Тому як равлик, ти маєш нести на собі їжу, БК, внутрішню гармонію і трішки води, мінімум діб на 30…кілометрів так надцять…
«Крайній раз ми заходили на позицію «Стікс» на 46 діб», - каже останній піхотинець. Але це було літо, нехай навіть і дуже посушливе.
Коли закінчилося все що тягли на собі під пильною увагою дронів розвідників і дронів вбивць, провізію поставляли небесні янголи - наші пташки.
І ми мали щодня по 50 грам усміхається «Останній піхотинець».
50 грам води на пересохлі губи.
Рація яка було нашим провідником у всесвіт кричала: тримайтеся, вас скоро поміняють».
Тільки ті, що мали поміняти давно зайняли позицію «СЗЧ» і далекий район оборони «Ухилянт».
На 45 добу ворожий скид затратив нас газами. Коли вибігли з нори (людська еволюція непередбачувана, тепер ми як плазуни живемо в норах), добивали скидами.
Товаришу пробило легені, а іншого важко паранило в чоловічу гідність.
Товариш хотів жити.
Він біг і важко харчав, добіг до «водокачки» і впав замертво.
Йому пощастило. Тут давно не забирають поранених і загиблих.
Легка смерть.
Іншого пораненого в пах він дотягнув до нас. Так ми і познайомилися. Тепер він знову йшов до своєї нори, і невідомо чи знайдеться замінити його навіть через три місяці.
Ця війна до останнього солдата, до останнього піхотинця, повторив якось потайбічно і усміхнувся останній піхотинець.
Бо щоб закінчилась війна, треба щоб закінчився він.
І як не міняй у цій формулі частини, результат ясний…
Ти знаєш продовжив він, нікому не потрібно щоб ми повернулися до дому.
Ванькі, яких женуть на смерть не мають ніколи повернутися до дому, бо вони смерть і імʼя їм смерть і принести додому вони можуть лише смерть.
Бо ніякий парад перемоги не проведеш доки вони живі.
Ну якщо живими можна назвати спустошені душі з розірваними і абияк скрученими тілами.
Ваньки одноразові так і гниють всіявши густо поля своїми кишками переповненими червʼяками.
Але і наш піхотинець не повернеться ніколи.
Це тут він перший на лінії, а якщо обернути карту і поглянути в перспективу він останній і зовсім не потрібний.
Там вже є намальовані герої і генерали-рятівники.
Не заважай щасливому майбутньому своєю брудною окопною правдою.
Чи приміром дома…
Кому ти треба.
Вже давно звикли, що тебе не має.
Тобто ти є як щомісячний грошовий переказ. А покажись ти вживу, з вигнившими кінцівками і випаленою душею, ти суцільний дискомфорт.
Як на родинному святі посадити тебе за столом разом з цими прекрасними люблячими чоловіка, що залишилися з сімʼями, не кинули їх як ти, що тепер важко гарують відновлюючи знищену тобою країну.
Кому ти потрібен?
Ти мовчиш коли не треба і збуджено кричиш уві сні.
Тебе не покличеш у школу розповісти про подвиги.
Бо сльози і мовчання будуть твоєю оповіддю.
Там тепер інші лектори.
І слова їхні великі і героїчні, особливо тих, хто мав колосальну сміливість наблизитися до нуля кілометрів на …дцять.
О, їхні історії прекрасні, а їхні груди всіяні орденами свідчать самі за себе.
Тому не штовхайся перед ногами.
Він говорить це спокійно. Він розуміє. «А знаєш що» - каже він.
І каже дуже серйозно. Ми піхотинця приречені програти, бо кинули виклик богам.
Ми титани, які тримають землю, а вони боги, які нею володіють.
Тому наш кінець в землі. Тай людям більше не треба щоб ми її тримали.
І він помаршував далі. Спокійно і навіть здавалося розслаблено…
Думав вже не побачимось.
Але ні.
Зустрілися вже за великим столом за Тризною в Трахтемирові. Як і домовлялися.
Довжелезний стіл з штофами і серед живих.
