам цікаво за цим спостерігати – то витратьте трошки часу і подивіться. Якщо цікаво, але шкода часу – таймкод годноти я написала. Якщо не цікаво, то відповідь очевидна.


У мене є улюблений застосунок – Daylio. У ньому ви можете робити нотатки про те, який у вас був настрій цього дня та чим ви займалися, ставити певні цілі та відстежувати їхній прогрес. Настрої, види активності та цілі можна персоналізувати під свої потреби. У мене, наприклад, існує 9 настроїв: справді щаслива; гуд; норм; посередньо; так багато роботи, що не розумію; ніяк і нічого не хочу; кидаюсь на людей; хочу плакати; погано себе почуваю фізично.

Навіщо я це роблю? Коли я його лише встановила, то хотіла перевірити, наскільки точною буде фраза «цей місяць був реально гівняним», чи спростувати її тим, що я концентрувалася лише на поганих днях.
Майже два роки потому я його також використовую, аби точніше знати, наскільки мій моральний стан стабільний і від чого він залежить, а також мати чітке розуміння його залежності від циклу.

Наприклад, я знаю про себе безліч рандомних фактів:
⁃ за 2020-й я відчувала себе щасливою лише 25 днів;
⁃ у перспективі двох років панічні атаки у мене частіше за все трапляються у понеділок та середу;
⁃ десь чотири рази на місяць я проводжу день не займаючись нічим, окрім споглядання стелі, і в ці дні я у кращому настрої, ніж коли я працюю, ходжу в кіно чи бачуся з кимось з родичів.

Коротше, застосунок дуже рекомендую усім. Як мінімум, для того, аби мати змогу в якийсь момент проаналізувати, чи є якийсь взаємозв’язок між тим, що ви робите за день і вашим настроєм, що приносить вам найбільше радості і як часто ви займаєтеся своїм гобі.


Я знаю, що непопулярно нині критикувати Скрябіна, зокрема через те, що він займався волонтерством на війні, але давайте не забувати, що він співав на підтримку Януковича у 2004-2005 роках. Співак казав, що це була частино договору із телеканалом «Інтер».

«Стыцамен». До Івана Дорна можна ставитися по-різному, але забувати його інтерв’ю російському журналісту Юрію Дудю не варто. Тоді він сказав, що війна – це сварка молодшого брата зі старшим.

Якщо я ще щось пропустила – пишіть у коментарях. Але мені здається, що і цей набір є непоганою ілюстрацією того, що відбувається в Україні. Не маю на меті травити нікого з артистів, просто озвучую факти.

Усіх міських божевільних вітаю зі святом.


Я б хотіла написати враження від Маршу ветеранів та пафосно привітати усіх із Днем Незалежності України, але не змогла пройти повз попурі «Пісенна історія сучасної України», яке заспівали на Софіївській. І не тому, що це була справжня насолода для вух та очей. Далі без емоцій, а фактами: кого запросили співати та які 42 «знакові» пісні обрали.

Почнемо з артистів. У мене немає питань (виправте, якщо я не права) до Джамали, гурту Антитіла, гурту The Hardkiss, Олександра Пономарьова, Олі Полякової та Таяни.

Олег Винник. У 2018 році в інтерв’ю каналу «Прямий» заявив, що Майдан у 2014-му був «штучним», а зараз у країні «Два народи, дуже близьких один до одного, брати вбивають один одного». Також брав участь у російському флешмобі «всеммир», де, зокрема, були російські зірки, які підтримали анексію Криму. Про сам пів острів співак казав: «Я не буду нічого ділити і казати, чий Крим».

Ніна Матвієнко. У 2015 році брала участь у телемості із так званою ДНР. В інтерв’ю Яніні Соколовій заявила, що «В Європу на сьогоднішній день я не хочу, бо я бачу її пасивність», а також захищала Ані Лорак, яка виступала в окупованому Криму. Про війну вона казала на каналі ZIK наступне: «Немає оголошеної війни, є братовбивча війна, тому я не їду туди співати. Якби було оголошено війну, що ми воюємо з Росією, я б пішла першою. А так це все кланова війна».

Потап. У пості в інстаграмі звертався до російських шанувальників: «Между нашими странами много неразрешимых… не буду говорить чего». А у травні 2014 року, коли вже було анексовано Крим, а на Сході вже були бої під Слов’янськом та за Донецький аеропорт виступив на премії RU.TV і подякував Росії за те, «що ви нас приймаєте».

Ірина Білик. У 2015 році виступала в анексованому Криму, де, зокрема, цілувалася із Філіпом Кіркоровим. Згодом, у 2018-му у Львові під страхом зриву концерту заявила, що Крим – це Україна, а «політика Росії є агресивна до України».

