RomPonomarenko

Опозиційні режиму Асада бойовики фактично захопили 4-мільйонний Алеппо. Місцева влада втекла, а переможці дрифтують на міських вулицях на БМП. При цьому більшість районів ще формально не захоплені, але картинки які бачимо звідти не залишають сумнівів в повному розпаді влади асадістів у місті.

В 2015-2016 роках сирійська армія, за активної підтримки російської авіації та сил ССО, витратила на штурм Алеппо більше року. Зараз він впав за три дні. Сирійські урядові війська посипалися, і тікають, кидаючи техніку та озброєння. «Контрнаступ» Республіканської гвардії Асада так само провалився. Повідомляється про підкуп деяких сирійських командирів, і навіть про вибухи пейджерів та рацій, як то нещодавно було з Хезболлою. Відмічені лише окремі вузли спротиву урядових військ, які не впливають на загальну картину повного розпаду фронту, з перспективою подальших територіальних втрат асадівського режиму. Бо проблемних районів для Асада занадто багато, а утримувати фронт немає ким. Навіть повноцінний контроль Асада над столицею, Дамаском, під питанням.

Російських військ наразі в Сирії майже немає – там діють дрібні загони ССО, трохи штурмової авіації та невеликі підрозділи забезпечення. Російські пропагандисти вже кричать про «серйозний іміджевий удар по Росії та Ірану», порівнюючи це з оповитою легендами Пальмірою-2016. Новини про результати перемовин Асада з Путіним наразі відсутні.

Цікаві події розгортаються в Сирії. 27 листопада військові угрупування антиасадівської опозиції «Гаят Тахрір аш-Шам» та «Сирійська національна армія» розпочали масштабний наступ на Алеппо. Момент для удару обрали вдало, бо союзники президента Башара Асада наразі послаблені. Північні та східні райони Сирії, і зокрема Алеппо, контролює ліванська Хезболла (під проводом іранського КВІР, звісно), але її керівництво наразі знищено Ізраїлем. Тому загони Хезболли здебільшого тікають, а не чинять спротив. На цьому фоні малоймовірно, що Іран відправить свої польові війська підтримувати маріонетковий сирійський уряд. Інший «меч Асада», російська армія, зав’язла в Україні. Тому бойовики просуваються доволі бадьоро, арабські джерела повідомляють, що урядові війська Асада за 1,5 дні втратили понад 50 поселень, 15 військових укріплених пунктів та всю провінцію Західне Алеппо.

У відповідь, вчора ввечері асадисти розпочали контрнаступ. В ньому задіяли єдиний наявний потужний кулак – Республіканську гвардію, яку очолює брат президента Махер Асад. Боєздатність її непогана, але це дуже обмежений ресурс. Інші підрозділи урядових військ мають сумнівну боєздатність. Якщо фронт впаде, а режим почне хитатися, вони відразу розбіжуться (це є традиційним для урядових близькосхідних армій).

Втрата Алеппо може поставити режим Асада в критичне становище. В Сирії є ще два потужні місцеві гравці, які поки спостерігають – курди та до ІДІЛ (до 3000 бойовиків, кістяк з яких складають бійці елітного підрозділу Халіфату «Джейш аль-Осра», досконало навчених партизанській війні в пустелі). Все це в комплексі швидко обвалить хитку конструкцію «дамаської стабільності». Вчора Асад терміново вилетів в Москву, просити Путіна про допомогу. Проте момент для сирійського президента максимально невдалий, бо його російський колега зараз зайнятий грою в «Орешнік», і йому явно не до сирійських проблем.

В чому значення цих подій для України? Можливе падіння режиму Асада і черговий віток сирійської війни різко підкосить позиції РФ на Близькому Сході та її реноме «впливового міжнародного гравця». Послабляться і місцеві позиції Ірану. Для нас все це буде вигідним в усіх сенсах. Будь-який ресурс, який Путін скерує на підтримку свого союзника, ослабить російські воєнні зусилля проти України. Тому нам максимально вигідна затяжна війна в Сирії, з залученням російських людських і матеріальних ресурсів (без яких Асад просто не втримається).

