Про військовий миротворчий контингент лідер Франції Еммануель Макрон говорить вже понад рік.
Це, безумовно, чудова ідея як у форматі прямого залучення до військових дій, так і у форматі контингенту для гарантування дотримання мирної угоди.
Але одностайності серед партнерів щодо її втілення досі немає. І за останній час відбулося стільки її модифікацій, що так достеменно і незрозуміло, чи вона взагалі буде реалізована і чи буде у ній сенс у кінцевому її вигляді. На жаль.
Так само наразі немає ясності у тому, які конкретні вагомі кроки європейські партнери готові зробити у відповідь на наполегливий заклик Трампа взяти на себе більше відповідальності за підтримку України. Маю на увазі, не стратегічні, розраховані на 5-10 років, а тактичні — буквально вже. Поки що на бажану рішучість ми знову очікуємо.
І тут важливим є уточнення від американської сторони, що хоч на публіку європейці говорять про підтримку України стільки, скільки треба, та в розмовах віч-на-віч зізнаються, що з війною треба покінчувати. Звідси — переконування Зеленського з боку Стармера, Макрона, Дуди, Рютте «прийняти правила гри», відновити нормальний діалог з Трампом та повернутися до переговорного процесу з ним. Така
реальність. Як і те, наскільки сильно ми стали залежними від США щонайменше у військовій підтримці. Чи правильно бути настільки залежними — точно ні, але ми зараз в цьому моменті саме з таким станом справ і це те дано, від якого мусимо відштовхуватися.
Тож коли постає потреба у грамотних рішеннях, урапатріотизмом тут не зарадиш, як би це мимоволі не надихало. З лопатами можна воювати максимум в інтервʼю.
Це все треба враховувати, і з цим треба бути обережними, щоб собі ще більше не нашкодити.
Імпульсивність суспільства ще можна частково зрозуміти, позаяк у більшості немає достовірної інформації про реальну ситуацію з нашою спроможністю. Але це не стосується тих, хто нею володіє у повному обсязі. Тому від них очікується зваженість, розсудливість і раціональність, а не хаотичність і ситуативність.
США грають свою гру, Європа свою, інші свою. Але всі — заради себе. Нам треба зуміти правильно між цим всім балансувати — теж заради себе, щоб вижити і зберегти державу для майбутніх поколінь. І тут доцільно згадати позицію керівництва нашої держави, що не всі території вдасться повернути військовим шляхом, деякі дипломатичним — пізніше.
Суспільству ж потрібно відмовитися від сприйняття світу і міжнародних відносин крізь призму понять совісті, моралі, чесності. Їх втілення рідко побачиш у міжлюдських стосунках, що вже казати про глобальний вимір — ні рівні держав та їх обʼєднань. Там виключно інтереси, меркантильність і прагматизм. Щойно ми це приймемо, нам буде легше вибудовувати свою внутрішню і зовнішню політику та замість панічних настроїв фокусуватися на конструктиві.