Время и Стекло. У 2017 році виступали в Анапі перед дітьми. Там Андрій Завгородній (Позитив) назвав свою аудиторію на концерті «майбутнім поколінням нашої країни». Того ж року разом із Потапом вони також виступали у Сочі на фестивалі Григорія Лєпса.

Наталя Могилевска. У 2008 сказала, що «в Україні немає сильного лідера, який був при Кучмі і який би зміг усе розрулити». Нагадаю, що Кучма має нести відповідальність за смерть Георгія Гонгадзе.

Павло Зібров. У 2019 році підтримав колишнього нардепа-регіонала Володимира Струка, який балотувався у Верховну Раду. Струк, за словами колишніх вояків батальйону «Айдар», у 2014 «організовував і фінансував загони бойовиків «ЛНР», активно облаштовував блокпости та напряму був причетним до розв’язання війни на сході України». Також у 2020-му виступав на білоруському фестивалі «Славянский базар», який задумувався від початку як свято дружби «братніх народів» України, Росії та Білорусі. Окрім нього там також цього року виступала Тіна Кароль та Ірина Білик. У Стерненка є хороше відео щодо цього фестивалю, раджу ознайомитися.

Андрій Данилко. В інтерв’ю Дмитру Гордону на питання про Майдан відповів: «Мені і перший не подобався, чесно скажу. Я ж живу там поруч. Я не вірю в те, що це може принести покращення. Це завжди для мене театр. Я бачу, що є режисер, є сценарій, є артисти, є масовка. І є люди, які абсолютно щиро брали участь у Майдані – і в першому, і в другому. Але у мене не було довіри ні до першого, ні до другого. Крим анексували, і мені ніколи не було зрозуміло, чому за неї не боролися. Думаю, що Крим віддали. Я не можу зрозуміти, як можна було взяти і віддати». Також артист заявляв про те, що проти декомунізації вулиць і досі виступає на корпоративах у Росії.

Якщо цих всіх зашкварів недостатньо, то ще пройдусь по піснях. Чи варто було брати російськомовні пісні – питання дискусійне і свою позицію я поки не сформувала. Але у цьому попурі є що критикувати.

«Киевлянка». Хор обірвав пісню перед тим, як закінчити, що та сама киянка «не путана, не воровка, не цыганочка».

У гуртів Бумбокс та Океан Ельзи ніхто не взяв дозвіл на використання пісень, повідомляє Громадське.

«Старі фотографії».


Черкаси (2020)
Хоча мені і здається, що знімати фільми та серіали про війну у такій кількості поки зарано, але все ж не порадити стрічку я не можу. Фільм розповідає про звичайних хлопців із села, які у 2014-му опинилися на воєнному кораблі ВМС України «Черкаси» якраз під час захоплення росіянами Криму.
На відміну від «Кіборгів» (які мені сподобалися), цей фільм не заграє з глядачем «голлівудською» картинкою чи побудовою сценарію. Він немов навмисно (сподіваюся) має неідеальний звук, нестійку камеру та немов мімікрує під документалку.
Не знаю, чи варто попереджати, що у хорошому настрої після фільму лишитися важко.


У своєму https://www.instagram.com/kate_yatel/ повернула традиційну рекомендаційну сторіс-рубрику. Цього разу раджу сім українських фільмів. Наступного – розповім про серіали.
(Нотатка: про «Додому» та «Мої думки тихі» писати не хочу. Усі і так про них знають. Топове кіно)

Хайтарма (2013)
1944 рік. До рідної Алупки разом зі своїм товаришем приїжджає льотчик Амет-Хан Султан. Водночас, розпочинається операція НКВД по примусовій депортації кримських татар із цієї території, зокрема – і родини «Героя Радянського Союзу».
Це перша повнометражна робота Ахтема Сеітаблаєва як режисера. Фільм дуже далекий до довершеності, попри це йому вдається нагнати на глядача перманентне відчуття тривоги та страху.
«Хайтарма» – перший українських художній фільм про сталінську депортацію кримських татар. Хоча не думаю, що цей факт вас здивує – до анексії Криму українська культура взагалі ніби не помічала існування кримських татар.

Моя бабуся Фанні Каплан (2016)
Я рекомендую цей фільм з двох причин – історія самої Каплан та акторський склад. Фані Каплан в радянській історії вважається виконавицею замаху на Володимира Леніна. Фільм дає її історії трошки іншого контексту – і про нещасне кохання до анархіста, який її використовував; і про каторгу, після якої вона осліпла; і про роман із братом Леніна Дмитром. І не вірте трейлеру, який показує стрічку як звичайну мелодраму.
Виконує головну роль – магічна і чарівна Катерина Молчанова. Дмитра Леніна грає Мирослав Слабошпицький, відомий за режисурою фільму «Плем’я».

