Тато-будні

30.03.24

З року в рік одне й те ж саме. А все через те що постійно хочеться їсти. От і зараз я про їжу. Ну що ж, в цьому році як і в минулому запросив дружину на прогулянку. Таке собі весняне побачення на природі. Але перед цим підготувався. Заліз в погріб дістав картопельки. Нарізав. Наклав у відро.

Покликав її. Вона пішла. Навіть Дану запросила. Один копає, інший підживляє, третій кидає. Весняні похорони.

Але ж буде і воскресіння. Через сорок днів. І знову побачення.

Є така професія - перукар. Люди, які займаються цією професією, працюють в чудових і прохолодних літом кабінетах. Мають чудові зачіски і носять величезні сумочки, в яких розміщуються великі гаманці. Такий мій образ парукаря, дещо застарілий та хибний. Це все через походи  моїх дівчат до цих "формувальниць" краси та задоволення. Після кожного їх запису до цих людей, моє і так утікаюче волосся приходило в рух. 

Аж ось дзвінок від дружини:

-  Ми всі троє у стоматолога. Можеш оплатити рахунок? 
-  Так... 

Я ж вже оплачував рахунки за світло, газ, парукаря... 
Але цей рахунок змінив моє життя. Тепер я заробляю гроші тим, що кожного вечора і зранку нагадую дівчатам про те як важливо чистити зуби.

Подобається та підходить.

Кожної неділі, перед виходом у церкву, мої дівчата починають готуватися і вдягатися. Хоча інколи це починається в суботу ввечері. Дивлячись на весь цей процес зі сторони, мені на згадку приходить квест, з усіма його загадками, ребусами та пригодами.

Все починається з того що прогноз погоди не справджується. Вчора синоптики казали, що буде сонячно і жарко, сьогодні ж прокинувшись зясовується що на вулиці вітер і прохолодно. Тому вчорашні плани і пошуки одежі, починаються заново.

В мене все просто, як у Юлія Цезара "Прийшов, побачив, переміг", тільки з деякою зміною - "Підійшов, побачив, взяв, одів". Або на запитання дружини: "Чому ти це одів?", відповідаю: "Тому що це лежало зверху".

"Ти не розімієш тату, в мене рюкзак чорного кольору і це плаття, не пасує до мого рюкзака" - ось що я чую, коли починаю вмішуватися в процес пошуку і підбору одежі. Моя логіка не вміщує це. Я ж куруюсь принципом: "Чисто - значить гарно".

А ще я дізнався, що не можна кожної неділі надівати той самий одяг, навіть якщо він чистий. Причина цього - "тому що не можна".

Про зачіску і прикраси, писати важко, тому що це щось космічне. Так як заходить у ванну одна дівчина, виходить інша.

"Потрібно більше часу" - ніколи не працює. Я вже навіть пропонував ввечері лягати спати в тому одязі, який подобається і підходить. Ці два слова, якими куруюиься мої дівчата при одяганні, для мене невимовна тайна, яка не має логічного обгрунтування.

По своїй недалекоглядності і недолугості, думав про те, що ідеально - це коли цей процес відбувається, як в мене. Але ж ні, тепер у мене під час цього процесу є багато вільного часу, щоб дослідити віддалені місця в будинку або на вулиці, або навіть підібрати розкидані речі (останній пункт, підказала дружина).

Історія з хлопчиком має продовження. Наступного дня на обід - кашка, яка саме важко сказати, але одне слово характеризував її, зі слів Дани - "не смачна". І ось на столі кашка і хлопчик не задоволено вигукує в надії отримати хоч цей раз:

- Помідорчик дасте! П-О-М-І-Д-О-Р-Ч-И-К.

Ну ви знаєте відповідь вчителів.

Третього дня, знову обід, знову кашка, в цей раз "не смачна" і при тому "солона". Також хлопчик цей теж на місці. Але в цей раз його прохання про огірочок.