Також важливо розуміти, що для України в цьому конфлікті друзів немає. Всі противники Асада – це не романтичні «борці за свободу», а радикальні ісламські терористичні рухи, які здебільшого фінансуються ззовні (Туреччина, Катар, Саудівська Аравія) та нічого конструктивного в собі не несуть.

Наразі бої тривають, і як і за всіма близькосхідними війнами, за ними дуже цікаво спостерігати.

Зараз багато говорять про управлінський хаос в ЗСУ. На третьому році повномасштабної війни це однією з ключових проблем українського війська. І одна з причин складного становища на фронтах.

Покажу як це виглядає на практиці на прикладі однієї зі спокійних нині ділянок фронту, де діють кілька бригад та купа доданих їм окремих підрозділів – батальйонних та ротних тактичних груп. Єдиної системи управління ними немає, наслідком є повний хаос та дезорганізація.

Коли на цю ділянку прибула нова РТГР, то за перший два дні в неї тричі змінилося підпорядкування – її просто передавали то одній, то іншій бригаді, за якоюсь незрозумілою логікою. Так само мінявся сектор відповідальності. Причому штаби бригад, а одного разу і самої цієї РТГР, забували про це попередити. І вони дізнавалися про це вже постфактум.

Як налагоджувати зв’язок, постачання, забезпечення в таких умовах? Управління боєм та взаємодію? Питання риторичні. Чисельні випадки friendly fire, які вже не для кого не є секретом, саме з-за цього, бо окремі підрозділи не знають, хто де знаходиться і хто за який сектор відповідає. В результаті на папері на цій ділянці маємо потужне угрупування. А по факту там просто збірка окремих підрозділів, командири яких не розуміють, кому підпорядковуються та не мають спільного плану дій.

Всі зміни військових структур та принципів управління потрібно було робити ще позавчора. Під час війни щось подібне змінювати та впроваджувати дуже складно, бо потрібно долати не лише опір ворога на фронті, але і опір наших бюрократів в погонах, які зацікавлені в зберіганні нинішньої системи. Проте іншого виходу у нас все одно немає.

Чергова зброя «судного дня». Українську владу охопила паніка після вчорашнього демонстраційного удару російської ракети РС-26 «Рубіж-Орешнік» по Дніпру. Верховна Рада скасувала засідання, бо з’явилися повідомлення, що сьогодні буде такий же удар по урядовому кварталу в Києві.

Недооцінювати проблему не варто. В Україні немає ні радарів, які здатні виявити такі ракети, ні систем ППО, здатних їх збивати. Проте і раніше російські ракети долали столичну ППО, прицільний удар по «Охматдиту» тому підтвердження. І урядовий квартал, при бажанні, росіяни могли б вже давно знищити.

Що з тим робити? Варіантів у нас небагато. Або продовжувати панікувати, і, як наслідок, схилятися до капітуляції (бо РФ тепер з нами говорить з позиції сили, якій ми нічого не протиставимо). Або нарощувати подальші удари по російським воєнним об’єктам, якщо маємо на то відповідний ресурс, звісно.

Загалом, протягом наступних двох місяців градус ескалації досягне свого піку. При чому підпитувати його будуть здебільшого гучні заяви політиків та заголовки ЗМІ, а не реальна шкода від тих чи інших дій. Ліддел Гарт якось написав, що не втрати військ, а втрата надії, вирішує результат війни. Проте в нинішню епоху інформаційних та гібридних воєн вбивати надію стало ще простіше, ніж будь-коли раніше.

Посол України в Великобританії Валерій Залужний нагадав про себе гучною заявою про те, що третя світова війна вже почалася.