Припутні (2017)
Сюжет цієї трагікомедії розгортається протягом одного дня у селі Припутні Чернігівської області. Це подекуди абсурдна, подекуди дуже іронічна історія, яку важко сприймати як комедію, попри те, що вона викликає сміх. До речі, це перший фільм, який було знято на суржику, і, можливо, через це один із небагатьох, в якому у глядача немає відчуття, ніби з екрана говорять міфічні істоти минулого, а не живі люди. І це каже людина, яка скептично ставиться до суржику.
Головне питання, яке мене турбує досі: що трапилося із режисером Аркадієм Непиталюком? Як можна було зняти цей шикарний фільм, а потім висрати «11 дітей з Моршина»?

Герой мого часу (2018)
Один із моїх найулюбленіших українських фільмів – дебютна стрічка Тоні Ноябрьової. Це комедія про «маленьку людину» Жоріка, який переїжджає до Києва і спостерігає за його столичними дивацтвами своїми очима.
У стрічці є якийсь кумедний баланс між снобізмом містян, які з усмішкою дивляться на понаїхавших жлобів, і висміюванням псевдоінтелектуалів, які породжують сенси довкола симулякрів.

Брама (2018)
Я пам’ятаю, що коли ми вийшли із кінозали, то не могли зібрати кабіну та озвучити вердикт ще довгий час. «Брама» – це містичний фільм про родину, яка мешкає у Чорнобильській зоні. З одного боку – це соціальна драма про сім’ю, яка не полишила свій дім, про бідність, про несвоєчасне дорослішання тих, хто мав би бути ще дитиною, про жорстокість людей. З іншого – містична історія із грибами та русалками. І от друга сторона медалі стрічку і псує – спецефекти жалюгідні.
Із плюсів, які треба згадати – велика акторська гра Ірми Вітовської.
Треба ще у режисера Володимира Тихого зацінити комедію «Наші котики», але у мене стоїть якийсь блок перед нею.

Вулкан (2019)
Перший художній фільм документаліста Романа Бондарчука розповідає про перекладача місії ОБСЄ на сході, який випадково застряє у місті Берислав. Попередній досвід режисера відчувається тут навіть у комедійних сценах – якою б не було кольорокорекція, відчуття, що події цілком можуть бути реальними, не полишає. Водночас, фільм шукає межу між «своїми» та «чужими», по якій нас штучно розділяють роками.
Як буде настрій, можете ще подивитися «Дике Поле». Так, фільми різні і досліджують протилежне, але сприймаються досі в асоціаційній зв’язці.


Суд над Василем Стусом. (І тими, хто зараз не боїться про нього розповідати)

За що судили Василя Стуса? Радянська влада сильно не любила дисидента Стуса. За його вчинки, вірші та друзів. Звинувачували його у тому, що він виготовив та розповсюдив матеріали, які мали підірвати радянський державний і суспільний лад. Серед його особливо небезпечних матеріалів, наприклад, був вірш:

Безпашпортний і закріпачений,
сліпий, колгоспний мій народ!
Катований, але не страчений,
рабований, але не втрачений.
Тебе знайшов я на добро,
а чи на горе. Я не знаю,
не хочу знати. Ти бо є,
і я до тебе утікаю,
і я минуле проклинаю
твоє, народе мій, боєць,
твоє минуле. Де ти був,
і де ти жив, і де ти взявся,
і де ти стільки лих намався
як ліз покірно під обух.


Страшне!

Як так вийшло, що Василя Стуса визнали винним? Риторичне питання. Совєти вміли визнавати винними будь-кого. Тим паче, таких особливо небезпечних. Але серед очевидних причин є і ще одна – робота його адвоката Віктора Медведчука. Сам Стус просив замінити його адвоката: «Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого Радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації». Але це клопотання ніхто не задовольнив.

Чи було за це щось Медведчуку? Ще одне риторичне питання. Але історія йому ця точно болить. Торік активно обговорювалося, що Медведчук вимагав у творців фільму «Заборонений» вирізати його зі стрічки. Цього року ситуація активізувалася через книгу Вахтанга Кіпіані. Справа дійшла до суду – завтра, 9 липня о 10:00 за адресою Дарницький районний суд м.Києва, вул. О.Кошиця 5а. Медведчук цього разу намагається заборонити цілу книгу. Вважайте мене заангажованою, але це – цензура і жесть.