- Можна огірочок?

І тут чудо, щось трапилось. Йому дали огірочка. На жаль, я не бачив його здивування і радість. До речі, Дана також попросила і їй теж дали. Тому "просіть і дано буде вам"

Потрібно було декілька днів походити в школу, щоб Дана сказала:
- Тату, сьогодні вчителька була до мене добренькою!

Шкільний обід

Увесь Данин клас разом з вчителькою пішли на безкоштовний шкільний обід. На тарілці "якась" кашка та яйце. Пару хвилин мовчазного роздивляння, закінчилися вигуком хлопчика:

- А де салат? - відповіді не було. - А де салат? - знову пролунав голос - вчителі, які були в столовій ігнорували. 
- А салат? Салат. Салат - він не з тих хто здааєтся. Так і вчителі вже не перший рік працюють в школі. 

Тому все закінчилося тим, що Дана мовчки чистила яйце здираючи шкаралупу разом з білком. І запихаючи в рот лише жовток.

1 вересня 2023

День коли почалося здобуття освіти у Дани. Перший раз в перший клас. Чудовий день, напевно лише для мене, так як є поважна причина запізнитися на роботу. Для Дани підготовка почалася ще з вчорашнього дня. І ось вона одіта і причесана. Далі ми веселі слідуємо в школу. Єва в цей час ще відпочиває, тому що вона з мамою ідуть пізніше і в іншу школу.

По дорозі з Даною, намагаємось запам'ятати ім'я вчительки. Нажаль, ім'я складне і я його не пам'ятаю. Але ж є вайбер група... в якій є моя дружина. Ну ось дитя сидить за партою. Ще весела і навіть посміхається. Звучить перший сумний дзвоник і я залишаю вперше її на пів години з не знайомою мені людиною. Повернувшись, помічаю, як її посмішка вискочила у відкрите вікно, залишилась лише вишиванка, на грозовій хмарці. Далі розповідь про те, що потрібно для навчального процессу і збирання грошей (не на штори і фарбу) на туалетний папір та мило.

- Додому - каже Дана.

Ситуацію спас атб та чупа чупс. Дві хвилини і ось я знаю причину смутку. Піднята рука та ігнорування першої вчительки.

Попереду цілий рік навчання. Ну що ж тепер чекаю в атб акцію на чупа чупси.

Зранку на столі знаходиться тарілка повна запарених і вже використаних листочків зеленого та чорного чаю. А ще вчора ці листочки доставляли нашій сім'ї смачнючий привід посидіти разом та посмакувати.

І ось сьогодні вся ця романтика перемістилася з чашок в тарілку. Тепер це все мало кудись переміститися, вірніше чекало маму.

Зайшла мама на кухню. Те що вчора приносило романтику, сьогодні мало виконати іншу функцію.

- Дана, візьми цю тарілку з листочками чаю і викинь їх на квіти - повеліла мама.

Дана, взяла тарілку і зникла на вулиці. Через деякий час принесла пусту тарілку. Хороша та слухняна дівчинка! Виходимо після сніданку з нею на вулицю і я помічаю, як на вазоні з петуніями зявилися чайні листочки.

- Дана. Це що за листочки? - запитую в неї.
- Ну мама ж сказала "викинути на квіти" - відповіла вона.
- Молодець! - кажу я, згрібаючи чорні листочки в руку і викидаючи їх під коріння квіточок у квітнику.

18 років назад

18 років назад ми гарно вдягнені, навіть гроші заплатили перукарю за те щоб гарно виглядати. А сьогодні ми прокинулися гарні без перукаря.

18 років назад ми приймали вітання та подарунки від рідних та друзів, сьогодні ж ми отримали подарунки та вітання від наших діток.

18 років назад ми молилися, щоб погода була сонячна та бездощова, сьогодні ж ми молимось про таку ж погоду, але для того щоб помідори на городі не погнили.

