«Ми добре розуміли, до чого ми йдемо, за що ми стоїмо».
Героїня нашої сьогоднішньої публікації, донька священника Марія Запорожець:
«За радянських часів діти священиків були — навіть не підберу слушного слова — як ізгої. Хоча ми намагалися поводитися добре, тому що будь-яка проблема, де щось траплялося, одразу вішали на дітей священиків. Але через те що ми завжди поводилися чемно, нас дуже поважали, і в нас усе складалося і в школі, і в суспільстві.
Треба сказати, що ми дуже старалися. Не могли собі дозволити якихось вольностей, не дай Боже, когось скривдити, образити. Наші діти зараз абсолютно вільно в цьому плані почуваються, можуть за себе постояти і, якщо потрібно, дати відсіч. Ми ж мали бути сірими мишками.
І при цьому в нас вирувало церковне життя. Вірян тоді було небагато, київські священицькі родини добре одна одну знали, постійно спілкувалися, ходили в гості. Організовували дуже добрі світлі свята, особливо різдвяні, великодні. Ми, діти, між собою дружили. Справжня велика церковна сім’я.
Ми намагалися підтримувати одне одного. Знали, що про нас говорять у суспільстві, і тому були одним цілим. Прагнули бути наче камінь, який неможливо розбити, бо поодинці нас легше вибити із соціуму. Ми добре розуміли до чого ми йдемо, за що ми стоїмо».
Трохи підзабувши, що доводилося долати віруючим людям навіть не пів століття, а 20-30 років тому, надолужуємо втрачене.
У Церкви були різні часи. І ми вистоїмо.
Наш сьогодні неймовірний текст. Не пропустіть.
Героїня нашої сьогоднішньої публікації, донька священника Марія Запорожець:
«За радянських часів діти священиків були — навіть не підберу слушного слова — як ізгої. Хоча ми намагалися поводитися добре, тому що будь-яка проблема, де щось траплялося, одразу вішали на дітей священиків. Але через те що ми завжди поводилися чемно, нас дуже поважали, і в нас усе складалося і в школі, і в суспільстві.
Треба сказати, що ми дуже старалися. Не могли собі дозволити якихось вольностей, не дай Боже, когось скривдити, образити. Наші діти зараз абсолютно вільно в цьому плані почуваються, можуть за себе постояти і, якщо потрібно, дати відсіч. Ми ж мали бути сірими мишками.
І при цьому в нас вирувало церковне життя. Вірян тоді було небагато, київські священицькі родини добре одна одну знали, постійно спілкувалися, ходили в гості. Організовували дуже добрі світлі свята, особливо різдвяні, великодні. Ми, діти, між собою дружили. Справжня велика церковна сім’я.
Ми намагалися підтримувати одне одного. Знали, що про нас говорять у суспільстві, і тому були одним цілим. Прагнули бути наче камінь, який неможливо розбити, бо поодинці нас легше вибити із соціуму. Ми добре розуміли до чого ми йдемо, за що ми стоїмо».
Трохи підзабувши, що доводилося долати віруючим людям навіть не пів століття, а 20-30 років тому, надолужуємо втрачене.
У Церкви були різні часи. І ми вистоїмо.
Наш сьогодні неймовірний текст. Не пропустіть.