Репост из: Attic Salt
Вчора, піддавшись ультимативному потягу до прекрасного і вічного я поперлася до Львівського Органного Залу. Щоб орган, знячицця, послухати й духовно возвеличитись над буденним і приземленим. З собою я взяла:
Чоловіка – бо йому нікуди дітися від моєї тяги до прекрасного
Вольху – бо за компанію і «тижкультуролог». Підозрюю, що вона погодилась тільки тому, що згадала оце останнє.
Як каже чудова Альда – «Штош». Кошмар, атас і зубожіння.
Сповнені почуття власної духовної вищості, всілися ми на широкі лави Органного Залу. Лави, до речі, гарні – достатньо широкі, щоб моя нетендітна дупа почувалась вільно і комфортно. Подивились на оточуючих літніх пань з дітьми, на обличчях котрих були написані всі страждання єврейського народу (на обличчях дітей, не пань). Послухали стомленого молодика, що назвавсь одним з організаторів Міжнародного Фестивалю Органної Музики у Львові. Схвально поплескали органстці Оксані (чи Олені?) Мацелюх і приготувались насолоджуватись.
«Щось тут не так» я подумала після перших двох хвилин прослуховування Баха. Запитально подивилась на Вольху, вона запитально подивилась на мене. Після першої композиції я сказала їй тихенько «Здається, вона фальшивить». Зрозумійте мене правильно, я не музика. Я не вмію грати на жодному інструменті окрім, хіба що, барабана. Однак Матінка Природа наділила мене загалом непоганим слухом. І та какофонія, яка періодично лунала з доволі гарного органу боляче шкробала цей коштовний дар. Спочатку я вирішила, що може це я дурна, невіглас нещасний, це ж бо видатна органістка, що виступає у Європі. З пантелику також збивала бабета в сусідньому ряду, як періодично скрикувала «Браво!», немов поранена чайка. Можливо, так ті композиції і треба грати?
А потім вона почала «Токатту і фугу ре-мінор». Ну камон, це найвідоміший органний твір Баха! Я його обожнюю, я вмикаю його гравцям на особливо драматичних сценах ігор, що я воджу. Я знаю, як має звучати цей твір.
Ні. Ноуп. Дулю. У виконанні цієї самої Мацелюх шедевр Баха звучав як навалена посеред поля купа зі звуків. Ніби вона пошматувала мелодію на дрібне конфетті, висипала в миску і змішала. Підозрюю, з мого обличчя, поки лунало оце щось можна було писати страждаючу за розіп’ятим сином Мадонну.
Холєра би взяла цю органістку! Я йшла на цей концерт якраз щоб послухати Токатту і фугу!
Хотілось піти геть, але після кавоперерви мав ще бути Вівальді, «Чотири пори року». Там з органом виступала скрипачка. То ми і лишились.
І скрипачка справилась на відмінно. Коли орган залишися лише на фоні – скрипка зазвучала несамовито. Скрипачка – суперова, треба буде потім подивитись як її звали, оце була майстерність.
Однак чудову гру псували дві речі. Перша – старий дідуган (потім виявилось що це якийсь композитор), що між мелодіями читав сонети про місяці. Най би його трясьця взяла, він звучав як голова колгоспу на вечорі сільської самодіяльності – з придиханням ніби він зараз помре і до того нерозбірливо, що я розуміла лиш окремі слова. А друга – художниця, що під час виконання творів малювала картину. Цю бацьгранину типу «мамо, я малюю!» транслювали через проектор на загальне видовище. Вольха через камеру свого айфончика наближала зображення, щоб бодай щось зрозуміти (але деякі частини так і лишились загадкою). Толіка на протязі всього дійства хвилювала доля триногої собачки, що її хуйдожниця намалювала на самому початку («зимою» в собачки відросла четверта нога). По ходу зміни сезонів жінка ганчірочкою стирала з картини намальоване. Цілком очікуваний результат – в кінці посеред «картини» утворилася брудна баюра. Зверху хуйдожниця щедро залила це білою фарбою і на тому все скінчилось.
Отож, підсумовую. Я, звичайно, гдира, сноб і нудна, неприємна жінка. Але сьогодні я спеціально прослухала на Ютубі Live-виконання Токатти і фуги на різних органах. І ні, воно не звучить як міксер, вставлений у вухо! А це значить що? Це значить, що видатна бахознавиця Мацелюх – погана органістка. І це сумно.