Когось заспокою, когось розчарую, але жодної глобальної світової війни наразі не передбачається. Бо відсутня ключова умова такого конфлікту: немає двох ворогуючих коаліцій приблизно рівних за економічною та військовою силою. Протистояння США vs Китай, про яке завжди згадують в цьому контексті, безпідставне. Китай зі своїми сателітами типу КНДР та Росії на роль потужної коаліції, що протистоїть США та її союзникам, м’яко кажучи, «не тягне». Я вже мовчу про Росію як «самостійного гравця».

Нинішня російсько-українська війна ніяк не випадає з контексту обмеженого, регіонального протистояння. Яке в Третю світову, при всьому бажанні певних персонажів, ніколи не переросте. Як і будь який інший регіональний конфлікт, на кшталт Ізраїль vs Іран. Те що і нас, і росіян, підтримують відповідні партнери, теж не робить нашу війну світовою. Бо світова війна – це не про те.

Популярна риторика про третю світову, яка чи то вже йде, чи то ось-ось почнеться, вигідна саме росіянам. Як я вже писав, регулярні російські погрози ядерної війни, попри свою очевидну недолугість, знаходять чимало відданих слухачів на Заході. В тому числі і серед лідерів думок, на кшталт Маска. Тому там активно тиражують меседж: «війна має швидко закінчитися на умовах Росії. Інакше – третя світова». А періодичні спроби України «грати на цьому полі» заздалегідь приречені на провал. Що ми і спостерігаємо в контексті нашої дипломатії та сприйняття нашої війни багатьма західними політиками.

Коротко:

1.Дозвіл бити західною далекобійною зброєю по цілям в РФ (якщо цей дозвіл дійсно є, бо на ранок ні Вашингтон, ні Лондон з Парижем, офіційно це не підтверджують), Третю світову не спровокує та до додаткової ескалації в нашій війні з РФ не призведе.

2. Попри чисельні заяви про участь військ КНДР в боях у Курській області, досі немає жодного достовірного підтвердження цьому.

3. Запасів ракет у РФ вистачить ще мінімум на 2-3 масованих обстріли, проте виробництво їх не зупиняється. Це на додачу до фактично необмежених запасів «Шахедів», які ледве не щодня створюють чимало труднощів нашій ППО.

4. Фронт на Донбасі на більшості ділянок наразі стабілізувався. Війська противника потроху просуваються в районі Курахове, але на тому і все.

5. Впровадження наративів про швидке завершення війни надзвичайно шкідливе, бо створює зайву ілюзію, та сильно підточує волю до спротиву. Сподіватися на заморожування війни чи на якесь перемир’я прямо наразі немає жодних підстав. Навпаки, грудень та січень будуть важкими, як для фронту, так і для тилу.

Багато говорять про мобілізацію до ЗСУ додатково 500 000 чоловіків. Паралельно все більше апелюють до необхідності зниження призовного віку до 20 чи навіть 18 років. Інакше – поразка, бо по іншому нам російський наступ не зупинити.

Іншими словами, пропонується не реформувати нинішню непрацюючу систему мобілізації. А збільшити обсяг тих, хто під неї підпадає. Чи спрацює це?

Очевидно, що в теперішніх умовах зниження мобілізаційного віку не дасть потрібного ефекту. Навпаки, додасться ще більше організаційного хаосу та в сотні разів зросте кількість ухилянтів та пловців через Тису. Навіть якщо вдасться примусово загнати до війська додатково 100 чи навіть 200 тисяч мобілізованих (в короткий термін про 500 000 взагалі мовчу, це нереальна кількість для держави Україна), боєздатність армії від того не зросте. З тих, хто потрапить на службу багато хто відразу почнуть списуватися по ВЛК. Третина піде в СЗЧ в перші два місяці служби, поки триває їхня підготовка. А від тих, хто залишаться у війську користі буде не багато. Бо організація військової підготовки мобілізованих залишається нижче всякої критики. І ніхто не збирається її змінювати. Те ж саме стосується підтримки військової дисципліни та багатьох інших факторів, що підточують нашу боєздатність.