А де можна дізнатися про все детальніше? Лінк на суд, що відбудеться завтра, я вже дала. Можна прочитати книгу «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР» Вахтанга Кіпіані. Коштує вона на різних сайтах від 200 до 300 грн.
Можна сьогодні о 19:00 увімкнути трансляцію-інсценування фінального судового засідання у справі Василя Стуса. Текст, який зачитуватимуть цілковито відповідає протоколу засідання. У ролях, зокрема Макс Кідрук (Василь Стус), Олена Герасим’юк (Михайлина Коцюбинська), Олександра Гонтар (Світлана Кириченко), Саша Кладбіщє із гурту ZWYNTAR (Валерія Андрієвська), Влад Сорд (Віктор Медведчук) та інші.

Також є хороші матеріали на тему:
СТУС БЕЗ ШАНСУ НА ЗАХИСТ: ведмежа послуга Медведчука. Правовий аналіз судової справи дисидента 35 років потому – Українська правда
Цитати, які особливо образили "честь та гідність» Медведчука можна знайти у матеріалі Wonderzine.


Вирішила перенести трошки контенту зі свого Інстаграму сюди – рекомендую 5 цікавих ігор.

🐺 The Wolf Among Us
Творці цієї гри – Telltale Games, вони спеціалізувалися на епізодичних іграх, в яких вибір має значення. Тобто протягом гри ви потрапляєте в ситуації, які по-різному можуть вплинути на подальше її проходження. Так, у гравця відкривається кілька можливих фіналів та стосунків із персонажами. Найвідомішою грою студії, напевно, є The Walking Dead. Наразі вони збанкротували, хоча чутки про продовження The Wolf Among Us ходять й дотепер.
В основі цієї гри – серія коміксів Fables від видавництва Vertigo. За сюжетом добре відомі казкові персонажі (як Білосніжка) відтепер живуть у темному майже нуарному районі Нью-Йорка. Вони переховують від людей своє справжнє обличчя та будують звичайне людське життя. Ви граєте за Великого Сірого Вовка, який у цьому житті став детективом. Вперше, у Фейблтауні відбувається вбивство. Ваша задача – дізнатися, що трапилося, і зрозуміти, чи можливо покарати зло.
Геймплей у грі простий – навели, тицьнули, однією клавішею побилися. Більше на реакцію, ніж на реальне керування. Перепроходити гру можна, бо залежно від вашого вибору змінюватиметься фінал історії.
Наполегливо раджу не читати спойлерів. Сюжет у The Wolf Among Us сильніше, ніж у більшості серіалів, що вийшли цього року.

🌿 Mutazione
Найкрасивіша гра, в яку я грала. Ви граєте за дівчину, що вперше приїздить до свого діда. Старий сильно захворів і за ним потрібно піклуватися. Майже все своє життя він прожив на містичному острові, відрізаного катастрофою від цивілізації. Усі жителі – мутанти.
Ви блукаєте цим островом, знайомитеся із людьми, підслуховуєте розмови та волею-неволею впливаєте на їхні життя.
Якщо ж казати про ігрову частину, то у діда ви вчитеся майстерності шамана-садівника. Протягом гри ви збираєте насіння різних рослин. Усі вони розбиваються на категорії, відповідно до настрою. Ваша задача – посадити кілька окремих садочків. Під час садівництва ви дізнаєтеся, що рослини відповідають за різні інструменти, і створюють разом певні мелодії.
Естетика цієї гри не лише візуальна, а й музична. Шкода лише, що грається швидко та одноразово.

☠️ Death and Taxes
Підходимо до мого улюбленого жанру – симулятори. Конкретно у цьому випадку ви граєте за Смерть-бюрократа. Щодня вам виставляють квоту на кількість живих та мертвих, інколи – даючи вказівку, за яким принципом вбивати. Кожне із цих рішень має вплив на людство, про що ви дізнаєтеся із щоденних новин.
Фіналів у гри є багато. Десь вам вдасться пройти по кар’єрній драбині, десь – врятувати людей, десь – довести світ до знищення.
За геймплеєм гра подібна до Papers, Please (ти – прикордонник в авторитарній державі) чи Headliner (ти – головний редактор телеканалу у місті, де зростає расизм та небезпека таємничого вірусу. І ні, гру створили задовго до 2020-го).

👨‍❤️‍👨 Dream Daddy
Люди діляться на два типи: ті, хто не підозрював про існування дейтинг-симуляторів, і тих, хто пізнав щастя зіграти хоч в один. Dream Daddy – чи не найкращий.
Ви – гарячий татко-вдівець – разом із донькою підлітком переїжджаєте у новий район. Оточує вас сім родин із гарячими татусями – романтичний гот; священник із секретами; багатодітний спортсмен; добродушний, але азартний рудий; мрачний алкоголік; бариста-артист; доброзичний вчитель. Ви можете обрати на побачення із ким підете. На те, якою складеться ваша доля, впливатиме ваша поведінка, обрані репліки та результати мініігор.