Чоловіка – бо йому нікуди дітися від моєї тяги до прекрасного
Вольху – бо за компанію і «тижкультуролог». Підозрюю, що вона погодилась тільки тому, що згадала оце останнє.
Як каже чудова Альда – «Штош». Кошмар, атас і зубожіння.
Сповнені почуття власної духовної вищості, всілися ми на широкі лави Органного Залу. Лави, до речі, гарні – достатньо широкі, щоб моя нетендітна дупа почувалась вільно і комфортно. Подивились на оточуючих літніх пань з дітьми, на обличчях котрих були написані всі страждання єврейського народу (на обличчях дітей, не пань). Послухали стомленого молодика, що назвавсь одним з організаторів Міжнародного Фестивалю Органної Музики у Львові. Схвально поплескали органстці Оксані (чи Олені?) Мацелюх і приготувались насолоджуватись.
«Щось тут не так» я подумала після перших двох хвилин прослуховування Баха. Запитально подивилась на Вольху, вона запитально подивилась на мене. Після першої композиції я сказала їй тихенько «Здається, вона фальшивить». Зрозумійте мене правильно, я не музика. Я не вмію грати на жодному інструменті окрім, хіба що, барабана. Однак Матінка Природа наділила мене загалом непоганим слухом. І та какофонія, яка періодично лунала з доволі гарного органу боляче шкробала цей коштовний дар. Спочатку я вирішила, що може це я дурна, невіглас нещасний, це ж бо видатна органістка, що виступає у Європі. З пантелику також збивала бабета в сусідньому ряду, як періодично скрикувала «Браво!», немов поранена чайка. Можливо, так ті композиції і треба грати?
А потім вона почала «Токатту і фугу ре-мінор». Ну камон, це найвідоміший органний твір Баха! Я його обожнюю, я вмикаю його гравцям на особливо драматичних сценах ігор, що я воджу. Я знаю, як має звучати цей твір.
Ні. Ноуп. Дулю. У виконанні цієї самої Мацелюх шедевр Баха звучав як навалена посеред поля купа зі звуків. Ніби вона пошматувала мелодію на дрібне конфетті, висипала в миску і змішала. Підозрюю, з мого обличчя, поки лунало оце щось можна було писати страждаючу за розіп’ятим сином Мадонну.
Холєра би взяла цю органістку! Я йшла на цей концерт якраз щоб послухати Токатту і фугу!
Хотілось піти геть, але після кавоперерви мав ще бути Вівальді, «Чотири пори року». Там з органом виступала скрипачка. То ми і лишились.
І скрипачка справилась на відмінно. Коли орган залишися лише на фоні – скрипка зазвучала несамовито. Скрипачка – суперова, треба буде потім подивитись як її звали, оце була майстерність.
Однак чудову гру псували дві речі. Перша – старий дідуган (потім виявилось що це якийсь композитор), що між мелодіями читав сонети про місяці. Най би його трясьця взяла, він звучав як голова колгоспу на вечорі сільської самодіяльності – з придиханням ніби він зараз помре і до того нерозбірливо, що я розуміла лиш окремі слова. А друга – художниця, що під час виконання творів малювала картину. Цю бацьгранину типу «мамо, я малюю!» транслювали через проектор на загальне видовище. Вольха через камеру свого айфончика наближала зображення, щоб бодай щось зрозуміти (але деякі частини так і лишились загадкою). Толіка на протязі всього дійства хвилювала доля триногої собачки, що її хуйдожниця намалювала на самому початку («зимою» в собачки відросла четверта нога). По ходу зміни сезонів жінка ганчірочкою стирала з картини намальоване. Цілком очікуваний результат – в кінці посеред «картини» утворилася брудна баюра. Зверху хуйдожниця щедро залила це білою фарбою і на тому все скінчилось.
Отож, підсумовую. Я, звичайно, гдира, сноб і нудна, неприємна жінка. Але сьогодні я спеціально прослухала на Ютубі Live-виконання Токатти і фуги на різних органах. І ні, воно не звучить як міксер, вставлений у вухо! А це значить що? Це значить, що видатна бахознавиця Мацелюх – погана органістка. І це сумно.