Репост из: Лірум / Нова Українська Культура
Наша колежанка Катерина Ятель (@priyateli) зараз на Одеському кінофестивалі дивиться фільми та радіє життю. Спеціально для каналу Нове українське вона написала про повнометражний дебют українського режисера Нарімана Алієва.
Повернення «Додому». Наріман Алієв
Прем’єра дебютного повнометражного фільму режисера Нарімана Алієва «Додому» (Evge) відбулась на Каннському кінофестивалі у конкурсній програмі «Особливий погляд». Приз стрічка не отримала, але загалом була добре сприйнята критиками та глядачами. Цього тижня її презентували на Одеському кінофестивалі.
Наріману Алієву всього 26 років. До цього він працював лише над короткометражними фільмами, центральною темою яких, як і в «Додому», були кримські татари та сам півострів. Певно, для ознайомлення зі стилем режисера варто подивитись трилогію «Кримські історії», особливо «Без меж», яку показували на Берлінале.
Історії з фільму «Додому» неможливо не емпатувати — батько Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) разом із молодшим сином Алімом (Ремзі Білялов, двоюрідний брат режисера, непрофесійний актор) намагаються привезти із Києва до окупованого Криму тіло старшого сина, що загинув на війні. Це сімейна драма, поєднана із роуд-муві, що невидимою ниткою має політичний контекст. Глядачу не пхають війну під ніс прямо, не спекулюють на анексії, максимум — діляться досвідом численних депортацій та поверненню дому кримськими татарами. Навіть тримовність фільму не сприймається так, як ми звикли її бачити у розрізі пропагандистських медіа.
Головний конфлікт у фільмі не політичний, а ідеологічний. У ньому стикається традиціоналістське, релігійне світосприйняття Мустафи та прагнення до вільного, глобалістського світу Києва у 20-річного Аліма. Невблаганність у поглядах режисер передає через жорстку, агресивну та аб’юзну поведінку батька, його стосунки із нареченою покійного сина, яку герой Сеітаблаєва звинувачує у промиванні мозку його дітям, у стосунках Мустафи зі своїм братом, який одружився з українкою, так і не доїхавши до Криму. Найпотужніший момент, що розкриває цю родину — кількахвилинна сцена, де Мустафа вчить сина битись на ножах. Як пояснював режисер для «Радіо Свобода», «Наші реалії будуть проходити лейтмотивом історії героїв. Але в центрі у нас завжди стоїть людська історія, яка заснована на конфлікті поколінь, ставленню до самого поняттю дому».
Найбільша проблема «Додому», як і більшості українських фільмів, — сценарій. Його Алієв писав із ще одним обличчям нової хвилі — Марисею Нікітюк. Заданий на початку пригнічуюче-медитативний темп у середині розповіді обривається непродуманими взаємодіями і автомеханіком, його онукою та місцевими пацанами, що вкрали рюкзак в Аліма. Ця значна частина фільму ніяк не розкриває жодного з героїв та не додає чогось до загальної історії. Складається враження, ніби її ввели лише заради того, аби розтурхати глядача. І це зайве. Натомість, було б значно цікавіше, на мій погляд, розширити взаємодію Мустафи з сім’єю брата, відкрити його не лише як деспота, а й як нормальну люблячу сімейну людину. Або більше зосередитись на одній із найпотужніших складових фільму — релігії та її значенні для мусульман.
Загалом, у мене немає питань, як ця стрічка потрапила на Канни. Вона саме така, яку люблять на фестивалях — розмірена та візуально довершена. Так само зрозуміло, чому вона вийде лише в обмежений прокат у кінотеатрах 7 листопада — такі фільми не націлені на збір каси.
P.S. На прес-конференції Ахтем Сеітаблаєв розповів, що зйомки на Арабатській стрілці (неймовірної краси локація, до речі) дали режисерові змогу вперше за чотири роки зустрітись із матір’ю. Згадайте це під час перегляду, і його персонаж із ірраціональним прагненням повернутись до Криму стане зрозумілішим.