🚔 This is police
Наразі це мій улюблений симулятор. Настільки, що я нещодавно придбала другу частину.
Ви граєте за начальника поліції, якому лишилося 180 днів до пенсії. Містом керує корумпований мер, якому не подобається демократія. У місті діє мафія та злочинні угрупування. Так ще й на десерт вам дістається протестувальник, який мріє стати керманичем.
Щодня ви відправляєте на чергування копів та детективів, розслідуєте справи та балансуєте між власною совістю та кулею від мафіозі.
Хорошого фіналу у гри або безпроблемних днів не чекайте. Чому? Правильно, тому що розробники – незалежна білоруська компанія.


Подивилася за вас фільм «Eurovision Song Contest: The Story of Fire Saga». Повний відгук до фільму можете знайти на LiRoom, тут передам коротко.

Про що фільм? Невдаха-музикант Ларс, який все життя прагне перемогти на Євробачення та вразити тата, та його ексцентрична і гарна подруга Сігрід, через низку щасливих випадків та молитви ельфам потрапляють на конкурс. У них попереду випробування дружби, труднощі конкурсу, багато поганої музики і врешті – любов.

Що у фільмі погане? Сам по собі сюжет дуже клішейний. Як і більшість жартів, що обігрують стереотипні образи – від татка-красунчика до туристів-американців. Я вам чесно скажу, що десь на п’ятій хвилині фільму я могла вам крок за кроком розповісти, що буде відбуватися далі. Але треба розуміти, що тут головне не сюжет.

Що у фільмі добре? Домашня робота творців стрічки по вивченню конкурсу зроблена ідеально. Від кількості зіркових камео до посилань на реальних конкурсантів розбігалися очі. За лінком вище можете знайти більше, але тут процитую момент про свого улюбленця:

«Найкращий образ фільму – російський представник Александр, який танцює із напівоголеними чоловіками під пісню про сафарі-кохання, має «античні» статуї себе із ерегованим членом вдома та заперечує існування геїв у Росії (хоча й сам, схоже що гей). Команда хоч і не підтвердила цю інформацію, але є усі причини думати, що Ден Стівенс (також відомий за серіалом «Абатство Даунтон» та фільмом «Красуня і Чудовисько») списав свого героя з Сергія Лазарєва.»

Тож, чи варто дивитися Eurovision Song Contest: The Story of Fire Saga»? Якщо ви активно слідкуєте за Євробаченням і навіть пам’ятаєте якісь номери, окрім українських, то однозначно так. Фільм дуже точний у своїй атмосфері та немов екранізує усі жарти з твіттера. Якщо вам, загалом, шоу не дуже цікаве, то на вас чекатиме двогодинна комедія із очевидною лавсторі, купою поганої музики та передбачуваним сльозливим фіналом.


Зараз буде пост про те, як я прошу у вас грошей на LiRoom, а ви такі – «топ контент!»

У нашого медіа є Патреон – платформа, на якій ви можете налаштувати невеличкі щомісячні платежі, які підтримують життєдіяльність LiRoom.

За то, шо ви кадаєте нам копієчку, ми не лише відчуваємо безмежну вдячність, а й даємо додатковий унікальний контент – щотижневі новини, унікальні плейлісти та «Водограй лонгрідів». Колись останнє було рубрикою на нашому сайті, де я збирала цікаві тексти про музику з усіх медіа.

Наприклад, сьогодні у "Водограї» було зокрема таке:

LiRoom: Зорепад релізів. Найцікавіші українські кліпи та сингли травня
Vertigo: «Джокер» та Спайк Лі: як кіно допомагає зрозуміти новий альбом Run The Jewels
hromadske.ua: У театр та на вечірки у капцях: як змінилося культурне життя та індустрія за час карантину
The Guardian: B-side themselves: why so many pop stars are releasing offcut albums
VICE: Tyler, The Creator Is the Artist of the Decade

На десерт ловіть відос про Ліззо та тренд на любов для себе.


«Призрак коммунизма управляет нашим миром». Саме так називалася книга, яку мені скинули в особисті із проханням написати рецензію для видавця. Я осилила лише першу частину, в якій розповідають цілих 36 способів, якими диявол руйнує людство. Я зараз не жартую.

Серед моїх улюблених способів – це заміна поняття «гангстерська логіка» на «соціальна рівність», пропаганда науки, культивування освіти, поява модернізму та постмодернізму, поширення наркотиків та сексу, фемінізм, толерантність до ЛГБТ+, пацифізм, екорухи, скасування золотого стандарту, протести та революції, мода та тренди.