18 років назад нас було двоє, але сьогодні нас вже четверо.

18 років назад, думав про те, що бути батьком важко, а сьогодні я думаю про те що тоді я помилявся, так як батьківство це дуже важко.

18 років назад, починали життя на Сході України, а сьогодні ми на Заході країни.

18 років назад ми любили одне одного і думали про те що наша любов сильна як ніколи, сьогодні ж ми любимо одне одного ще сильніше і краще. Тепер ми розуміємо вислів про те, що будемо любити один одного в радості та в горі.

Роки минають. Моє волосся на голові біліє та покидає мою розумну голову. А я ж не покидаю мою дружину та продовжую її кохати.

1.09.22
Єва пішла в п'ятий клас. Вперше за мою історію перший звоник відбувся не в школі. Подія яка дивує. Колись в часи мого навчання в школі, а про таке навіть мріяти неможливо було. Я вчився в школі і мріяв лише про те щоб на вулиці було більше - 20 С тоді мої батьки дозволять мені не йти в школу. Головне щоб було більше а не - 15 чи - 18 С. Тому що цього недостатньо. Було ще декілька причин: коли в класі захворіло більше половини, або коли сам захворів, але цього зазвичай хватало на три дні. Таке обділене вихідними дитинство.

Пішла донька в школу. Перший, другий рік все як в мене. Третій і четвертий - життя змінилося. Появилося поняття дистанційного навчання. Що ще можна було придумати, крім такого навчання?! Війна. Останній дзвоник - це вже застаріле поняття, вручення відзнаки за успішне навчання - просто передали через два місяці.

Перший дзвоник пролунав не в школі. Зібралися дітки та класний керівник біля озера. Парти, дошка, крейда, чергування в класі - це моє дитинство. Дитинство Єви - гаджети. Тому порівнювати моє навчання з її буде нерозумно і застаріло. Я маю швидше навчатися чим вона.

Все почалося з помідор.

Вирішили ми в цьому році посадити багато помідор. Тому що війна і тому що зимою хочеться картопельку з помідорами, а ще тому що майже усім процесом посадки та вирощування, займалася дружина. Я лише приймав участь у "вирішили в цьому році", а ще вечорами приходив на город для спілкування з дружиною, поки вона виривала зіллячко.

Довгий період в шість місяців, від зернятка до плоду минув і помідорки почали зріти. З кожним днем споглядав, як вони апетитно червоніють і після ще однієї покупки помідорів на базарі, зрозумів як сильно хочу своїх. Але тут випадає можливість поїхати всією сім'єю в наметовий табір на шість днів. Але ж помідорки ось-ось і будуть готові.

Поїхали.

Думка про помідорчики щоразу виникала, коли під час обіду чи вечері приносили "домашні" помідори. "-Там дома, біля сотні кущів помідор, дозріли і їх нікому обірвати" - з цією думкою засинав щовечора, вірніше коли хотілося помідорчика з хлібом.

Дні минули і я дома. Куди я побіг?! Правильно. Я ще й відерко прихватив. Але в цьому році дощик зовсім знахабнів і падає коли йому завгодно. Декілька штук і бігом додому.

Через декілька хвилин, коли закінчився дощ, знову на город. І знову дощ. І знову додому. Пів години, я знову за помідорами. На цей раз в мене було десять хвилин. Дощ. Але я хочу помідор. Дощ сильнішає. Я збираю. Сусіди заглядають у вікна. Дощ, а я серед помідор. Весь мокрий, по коліна в багнюці, зустрічаю жабу. Цілувати її не став, але вона була здивована. Тут вже дощ розійшовся немов би перед цим, він два тижні не лив як з відра. Жаби почали пригати переді мною, ніколи їх стільки не бачив, вони напевно також ніколи такого не бачили. Можливо перша жабка попередила інших про дивакуватого "помідоріста".