Катерина Ятель
Повернення «Додому». Наріман Алієв
Прем’єра дебютного повнометражного фільму режисера Нарімана Алієва «Додому» (Evge) відбулась на Каннському кінофестивалі у конкурсній програмі «Особливий погляд». Приз стрічка не отримала, але загалом була добре сприйнята критиками та глядачами. Цього тижня її презентували на Одеському кінофестивалі.
Наріману Алієву всього 26 років. До цього він працював лише над короткометражними фільмами, центральною темою яких, як і в «Додому», були кримські татари та сам півострів. Певно, для ознайомлення зі стилем режисера варто подивитись трилогію «Кримські історії», особливо «Без меж», яку показували на Берлінале.
Історії з фільму «Додому» неможливо не емпатувати — батько Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) разом із молодшим сином Алімом (Ремзі Білялов, двоюрідний брат режисера, непрофесійний актор) намагаються привезти із Києва до окупованого Криму тіло старшого сина, що загинув на війні. Це сімейна драма, поєднана із роуд-муві, що невидимою ниткою має політичний контекст. Глядачу не пхають війну під ніс прямо, не спекулюють на анексії, максимум — діляться досвідом численних депортацій та поверненню дому кримськими татарами. Навіть тримовність фільму не сприймається так, як ми звикли її бачити у розрізі пропагандистських медіа.
Головний конфлікт у фільмі не політичний, а ідеологічний. У ньому стикається традиціоналістське, релігійне світосприйняття Мустафи та прагнення до вільного, глобалістського світу Києва у 20-річного Аліма. Невблаганність у поглядах режисер передає через жорстку, агресивну та аб’юзну поведінку батька, його стосунки із нареченою покійного сина, яку герой Сеітаблаєва звинувачує у промиванні мозку його дітям, у стосунках Мустафи зі своїм братом, який одружився з українкою, так і не доїхавши до Криму. Найпотужніший момент, що розкриває цю родину — кількахвилинна сцена, де Мустафа вчить сина битись на ножах. Як пояснював режисер для «Радіо Свобода», «Наші реалії будуть проходити лейтмотивом історії героїв. Але в центрі у нас завжди стоїть людська історія, яка заснована на конфлікті поколінь, ставленню до самого поняттю дому».
Найбільша проблема «Додому», як і більшості українських фільмів, — сценарій. Його Алієв писав із ще одним обличчям нової хвилі — Марисею Нікітюк. Заданий на початку пригнічуюче-медитативний темп у середині розповіді обривається непродуманими взаємодіями і автомеханіком, його онукою та місцевими пацанами, що вкрали рюкзак в Аліма. Ця значна частина фільму ніяк не розкриває жодного з героїв та не додає чогось до загальної історії. Складається враження, ніби її ввели лише заради того, аби розтурхати глядача. І це зайве. Натомість, було б значно цікавіше, на мій погляд, розширити взаємодію Мустафи з сім’єю брата, відкрити його не лише як деспота, а й як нормальну люблячу сімейну людину. Або більше зосередитись на одній із найпотужніших складових фільму — релігії та її значенні для мусульман.
Загалом, у мене немає питань, як ця стрічка потрапила на Канни. Вона саме така, яку люблять на фестивалях — розмірена та візуально довершена. Так само зрозуміло, чому вона вийде лише в обмежений прокат у кінотеатрах 7 листопада — такі фільми не націлені на збір каси.
P.S. На прес-конференції Ахтем Сеітаблаєв розповів, що зйомки на Арабатській стрілці (неймовірної краси локація, до речі) дали режисерові змогу вперше за чотири роки зустрітись із матір’ю. Згадайте це під час перегляду, і його персонаж із ірраціональним прагненням повернутись до Криму стане зрозумілішим.
Катерина Ятель