Які висновки можна зробити?
1. Пропаганда (країну походження та мову, якою написана книга, вгадаєте самі?) виходить на новий рівень. За яким принципом обиралося, кому цей опус скидати, для мене лишився таємницею. На пряме питання, на жаль, теж не відповіли. Очевидячки, диявол не дав.
2. Позаяк, якщо диявола не існує, то його варто було б вигадати.


Репост из: Лірум / Нова Українська Культура
"Музика поза політикою"? Ми запитали про це 22 артистів. Відповіли 9

Після нашої колонки про те, що зірки не висловлюються на суспільно важливі теми, пролунало запитання: "Чому ви робите висновки, не запитавши самих артистів?". Ми подумали, що це резонне зауваження.

Ми запитали 22 українських артистів про моральну відповідальність, "музику поза політикою", резонансні події в країні та про те, що їм самим хотілося б обговорювати. Із них відповіли дев'ять і ще від двох ми очікуємо відповідь.

https://liroom.com.ua/articles/time-to-talk/


Колись я розповім, як цей текст готувався. Але не сьогодні.


Знаю, що давненько не була активною тут. Обіцяю виправитися. А поки заодно можете підписатися на мій інстаграм, де я щотижня раджу музичку. Та й таке!


Кілька сторіч тому філософ Томас Гоббс сказав, що людина за межами громадянського суспільства знаходиться у природному середовищі, яке живе за принципом всі проти всіх.

Громадянське суспільство не можливе у ситуації ігнорування подій довкола нас. І лідери думок – від діячів культури до успішних блогерів – мають перед суспільством моральне зобов'язаня не мовчати. Висловлювати позицію, вчити співчуттю, закликати до дій. Безпосередньо впливати на «звичайних громадян».

Рік тому я писала гнівну колонку про те, що наші зірки вдають, що можна існувати поза політикою. Сьогодні мій друг та колега Льоша Бондаренко (@musicgeek) написав не менш гнівну колонку про те, що поки музиканти не почнуть серйозно ставитися до світу довкола, світ не буде ставитися серйозно до них.

Досить жити у своїй бульбашці. В якийсь момент вона лопне і падіння буде дуже болючим.

Читати тут: https://liroom.com.ua/blogs/say-something/


Репост из: Музичний гік леоснов7
Наш с Катей Ятель @priyateli челлендж #культурфорс подошел к концу. Напомню, что она мне давала по три фильма на неделю, а я ей – по 9 альбомов. Отчитываюсь за последнюю неделю, которая оказалась полной шикарных фильмов.

Лабиринт Фавна (2006)
Гильермо дель Торо
9/10

Я видел "Форму Воды", и когда она получила свои Оскары, многие начали сравнивать этот фильм с "Лабиринтом Фавна". Некое подобие действительно есть – любовь режиссера к магическим существам, цветовая гамма, метафоричность, погружение в определенный временной период и специфический стиль движений фантастических тварей. Но на этом схожесть заканчивается.

"Лабиринт Фавна" хочется назвать величественным кино. Это картина. Это полотно. Ты понимаешь, что перед тобой неподдельно глубокое произведение, которое не может иметь одной трактовки. Реальное и фантастическое переплетено настолько сильно, что их разделение становится краеугольном вопросом в моменте восприятия концовки.

Дель Торо использует удивительный прием: страшная сказка с чудищами и достаточно отвратительными животными оказывается настоящим раем на фоне реального пиздеца, который происходит вокруг маленькой девочки, которая оказалась в окружении отчима-деспота-нациста и совершенно растерянной и потерявшей надежду на счастливое будущее матерью.

Метафор тут настолько много, что моего бекграунда не хватит их расшифровать: от мифологии до Шекспира (не даром же девочку зовут Офелия). "Лабиринт Фавна" – фундаментальное кино. Работа какого-то невероятного размаха. То, что хочется называть классикой.

Единственная причина, почему в моем личном рейтинге это 9/10, а не 10/10 – я так и не смог полностью эмоционально проникнуться этой историей.

Звуки Музыки (1965)
Роберт Уайз
10/10

Наверное, "Звуки Музыки" – самый известный мюзикл в истории. Огромное трехчасовое полотно, вплотную набитое песнями и танцами. Я подходил к нему с большой опаской. Напомню, что я не люблю мюзиклы.

Оказалось, что это совершенно потрясающий фильм. Во многом гиперболизированый и вылизаный. Персонажи близки к идеальным. Ситуации однозначны. Дети – милашки и ангелы. Но не стоит рассматривать "Звуки Музыки" как оду реализму. Не даром это классический мюзкил – стоит смотреть на него как на музыкальную пьесу.