Ми в тій ситуації, коли треба міняти правила гри. А не намагатися підлаштуватися під вже діючі, за якими ми, як виявилося, програємо.

Трамп повертається в Білий дім. Для США і Західної цивілізації це дуже добре. Але що ж стосовно України?

Маємо розуміти, що так як є наразі – це прямий шлях до воєнного розгрому. Левова доля відповідальності за це лежить на адміністрації Байдена, яка за три роки війни запропонувала нам лише одну стратегію – довготривала війна на виснаження з країною, яка переважає нас в природних ресурсах, в кількості населення та має союзників, готових забезпечувати її зброєю та гарматним м’ясом. Тобто «ми вам періодично будемо підкидати трохи зброї, а ви вже воюйте як знаєте». При цьому ніяких гарантій, ніякої іншої відповідальності, ніякої системи, яка убереже Україну від руйнування та забезпечить перемогу та довготривалий мир.

Трамп в питанні україно-російської війни – справжня «темна конячка». Твердження на кшталт «Трамп є людиною Путіна» – це казки для ідіотів. Проте другом України він також не є. Як саме Трамп вчинить – наразі не знає ніхто, в тому числі і він сам. Є декілька сценаріїв, як позитивних для нас, так і не дуже, на реалізацію кожного впливає маса факторів, тому немає сенсу їх обговорювати зараз. В чому можна бути точно впевненим – це в нарощуванні виробництва різноманітної зброї в США. Кампанію Трампа активно фінансували оборонні концерни, і борги треба буде віддавати.

Вірити в трампівське твердження «я припиню війну» до офіційного його вступу на посаду – це велика наївність, якщо не дурість. В Кремлі це чудово розуміють, і тому зараз будуть посилювати натиск на всіх фронтах. Росіяни останні тижні постійно підкреслюють, що «цілі СВО будуть обов’язково виконані воєнним шляхом». Тому по той бік фронту все і так очевидно – альтернативи продовженню війни для Москви наразі немає.

Напрочуд швидко притих галас навколо «плану перемоги». Бо, як і очікувалося, західні партнери його проігнорували. І тепер Єрмак в інтерв’ю італійським журналістам розповідає не про перемогу, а про перемовини. Бо «протягом трьох років важко продовжувати боротьбу. Ось чому ми працюємо над переговорами». Для початку яких, на його думку, російські війська мають відійти на позиції станом до 24 лютого 2022 року. На фоні доволі впевненого просування російських військ на кількох ділянках фронту на Донбасі, ця заява виглядає занадто оптимістичною, якщо не відірваною від реальності.

Всі чули про постійні ворожі штурми, які щодня відбивають сили оборони. Але як вони відбуваються? Наразі можна виділити два найпоширеніші сценарії.

1. Непомітне просочування до наших бойових порядків чи за них, користуючись відсутністю суцільної лінії фронту. Зазвичай, це штурмові групи в кількості 4-10 осіб, озброєні стрілецькою зброєю та кількома протитанковими одноразками. Вони приховано наближаються до висунутих вперед позицій (час підходу може тривати кілька годин), після чого раптово атакують. Якщо гарнізон застигнутий зненацька, то позиція втрачається. Штурмовики закріпляються, і чекають підкріплень. По ним починає працювати наша артилерія та дрони. Іноді вони розносять позицію вщент, разом із загарбниками. А іноді ні, і тоді піхоті треба її відбивати.

2. Масштабна, раптова і швидка атака комплексу позицій в якомусь із секторів. Активно застосовують бронетехніку (БМП, БТР МТЛБ, іноді навіть 1-2 танки в голові колони) та рухомі транспортні засоби (мотоцикли, квадроцикли). Метою є прорватися в полосу оборони, відразу розсіятися по ньому та атакувати виявлені позиції з усіх боків.

