Я гойдаюся у тобі (відчуваєш?) хвилею, хвилею,
морем всередині, знаєш, таким прозорим, до самого дна прогрітим.
Я скаженію, дурію, бурхливію,
коли не потрапляю з тобою в один досконалий ритм.

І наші човни ледве-ледве тримаються на плаву,
тіло моє хитке каламутить, у порох його розмелюють жорна.
Я хитаюся у тобі, я реву,
і твій голос стає відлунням цього шторму.

А шторм – то штука проста і до болю чесна.
З розгону ранюсь твоїми скелями кам’янистими,
наражаюсь на тихі балтійські сосни, зав’язлі в піску прибережнім,
в пошуках вогнищ кидаюсь на тебе тілом вологим, вистиглим,
і, ясно, знаходжу. По нас узбережжя вкриває вологий дим –
переплетення наших душ, наших доль гіркувата мішанка.
Я у тобі (відчуваєш?) хвилею, морем – лагідним і ясним –
влягаюся тепло і стишено.

Олексій Чупа