Вони всі тут живі.
Мертві на війну не пішли…
«Крайній раз ми заходили на позицію «Стікс» на 46 діб», - каже останній піхотинець. Але це було літо, нехай навіть і дуже посушливе.
Коли закінчилося все що тягли на собі під пильною увагою дронів розвідників і дронів вбивць, провізію поставляли небесні янголи - наші пташки.
І ми мали щодня по 50 грам усміхається «Останній піхотинець».
50 грам води на пересохлі губи.
Рація яка було нашим провідником у всесвіт кричала: тримайтеся, вас скоро поміняють».
Тільки ті, що мали поміняти давно зайняли позицію «СЗЧ» і далекий район оборони «Ухилянт».
На 45 добу ворожий скид затратив нас газами. Коли вибігли з нори (людська еволюція непередбачувана, тепер ми як плазуни живемо в норах), добивали скидами.
Товаришу пробило легені, а іншого важко паранило в чоловічу гідність.
Товариш хотів жити.
Він біг і важко харчав, добіг до «водокачки» і впав замертво.
Йому пощастило. Тут давно не забирають поранених і загиблих.
Легка смерть.
Іншого пораненого в пах він дотягнув до нас. Так ми і познайомилися. Тепер він знову йшов до своєї нори, і невідомо чи знайдеться замінити його навіть через три місяці.
Ця війна до останнього солдата, до останнього піхотинця, повторив якось потайбічно і усміхнувся останній піхотинець.
Бо щоб закінчилась війна, треба щоб закінчився він.
І як не міняй у цій формулі частини, результат ясний…
Ти знаєш продовжив він, нікому не потрібно щоб ми повернулися до дому.
Ванькі, яких женуть на смерть не мають ніколи повернутися до дому, бо вони смерть і імʼя їм смерть і принести додому вони можуть лише смерть.
Бо ніякий парад перемоги не проведеш доки вони живі.
Ну якщо живими можна назвати спустошені душі з розірваними і абияк скрученими тілами.
Ваньки одноразові так і гниють всіявши густо поля своїми кишками переповненими червʼяками.
Але і наш піхотинець не повернеться ніколи.
Це тут він перший на лінії, а якщо обернути карту і поглянути в перспективу він останній і зовсім не потрібний.
Там вже є намальовані герої і генерали-рятівники.
Не заважай щасливому майбутньому своєю брудною окопною правдою.
Чи приміром дома…
Кому ти треба.
Вже давно звикли, що тебе не має.
Тобто ти є як щомісячний грошовий переказ. А покажись ти вживу, з вигнившими кінцівками і випаленою душею, ти суцільний дискомфорт.
Як на родинному святі посадити тебе за столом разом з цими прекрасними люблячими чоловіка, що залишилися з сімʼями, не кинули їх як ти, що тепер важко гарують відновлюючи знищену тобою країну.
Кому ти потрібен?
Ти мовчиш коли не треба і збуджено кричиш уві сні.
Тебе не покличеш у школу розповісти про подвиги.
Бо сльози і мовчання будуть твоєю оповіддю.
Там тепер інші лектори.
І слова їхні великі і героїчні, особливо тих, хто мав колосальну сміливість наблизитися до нуля кілометрів на …дцять.
О, їхні історії прекрасні, а їхні груди всіяні орденами свідчать самі за себе.
Тому не штовхайся перед ногами.
Він говорить це спокійно. Він розуміє. «А знаєш що» - каже він.
І каже дуже серйозно. Ми піхотинця приречені програти, бо кинули виклик богам.
Ми титани, які тримають землю, а вони боги, які нею володіють.
Тому наш кінець в землі. Тай людям більше не треба щоб ми її тримали.
І він помаршував далі. Спокійно і навіть здавалося розслаблено…
Думав вже не побачимось.
Але ні.
Зустрілися вже за великим столом за Тризною в Трахтемирові. Як і домовлялися.
Довжелезний стіл з штофами і серед живих.
Вони всі тут живі.
Мертві на війну не пішли…