Відчувати страх нормально. І перед неусвідомленим, і перед непроявленим, і особливо незрозумілим майбутнім. Перед висотою і складеними планами. Перед варіантом розкритися не тій людині й відчути біль. Перед почутим "Ні", коли підійдеш до неї (дівчини) знайомитися. Перед тим, що попросиш допомоги, а не отримаєш її. Страх — захисний механізм, який може показати тобі власні грані, і це нормально. Не нормально перекачувати себе емоціями в очікуванні чогось, додаючи фальшивої впевненості собі у власних силах, глушачи цей самий страх. Сьогодні я міг закінчити на тривалий час з каякінгом, з подорожами, з усім.
Величність гір навколо, зеленющі альпійські луки, задоволення від шуму річки і на цей раз холодна вода майже не обпекла лице. Кисню вистачало, як і спокою, що робити. Секунду назад не витримав лінію в порозі і мене перевернуло серед великого каміння. "Буває", - думаю собі, поки десь там з мене сміється та сама фіолетова корівка з реклами. Вмикається slow-motion, а значить адреналін робить свою справу. Спроба вивести весло, рух стегном, і ось я знову ковтну свіжого повітря. Успіх був так близько, але..але потоком тої самої цілющої води мені розщіпає шолом, і зриває його до біса.
Round one, fight. Я досі в човні, догори ногами, весла немає, де страховка не зрозуміти. Отримую удар в голову, і розумію, що "Х'юстон, у нас проблеми". Відчуття, що тебе б'ють ногами, а ти прикриваєшся м'яким-м'яким поролоном. Так само не можеш дати відсіч, так само в тебе повна дезорієнтації. Пропускаю ще удар і повітря починає закінчуватися. Хм, цікаво, на скільки мене вистачить? Ще удар, від болю якого відкривається ротяка, і я ковтаю води. Моршинська слабогазована краще. Може тепер я на 90% складаюся з неї? Бажання хотіти жити сильне зараз, як ніколи. В мене лише одна спроба, головне обрати момент. Раз, два, три..ривок.
Зриваю спідницю з човна, отримую ще один удар по макітрі, але ноги вільні, і можу спливати. Чую, що поруч сейфіті-каякер, виставляю руку, і ще з під води хапаюся за його корму, витягаю себе на повітря, підставляю очі сонцю і вдихаю щосили. Випльовую воду, поки мене везуть до берега. Цілий, живий, захеканий, готовий йти далі стою на власних двох - головне не дати паніці скувати себе. Шкода підшоломник уплив, а я тепло його любив. Коли виловили шолом, обламав вуха. Не собі, а йому, бо з "я ж Бєтмен" покінчено. Бравади більше не буде. Сьогодні ніяких fatality.
Ми мчали в бусі з Італії в Австрію, а я лише залипав в заднє вікно, як захід сонця наповнює багряним сніжні шапки Доломітів. Теплом, що не гріє. Намагався уловити перехід зеленого лісу в білий. Тонка, занадто тонка грань природного градієнту. Думав, аналізував, чому так сталося. Слухав відчуття в собі, чи є в мене струс мозку. Десь поруч жив приємний посмак найсмачнішої пасти з пармезаном і чорними трюфелями, що я їв. 4 шишки гуділи наче шершні. Хотілось мовчати. Кожен приступ "настрою на програш" струшую з себе, як собака воду. Мене охопив раптовий спокій із бажаннями тепер обрати правильне "на раслабоне". Видихай, бобер, і дихай спокійно. Дивись на гори й вчись у них. Їм так всерівно на твою метушню.
Скажу банальність, але ти сам(-а) обираєш вектор свого руху. Лише ти несеш відповідальність за те, де, як і на(в) чому зараз сидить твій зад, задоволений ти цим чи ні. Мій сьогодні рахував каміння, але я сам туди себе засунув. Запхав усвідомлено і яскраво, і розуміючи, що саме люблю в цьому всьому, і чому буду продовжувати. Нового фізичного страху не з'явилося, але продовжую кожен день дивитися в очі страшнішим — тим демонам, що в середині. Не відчувати страх — теж нормально, а от не розбиратися з ними й давати керувати власним життям? Питання певно риторичне.
Величність гір навколо, зеленющі альпійські луки, задоволення від шуму річки і на цей раз холодна вода майже не обпекла лице. Кисню вистачало, як і спокою, що робити. Секунду назад не витримав лінію в порозі і мене перевернуло серед великого каміння. "Буває", - думаю собі, поки десь там з мене сміється та сама фіолетова корівка з реклами. Вмикається slow-motion, а значить адреналін робить свою справу. Спроба вивести весло, рух стегном, і ось я знову ковтну свіжого повітря. Успіх був так близько, але..але потоком тої самої цілющої води мені розщіпає шолом, і зриває його до біса.
Round one, fight. Я досі в човні, догори ногами, весла немає, де страховка не зрозуміти. Отримую удар в голову, і розумію, що "Х'юстон, у нас проблеми". Відчуття, що тебе б'ють ногами, а ти прикриваєшся м'яким-м'яким поролоном. Так само не можеш дати відсіч, так само в тебе повна дезорієнтації. Пропускаю ще удар і повітря починає закінчуватися. Хм, цікаво, на скільки мене вистачить? Ще удар, від болю якого відкривається ротяка, і я ковтаю води. Моршинська слабогазована краще. Може тепер я на 90% складаюся з неї? Бажання хотіти жити сильне зараз, як ніколи. В мене лише одна спроба, головне обрати момент. Раз, два, три..ривок.
Зриваю спідницю з човна, отримую ще один удар по макітрі, але ноги вільні, і можу спливати. Чую, що поруч сейфіті-каякер, виставляю руку, і ще з під води хапаюся за його корму, витягаю себе на повітря, підставляю очі сонцю і вдихаю щосили. Випльовую воду, поки мене везуть до берега. Цілий, живий, захеканий, готовий йти далі стою на власних двох - головне не дати паніці скувати себе. Шкода підшоломник уплив, а я тепло його любив. Коли виловили шолом, обламав вуха. Не собі, а йому, бо з "я ж Бєтмен" покінчено. Бравади більше не буде. Сьогодні ніяких fatality.
Ми мчали в бусі з Італії в Австрію, а я лише залипав в заднє вікно, як захід сонця наповнює багряним сніжні шапки Доломітів. Теплом, що не гріє. Намагався уловити перехід зеленого лісу в білий. Тонка, занадто тонка грань природного градієнту. Думав, аналізував, чому так сталося. Слухав відчуття в собі, чи є в мене струс мозку. Десь поруч жив приємний посмак найсмачнішої пасти з пармезаном і чорними трюфелями, що я їв. 4 шишки гуділи наче шершні. Хотілось мовчати. Кожен приступ "настрою на програш" струшую з себе, як собака воду. Мене охопив раптовий спокій із бажаннями тепер обрати правильне "на раслабоне". Видихай, бобер, і дихай спокійно. Дивись на гори й вчись у них. Їм так всерівно на твою метушню.
Скажу банальність, але ти сам(-а) обираєш вектор свого руху. Лише ти несеш відповідальність за те, де, як і на(в) чому зараз сидить твій зад, задоволений ти цим чи ні. Мій сьогодні рахував каміння, але я сам туди себе засунув. Запхав усвідомлено і яскраво, і розуміючи, що саме люблю в цьому всьому, і чому буду продовжувати. Нового фізичного страху не з'явилося, але продовжую кожен день дивитися в очі страшнішим — тим демонам, що в середині. Не відчувати страх — теж нормально, а от не розбиратися з ними й давати керувати власним життям? Питання певно риторичне.