Скільки ж в мені було щастя, коли я ніс в руках два відра помідор. І скільки багнюки було на моїх резинових тапочках?! Вам не передати. Головне помідорчики тепер в баночках, тримаю ті баночки міцно, щоб не повибухали. Ну а на городі, кожного дня вітаюся з жабками, вони тепер радо переді мною стрибають. А сусідам, сказав що недавно з лісу приїхав.

17 років разом.

Ох і старий вже я, а дружина все така ж молода, як і сімнадцять років тому, коли ми дали обітниці бути разом все наше життя.

Все почалося з того, що я залишив рідний дім і подався за 1000 км. навчатися в Донецький Християнський Університет (ДХУ). Я навіть старанно провчився два роки на програмі бакалавр богослів'я. А потім перейшов на третій курс, де нам поставили новий предмет - Стародавня грецька мова. На перших двох роках було вивчення стороєвройської мови і там було усе добре. А тут усе пішло не так, як казала моя мама - Ти ж синку, вчися!

Зайшовши в аудиторію перший раз, де мало відбутися вивчення старогрецької мови, побачив вільне місце поруч з дівчиною, з якою вже два роки навчався на одному і тому ж курсі. Мені потрібно було два роки, щоб зрозуміти, що вона дівчина і що вона гарна. Так почалося моє вивчення старогрецької мови, але паралельно вивчав дівчину, яка сиділа поруч і краще за мене розуміла граматику. Мені все ж таки важкувато давалося, вивчення двох предметів, ще те завдання для чоловіка. Мій розум аналізував питання гарна чи не гарна, розумна чи так собі, підійде чи не підійде, короче підбирав відповідність.

З кожним днем мені все більше подобалося ходити на заняття з старогрецької мови (можливо я здав її добре завдяки тому, що вона була поруч і мені не хотілося бути недолугим). Відчував, як моя постава випрямлялася, ходити ставало набагато легше і за спиною росли якісь дивні крильця.

- Ти що влюбився? - таку фразу в ДХУ не можна було вслух говорити. Там загалом не можна було дівчині і хлопцю зустрічатися. Тому ми не зустрічалися, а просто ходили разом на пари, сиділи разом за партою. Але ж одного разу ми зустрілися не за партою, через що нам на основі біблійних віршів було виписане попередження від декана.
Зустрічатися, знайомитися - це все добре, але ж треба якось сказати їй про свої почуття. Це було для мене катастрофою. Цей день я пам'ятаю досі - 13 грудня 2004 року. В студентському холі другого поверху. Діванчик, а поруч здоровенний зелений вазон. І я в той момент червоний, задихающийся, намагаюсь продирявити дірку в дивані. Напевно, в той момент кватирка у вікну була закрита, тому що мені катастрофічно нехватало повітря.

Ксю (на той момент Оксана) сиділа навпроти і чекала.
А я в муках корчився. А вона чекала.
Я не міг нічого сказати. А вона чекала.
Добре, що вона культурна і розуміла, що плювати в приміщенні на когось не можна.

Це вже було біля 23:00 і я розумів, що вона скоро засне, а завтра старогрецька мова. Десь в цей момент напевно пружина в дивані лопнула і вп'ялася в мене. Я вигукнув: "Я кохаю тебе!". Далі вже не пам'ятаю що було (думаю, коли дружина завтра прокинеться вона чимось освіжить мою пам'ять), але на старогрецькій мові, мені вже комфортно сиділося. От тільки появилися нові тривожні думки: а як то бідному студенту відіграти весілля. Але Бог дав все необхідне і 13 серпня 2005 року ми відіграли весілля.

Ось уже 17 років з того моменту ми разом. Я щасливий, що вивчав старогрецьку мову і що маю терплячу і готову мене не перебивати дружину. Це був старт нашого сімейного життя, далі пригоди набирали лише оберти, але я щасливий, що ми їх проходимо разом, так як разом їх і створюємо. А я в цьому ще той мастак.