Через такую призму оказывается, что это чрезвычайно доброе и светлое кино. Это первый фильм на моей памяти, где абсолютно все персонажи (кроме одного второстепенного) оказываются положительными. И это не портит картину! Музыка замечательная. Номера пронзающие (особенно первая сцена в беседке и австрийская полька в исполнении главных героев). Три часа смотрятся на одном дыхании и остается какое-то удивительно приятное послевкусие. Великое кино во всех смыслах.

Тайна Келлс (2009)
Томм Мур, Нора Туми
10/10

Первый полноформатный мультфильм ирландской студии Cartoon Salon. История о создании Келлской книги – легендарного и древнейшего ирландского Евангелие.

Аниматоры взяли за основу стилистику Келлской книги и вокруг нее построили весь визуальный ряд. В библейный сюжет ввели элементы современного сторителлинга, разбавили это все чрезвычайно харизматичными персонажами и рассказали впечатляющую и глубокою историю. Невероятная работа над исходным материалом. Видно, что создатели этой картины – задроты в хорошем смысле этого слова.

Это тонкая, аккуратная и затягивающая работа над культурным наследием страны, облаченная в увлекательный мультфильм. Я даже не представлял, что такое возможно. И с грустью задумался, что украинская история и мифология пока что так и не получили достойного отображения в анимации.


Репост из: Музичний гік леоснов7
В рамках нашего челленджа #культурфорс Катя решила мне устроить "неделю гениальности" и дала три фильма, каждый из которых по-своему шедевр. Рассказываю.

The Master (Мастер) - 2012
Пол Томас Андерсон
7/10

Совершенно выдающаяся работа актерского дуэта Хоакина Феникса и Филипа Сеймура Хоффмана. История вояки с ПТСР, который встречает основателя псевдорелигиозного и псевдофилософского течения.

Я смотрел "Нефть" этого режиссера и был в абсолютном восторге. Чего не могу сказать об этом фильме, несмотря на потрясающих актеров. "Мастер" – это кино, в котором анализ персонажей преобладает над развитием сюжета. Это парный портрет совершенно разных людей, которые оказываются зависимы друг от друга. Это история о нереализованности и неуверенности в себе, которую очень не хочется признавать. И да, как отмечали критики, несмотря на очевидную коннотацию, в конце ты не понимаешь, кто же на самом деле Мастер.

Сюжет фильма как бы выныривает из ниоткуда и ныряет в никуда. Мы получам цельную историю болезни, но по всем вопросам остается ощущение недосказанности. Создается впечатление, что с такой концовкой фильм мог закончиться в любой другой момент и это бы ничего не изменило. Ну и не могу не отметить, что в "Джокере" Феникс играет очень подобного персонажа.

В общем, впечатление неоднозначное. Я не уверен, что буду советовать кому-то это кино, но для личного развития его однозначно стоило посмотреть.

Bronson (Бронсон) 2009
Николас Рефн
8/10

История реального человека – "самого опасного заключенного Британии". Феноменальная роль Тома Харди. Очень нестандартная режиссура Рефна, который меня крайне разочаровал "Неоновым демоном".

Мощь этого фильма заключается в том, что с самого начала режиссер снимает с себя функцию морального компаса. Все события, которые происходят на экране, не имеют морально-этической трактовки. Очень много насилия, в разные стороны. И все оно неоднозначно. Ты никогда не можешь провести черту между "хорошим" и "плохим", между "справедливым" и "несправедливым". И этот когнитивный диссонанс, когда тебе с одной стороны очень хочется сопереживать и сочувствовать главному герою, а с другой – не видишь для этого объективных оснований, – сродни великому "Заводному Апельсину" Кубрика.

Это очень мрачная, напряженная и стильная картина. Рефн тонко работает со всем: от цветовой гаммы до подбора саундтрека. Это исследование насилия в вакууме. Бронсон – уникальный человек. Он, безусловно, творец. Но его творчество асоциально, оторвано от мира людей. И в этом магнетизм и притягательность картины. Это наблюдение за безумием и талантом с удобного расстояния.

Royals Tenenbaum (Семейка Тененбаум) 2001
Уэс Андерсон
10/10

Естественно, я смотрел "Отель Гранд Будапешт". И был в восторге от "Острова Собак". Поэтому к первому крупному и громкому фильму Уэса Андерсона я заведомо подошел со скепсисом. Меня очень умиляет его тяга к симметрии, приятным теплым цветам и некоему волшебству, но уж очень хотелось найти слабые места.

Ближе к кульминации фильма я сдался и продал душу режиссеру. В этом фильме настолько много любви к людям, что этому невозможно противостоять. Андерсон через легкую, воздушную форму повествования говорит об очень травмирующих и драматичных вещах, а потом приводит к bittersweet концовке.

