Добре пам’ятаю своє радянське босоноге дитинство. Зима, сільський дитячий садок заметений снігом – кучугури такі високі, що дістають до вікон. Вони щодня збільшуються і збільшуються.

Сніг не відкидають, тому світла в приміщенні стає все менше. У крихітній їдальні стоїть наша куховарка в оточенні санепідемстанції, яка завітала з району, на її білому халаті манна каша і старі плями від варення. Руки від йоду.

Вона мастить тим йодом тарілки, горнятка, надщерблені стакани, ложки з виделками, перевіряючи чи вони чисті.

Йод в’ївся в руки і одяг, ним пахне так, ніби ми не в садку, а лікарні.

Лариса Іванівна нервується, але тре, пузате начальство сопить в ніс і щось записує у блокнот.