Іноді люди змушують тебе відчувати по-різному, поводитись та навіть переймати їхні звички.
Місяць була моєю залежністю, моєю хворобливою привʼязаністю та людиною, з якою я ще не боялася мріяти про спільне майбутнє та будувати плани на найближчі роки. Мій настрій залежав від її: якщо її серце билось в тривозі — моє теж, якщо вона не спала ночами — я теж, якщо вона посміхалась та розповідала мені якісь банальні дрібниці про свій день — я по-дитячому раділа та стрибала від щастя. Але також вона стала моїм першим розбитим серцем, першою зрадою, першим порізом на тілі та усвідомленням, що життя вже ніколи не стане ʼяк ранішеʼ. Від неї я перейняла ненависть до себе, навʼязливі думки та страх бути покинутою.
Зірка була моїм першим щирим коханням. Наші почуття були схожі на дві зніяковілі зорі, які при погляді на одне одного палали все яскравіше та яскравіше, допоки не згоріли до тла. Вона була тією, хто замінив мені світ; тією, чиї обійми були теплими, немов припливи тихого океану та проміння вечірнього Сонця. Вона була моїм домом. Але врешті вона стала тим, хто його у мене забрав. І хоч я більше не будую плани на спільне майбутнє та не мрію про життя разом, тобі я відчула різкий біль десь поряд із серцем, коли усвідомила, що у нас ніколи цього не буде. Більше ні.
Від неї я перейняла розчарування в собі, відмову від власних потреб та ниюче відчуття самотності і туги всередині грудей.
Сонце стала моїм порятунком. Наші прогулянки тихі, сповнені комфортом та розмовами про нічне небо, любов до зірок та улюблені фільми. Я більше не шукаю порятунку в людині, я заріклась навіть думати про спільне ʼякщоʼ або ʼможливоʼ, але з нею цікаво. З нею приємно мовчати та ходити по місту пліч-о-пліч. Страшно знову привʼязуватися, мені все ще часом боязко, але після наших раптових прогулянок я посміхаюсь. То що я, врешті, втрачаю?
Щось, що колись я звала серцем, зараз вже давно не кровить, іноді ниє та відгукується тупим болем минулих днів всередині грудної клітини. Усі мрії покрились пилом, у роті присмак попелу згорілих надій. Але часом, воно все ще відгукується легким, ніяковим та боязким кульбітом. "Я більше ніколи не дозволю собі цього", казала я йому, але ти ніколи насправді не вирішуєш: коли або кого кохати. Це як дихання — абсолютно природньо та непомітно.
Але з досвідом приходить усвідомлення, що ти більше не бажаєш спішити. Ти більше не прагнеш кричати про свої почуття у весь голос, зриваючи звʼязки. Ти просто тихо живеш із цим, іноді переварюючи власні емоції та запитуючи себе: "все це насправді?".