Моє щоденне життя переплілося з релігійним. Мені важко розділити і назвати їх поокремо. Тому релігія - це частина мене. Це не набір можна і не можна. Це відносини, між мною і Богом.

Виховуючи дітей, я хочу їм передати не набір релігійних правил, а відносини. Хочу щоб вони зрозуміли і побачили дійство Бога в моєму житі.

"Моє подружнє життя"

- Тату, ходи мене покатаєш?
- Тату, скажи їм, бо вони мене ображають
- Тату, я хочу їсти.
- Тату, мені скучно-о-о.
- Тату, ходи сюди.
І так весь день. А в мене лежить три книжки (брав дві, але чомусь їх стало три. Це нібито і не проблема, але я ж дружині казав що в чемоданах вже немає місця). Ну коли ж їх читати?!

Нібито і проблема під назвою "діти". Але ж...

Коли у нас з Ксю не було дітей, ми дуже хотіли щоб у нас були діти. Тоді була проблема, що не було дітей. Тепер коли у нас двоє, з'явилася інша проблема - вони у нас є і вони проблема. Але бачу що вони ростуть і бачу що скоро їх не буде, так як їх залежність від нас зменьшується.

Не міг добре жити бо не було дітей.
Не міг добре жити бо є діти.
Не зможу добре жити бо не буде дітей (або не зможу добре жити бо внуки. Ну про це дізнаюся дещо пізніше).

"Всьому свій час..." - сказав колись Єклезіаст.
Граю у футбол. Ми виграємо 2:1. Підбігає Дана, і чую як вона щось запитує. Я ж весь в грі, відволікатися нема часу. А вона настирна.
- Тату, тарарамтам там - каже вона.
І ось почув своє дитя.
- Я хочу щось купити, мені потрібні гроші - сказала вона.
- Добре, йди візьми в палатці - сказав я.
Почути, я її почув, а от зрозуміти, тільки зараз зрозумів на яке прохання я дав згоду. Добре що це коштувало мені 45 гривень.

В голові маса думок і подій. Окрім того помічаю, що забуваю емоції, які кожного дня дарує присутність дітей. Ніби все плинне і нудне (за винятком ролі суді у вирішенні справ хто правий і кому потрібно просити вибачення).

Мій останній допис про фотографії виявився дещо "небесним" - с того моменту я так і не розібрав фото. Тому краще писати, аніж когось повчати.

Ну що ж, поїхали.
(ну а завтра, на шість днів в ліс - спання в наметах, неходіння на роботу і кожного дня як субота. Думаю, це буде чудовий час, головне дотягнути сумки з дівчачою супер важливою і так необхідним одягом.

Вони сплять, а я тут щоденника реанімую.

Немає що робити дома?

Розгребіть, посортуйте електронний архів з дитячими фотографіями.

Другий день вдома.

Раніше ходячи на роботу, мріяв про те, як би то залишитись вдома і зробити нагальні справи. А зараз опинившись у ситуації про яку нещодавно мріяв і очікував, я поставив всі свої нагальні справи на паузу. Такі важливі ремонти і нові речі стали не такими ж і важливими і нагальними.

З'явилося спілкування, а ще болі у спині, через те, що фізична робота з'явилася раптово. Попри те, що багато речей на паузі, весь день заповнений. Бачив статистику про те, що у людей з'явився час на перегляд фільмів, у мене ж тільки з'явилася звичка пити чай. Зранку, потім після сніданку, потім ще (тому що до обіду ще далеко), після обіду, я і про каву не забуваю, потім ще і ще. Добре що є запаси власно вирощеної м'яти.

Життя на карантині - це не "малина", а це чай з варенячком. А про сніданки, обіди, вечері і маса перекусів на протязі дня я вже мовчу, тому що це "святе" і воно єдине що допомагає виживати в цей нелегкий час. Це все через дітвору, тому що як можна годувати дітей і самому при цьому бути безучасним?!