Каждый кадр проработан до мелочей. Игра на контрастах выстроена идеально. Ему удается даже тему условного инцеста подать настолько трогательно, что хочется умиляться. Для усиления эффекта "просто о сложном" наиболее комплексного и серьезного персонажа играет сугубо комедийний актер Бен Стиллер.

Андерсон не накаляет, но уверенно и красиво подводит к эмоциональной кульминации. А в конце дает выдохнуть и дарит надежду. В его мире доброта и любовь всегда оказываются превыше всего. Но это не та любовь, которая "жили долго и счастливо" и не та доброта, которая о всепрощении. Это о балансе добра и зла, который строится на желании людей становиться лучше. Замечательный фильм и доказательство, что Андерсон оказался гением чуть ли не с первых работ.


Перший тиждень, в якому я не могла передбачити, як саме відреагує Льоша на фільми.


Третій тиждень нашого із Льошою Бондаренком (@musicgeek) челенджу #культурфорс. Поки у нього астрологи оголосили тиждень геніальності, у мене – тиждень тріп-хопу у МакДональдс. Розповідаю, що з того вийшло (традиційно – від найгіршого до найкращого).

DJ Shadow – Endtroducing….. (1996)
Коли я слухала J Dilla і вражалася тому, як майстерно він використовує семпли, то і не думала, що цей челендж доведе мене до цього альбому. На відміну від попереднього досвіду, цей мене радже роздратував. Якщо чесно, то я щиро не розумію, як і навіщо слухати подібні альбоми.

Grandmaster Flash and The Furious Five – The Message (1982)
За ці три тижні я дуже перенаситилася олдскульним хіп-хопом. Ніколи особливо не була прихильницею жанру. На жаль, із цією платівкою цікавих розмислів чи відкриттів у мене так і не сталося.
Найкращий трек альбому – однойменний The Message, на якому можна було і зупинити знайомство з творчістю гурту.

One Day as a Lion – One Day as a Lion (2008)
Спільний проєкт Зак де ла Роча та Джона Теодора мене, якщо чесно, розчарував. Мої спроби розшукати пояснення, що у цьому альбомі має вражати найбільше, розбилися о статті про те, який цей супердует – супер, з ким вони працювали і як класно працює тусовка.

Massive Attack – Blue Lines (1991)
MA – один із тих гуртів, в яких я люблю з десяток пісень, але відчуваю складність у прослухуванні їх підряд. Тому й альбом виявився таким вимученим. Із всього, що я слухала у MA – цей альбом мені здався найслабшим та одномантіним.

Beak> – >>> (2018)
Я не одразу провела паралель між цим гуртом та Portishead, тому під час прослуховування подібностей не шукала. Ретроспективно припускаю, що Джефом Барроу гурту перейшла у хорошому сенсі какофонія звуків.
Слухати альбом справді цікаво, але я маю сумніви, що увімкну його ще хоч раз у житті.

Sonic Youth - Daydream Nation (1988)
Я щиро вважаю так: з тобою або трапився до 16-річчя Sonic Youth і ти навіки вдячний цьому гурту, що чомусь навчив підлітковий розум, або ні. У другому випадку шансів, що Sonic Youth буде подобатися, категорично знижується. Я, до речі, з першої категорії.
Як слухачка підготовлена, я знала, що цей альбом треба слухати так, як читаєш «Улісс» – із зносками. Бо дідька лисого я б вловила відсилки до кіберпанку, фільму Chelsea Girls та купи старих гуртів.

Archive – Noise (2004)
Про Archive я знала десь трошки більше, ніж нічого.
У мене виникло враження, ніби це дуже обережна музика. У тому плані, що навіть у кульмінаційних моментах треків, вони радше нагадували релігійні гімни, ніж концертні бенгери. Цей альбом трек за треком накручує слухача, поки не доводить до повного виснаження.
Додала до плейліста трек Fuck U і вам раджу.

Can – Tago Mago (1971)
Найрозкішніший альбом тижня. Абсолютно несподівана музика, яка дивує кожну секунду.
Мене найбільше вразило поєднання класичної для 70-х гітари із усіма іншими музичними елементами. Результат дуже неочевидний.
Після другого прослуховування платівки додала собі у список на перегляд документалку Krautrock: The Rebirth of Germany від BBC. Схоже, що це світ, сповнений загадок.

Portishead – Dummy (1994)
Один із найцікавіших досвідів прослуховування музики за все моє життя. З одного боку, я в абсолютному екстазі від вокалу. З іншого, музичний ряд мене ледь не довів до панічної атаки. Це дуже наповнена та напружена музика, якої в якийсь момент стає так багато, що важко дихати. Дуже круто.
Єдине що, до такої музики треба бути готовим перед прослуховуванням.

Показано 20 последних публикаций.

246

подписчиков
Статистика канала