Зазвичай, рух ворожої колони нашою розвідкою фіксується заздалегідь. По ній починають працювати артилерія та FPV-дрони. Іноді колону розбивають ще на підході. Проте, здебільшого зірвати атаку повністю не вдається, і відбивати її приходиться піхоті в ближньому бою. На її підтримку працюють вже наші танки (розголос отримав випадок, як азовський танк таранив ворожу БМП під час відбиття одного з таких штурмів) та артилерія з дронами. З обох боків активно застосовується важке озброєння піхоти (ПТУР, АГС, кулемети, автоматичні гармати бронетехніки). В цих умовах важливого значення набуває ефективне управління підрозділами, взаємодія між ними та зв'язок

В бою обидві сторони широко використовують FPV-дрони. Сьогодні це універсальний протитанковий засіб і важка зброя піхоти, призначена для знищення зайнятих ворогом будівель чи бліндажів. Роль артилерії під час штурмів зведена до мінімуму – вона працює по віддалених цілях, і лише в рідкісних випадках здійснює безпосередню підтримку військ у бою.

Багато говорять про залучення проти України військових частин КНА КНДР. Теоретично таке дійсно можливо. Ба більше, на відміну від всіх інших наших оглядачів я далекий від того, щоб їх недооцінювати. Так, в північних корейців немає бойового досвіду. Проте вони вперті, дисципліновані, невибагливі та заряджені ідеологічно. Поки вони будуть перебувати в рамках діючої системи та під чітким командуванням, вони будуть виконувати поставлені задачі, не рахуючись з втратами.

Проте залучення саме бойових корейських підрозділів на фронті мені видається малоймовірним. Занадто це важко, враховуючи складну логістику, різну ментальність та мовний бар’єр. До того ж, проблеми Росії мало хвилюють північнокорейського лідера. Зверніть увагу, що КНДР останні дні охоплена воєнною лихоманкою, проти свого головного антагоніста – Південної Кореї. Один призов біля 1,4 млн. резервістів чого вартує. В мовах можливого воєнного конфлікту на Корейському півострові вірогідність того, що Кім Чен Ин скерує свої бойові війська в інші країни, мінімальна.

А ось з чим дійсно корейці можуть допомогти російській армії, так це скеруванням в Росію будівельних підрозділів, які займуться розбудовою комунікацій, інфраструктури та будуть виконувати роботи в інтересах армії РФ. Проте малоймовірно, що кількість цих «будівельників» буде дійсно значною.

Найшвидший сценарій – буде як з африканськими найманцями російської армії, яких наші війська періодично вбивають чи беруть в полон. Тобто скерують сюди невелику групу вояків, для отримання бойового досвіду, яких періодично будуть ротирувати. На тому й все.

За 6 днів вербунку до лав «Українського легіону», який формується у Польщі, до нього подали заявки 196 осіб. Контракт з них укладуть далеко не всі. Результат закономірний, оскільки:

1.Зарплата українського контрактника – 500 доларів (це без бойових виплат). А отже, грошовий стимул в даному випадку відсутній. А оскільки українські політики щиро вважають, що гроші – «це неправильна мотивація», то змін на краще в цьому плані не буде.

2. Середовище грає роль. Згідно опитування в грудні минулого року, лише 15,7% поляків готові захищати свою країну у випадку нападу Росії. Інші будуть волонтерити або тікати.

3. Загальний інформаційний фон, з новинами про примусову мобілізацію та статями в західних ЗМІ, як от в FT від 27 вересня, про те, що «50-70 % нових піхотинців ЗСУ було вбито або поранено протягом декількох днів після початку першої ротації».

Тому якщо мислити об’єктивно, то на добровільний масовий приток українських добровольців з-за кордону сподіватися немає сенсу.