Буде гірше.
Бо ми — суспільство — все ще за 14+ років не зрозуміли, що все це серйозно. І перебуваємо в сподіванні що якось воно.. що Макрон з Байденом.. що Patriot.. що наші герої.. що волонтери.. що той здохне.. що ДТЕК починить.. що якось воно само.
Хто купує обігрівачі? Чи прорахували сценарій, що не буде тепла в домах, а зима буде холодна? Що з вікнами? В якому стані підʼїзд?
Працює стаціонарний телефон?
Який план тимчасового зібрання родини в одному помешканні на зиму?
Як звʼязуватися, де шукати інформацію, де зустрічатися у разі тотального блекауту?
Як реагувати на масовану ракетну атаку громадської інфраструктури міста?
Як адаптувати бізнес-модель з урахуванням сценарію війни на 10 наступних років? Хоча б до кінця 2026? А з ШІ?
Як має працювати економіка і підтримуватися обороноздатність в умовах втрати міжнародної допомоги?
Запитань до самих себе багато.
І готуватися логічніше до ймовірних ризиків ніж до вже реалізованих.
«Подивимося» — не найкращий стратегічний підхід.
Що ж робити нам:
1. Захисти родину й дім від втрати тепла, е/е, звʼязку, води.
2. Адаптувати бізнес, навчитися працювати з грантами, наводити лад в структурі і фінансах, щоб бізнес був готовий для отримання фінансування.
3. Не платити хабарі, не боятися силовиків, про появи тиску — писати, виводити на чисту воду, звертатися до бізнес-омбудсмена, до Коаліція бізнес-спільнот за модернізацію України, до Маніфест 42
4. Підтримати аналітичні центри і громадські/бізнес/вереранські обʼєднання, які лобіюють суспільний інтерес щодо реформ задля підвищення обороноздатності, економічної стійкості і державної спроможності.
5. Менше хейту, більше діалогу і конструктиву. Факти і розрахунки, а не емоції і «погано має бути всім». Віра в Україну, запит на державну візію.
Буде гірше до тих пір, поки ми (і Світ) не збагне, що все що відбувається — це турбулентність перед фазовим переходом.
Що годі триматися за радянське трудове законодавство й пенсійний вік, старі генеральські звання і принципи, непрацюючі інституції від ДМС до ООН.
Що потрібно переосмислити кожну сферу нашого буття з урахуванням цінності людського життя і талантів; ШІ і віртуальної економіки; глобальних викликів і виживання.
Ми впораємося.
Тим Україна — і українці — й цінні для Світу.
Бо ми — суспільство — все ще за 14+ років не зрозуміли, що все це серйозно. І перебуваємо в сподіванні що якось воно.. що Макрон з Байденом.. що Patriot.. що наші герої.. що волонтери.. що той здохне.. що ДТЕК починить.. що якось воно само.
Хто купує обігрівачі? Чи прорахували сценарій, що не буде тепла в домах, а зима буде холодна? Що з вікнами? В якому стані підʼїзд?
Працює стаціонарний телефон?
Який план тимчасового зібрання родини в одному помешканні на зиму?
Як звʼязуватися, де шукати інформацію, де зустрічатися у разі тотального блекауту?
Як реагувати на масовану ракетну атаку громадської інфраструктури міста?
Як адаптувати бізнес-модель з урахуванням сценарію війни на 10 наступних років? Хоча б до кінця 2026? А з ШІ?
Як має працювати економіка і підтримуватися обороноздатність в умовах втрати міжнародної допомоги?
Запитань до самих себе багато.
І готуватися логічніше до ймовірних ризиків ніж до вже реалізованих.
«Подивимося» — не найкращий стратегічний підхід.
Що ж робити нам:
1. Захисти родину й дім від втрати тепла, е/е, звʼязку, води.
2. Адаптувати бізнес, навчитися працювати з грантами, наводити лад в структурі і фінансах, щоб бізнес був готовий для отримання фінансування.
3. Не платити хабарі, не боятися силовиків, про появи тиску — писати, виводити на чисту воду, звертатися до бізнес-омбудсмена, до Коаліція бізнес-спільнот за модернізацію України, до Маніфест 42
4. Підтримати аналітичні центри і громадські/бізнес/вереранські обʼєднання, які лобіюють суспільний інтерес щодо реформ задля підвищення обороноздатності, економічної стійкості і державної спроможності.
5. Менше хейту, більше діалогу і конструктиву. Факти і розрахунки, а не емоції і «погано має бути всім». Віра в Україну, запит на державну візію.
Буде гірше до тих пір, поки ми (і Світ) не збагне, що все що відбувається — це турбулентність перед фазовим переходом.
Що годі триматися за радянське трудове законодавство й пенсійний вік, старі генеральські звання і принципи, непрацюючі інституції від ДМС до ООН.
Що потрібно переосмислити кожну сферу нашого буття з урахуванням цінності людського життя і талантів; ШІ і віртуальної економіки; глобальних викликів і виживання.
Ми впораємося.
Тим Україна — і українці — й цінні для Світу.