🌻Довженко-Центр : Dovzhenko Centre🌻

СХОДЖЕННЯ ДО МАЙСТЕРНОСТІ

У 1971 році Сергій Параджанов виступив у незвичній для себе ролі публічного кінокритика на сторінках журналу «Радянський екран». У статті «Сходження до майстерності» він ділився думками щодо останніх робіт Кіностудії Довженка — «Білого птаха з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Живої води» Григорія Кохана і «Захара Беркута» Леоніда Осики.

«"Захар Беркут" Леоніда Осики — картина благородна і чесна. Після "Камінного хреста" Осика тут вперше пробує себе у кольорі, широкому форматі, у великому постановочному полотні.

Він знову шукає себе і свій жанр у зовсім іншому, ніж раніше, матеріалі. А зустріч з новим завжди складна: адже для художника фільм — це завжди зізнання у коханні предмету свого мистецтва.

Події історії древньої Русі, де змішані пласти раннього християнства і язичництва, боротьба з татарськими ордами, передані на екрані з епічною силою і красою. Весь акторський ансамбль хороший. Василь Симчич у ролі Захара Беркута не грає якесь ідеальне втілення народної правди і мудрості. Хоч він і голова роду, старійшина, що направляє розум і волю свого племені, ні в його словах, ні в жестах не відчувається вождизму. У цьому, по-моєму, головна цінність образу. Навряд праві ті, хто вважає, що зіграний Костянтином Степанковим зрадник Тугар Вовк виявився на екрані більш яскравою фігурою, ніж старий Захар. Адже перемога і історична, і моральна на боці Беркута, хоча він, подібно до героя античної трагедії, повинен пожертвувати своїми дітьми.

Мені сподобався Іван Миколайчук у ролі Любомира. У його образі є і необхідна міра декоративності, і точно знайдений різкий пластичний малюнок, і жорстка внутрішня сила — одним словом, дивовижно точне влучання у жилу характера. Своєрідно хороші Іван Гаврилюк у ролі Максима Беркута і Антоніна Лефтій — Борислава.

Прекрасний початок фільму - обряд посвячення у мисливці юного Максима, що проходить на косі, яка врізається у гладь широкого озера, посеред безмовності червоних від світанкового сонця гір. Незабутній і фінал: дивовижна своєю красою і глибиною метафора — гори скидають траур.

Така ж первозданна міць часом відчувається і в інших кадрах: неймовірно знято втечу Тугара і його доньки — два вершники, які скачуть серед безкінечного, відрізаного від усього пейзажу засніжених гір».

Читайте повністю статтю Сергія Параджанова у коментарях і звіряйте зі своїми враженнями після перегляду «Захара Беркута» на «ДЦ.Онлайн» за посиланням

#Кіноперіодика

Нині — 101 рік із дня народження легендарного Сергія Параджанова. А отже — чудова нагода відкрити собі менш знамениту частину його творчості.

«Довженко-Центр. Онлайн» пропонує глядачам колекцію ранніх робіт його українського періоду. У добірці «Сергій Параджанов. Проби» — документальні стрічки для телебачення, фільм, який Параджанов мусив закінчувати замість відстороненого колеги, а також експериментальні кінопроби нереалізованого грандіозного проєкту про Київ.

Ще до «Тіней забутих предків», які проголосили появу нового майстра в українському і світовому кіно, Сергій Параджанов у своїх фільмах надихався різноманітною фактурою, пластикою і звучанням народної творчості. Хоча свої перші роботи режисер оцінював невисоко, саме вони окреслили його майбутні творчі пошуки.

Переходьте за посиланням та влаштовуйте собі персональну ретроспективу!

Перша дитяча програма в 2025 році — уже в цю суботу, 11 січня о 12:00.

Запрошуємо на практикум «Мистецтво дивитися і розуміти» для дітей 6-8 років у Кіноклубі Довженко-Центру. Під час нього ми з дітьми зосереджуємося на трьох різних творах мистецтва і намагаємося їх розібрати на частинки. Неквапливо вчимо розмірковувати та висловлювати свої враження. Не лише розвиваємо інтелектуальні навички, а й проводимо час у захопливій грі.

Також удаємося до експерименту – поєднуємо споглядання картин із переглядом кінофрагментів. Відкриваємо для себе споріднену природу візуальних мистецтв і пересвідчуємося, що зображення, виконані пензлем чи кінокамерою, підпорядковані загальним естетичним законам. І яким саме — дізнаємося самостійно.

Реєструйтеся та біжіть разом із дітьми в Довженко-Центр!

Фрагмент: «Дівчинка та зайці» (1985), реж. Алла Грачова

Сьогодні 95 років від дня народження видатного українського режисера, сценариста і педагога Володимира Денисенка.

Його фільми «Сон» і «Совість» міцно закріпились в українському кіноканоні і займають відповідно 24 і 95 місце у Рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

Решта спадщини режисера менш вивчена і знайома глядачам. Деякі фільми Володимира Денисенка зберігаються лише на кіноплівці і чекають оцифрування. Плівкові копії стрічок «Повість про жінку» і «Мовчать тільки статуї» досі не віднайдені в Україні. Українськомовні варіанти фільмів «Солдатка» і «Роман і Франческа», на жаль, вважаються втраченими.

Минулого року на Кіностудії імені Довженка була віднайдена одна з найбільш амбітних робіт режисера. «Осяяння» (1971), зняте за оригінальним сценарієм самого Денисенка, є сміливим експериментом на межі «міської прози» і «поетичної школи», який, на жаль, випав на багато років з історії українського кіно. Сам режисер виконав у фільмі одну з важливих ролей другого плану.

На відео: Фрагмент «Осяяння» за участі Володимира Денисенка і Богдана Ступки.

Після допрацювання фільм буде доступний на платформі «Довженко-Центр. Онлайн»

😡😡😡

«Така пізня, така тепла осінь» (1981), реж. Іван Миколайчук

І щоб усі подарунки були отакі🤞

«Як їжачок та ведмежа міняли небо» (1985), реж. Наталя Марченкова

28 грудня 1895 року брати Люм'єри офіційно презентували головний винахід свого життя — і з тих пір світ, здається, повністю змінився.

Нині ми знаємо цю дату як Міжнародний день кіно.

У січні 1926-го, коли в кінематографістів уже не було жодного сумніву, що перед людством постало нове мистецтво, в рубриці «За кордоном» українського журналу «Кіно» (№2—3) опублікували цікаву перекладну статтю.

Це був текст знаменитого американського режисера Девіда Ворка Гріффіта («найславетніший з сучасних буржуазних кіно-режисерів») , написаний ним для «Colliers Weekly» у 1924.

Він називався «Кіно через 100 років», і саме про далеке майбутнє світової кінематографії роздумував автор:

«Року 2024-го режисери будуть вчитися по спеціяльних університетах та академіях. Це-ж саме треба гадати і про артистів (...) Що-дня мене питає хтось, чи є в мене віра в те, що кольорова фотографія прокладе собі шлях в кіно. Я не маю в тому ніяких сумнівів...»

Читайте частину статті в коментарях.
#Кіноперіодика

Фрагмент: «Вибухлі дні» (1930), Олександр Соловйов

ВІДЗНАКА ВЛАСНОДРУКУ ПРО КОЦЮБИНСЬКОГО

ПЕН-клуб України оголосили список найкращих книг, що вийшли в 2024 році. Це вже сьома річна добірка, створена для підсвічування й поширення якісної української літератури. Серед новинок у секції «Мистецьких видань» — наш гіт, зін «Коцюбинський: між кіно та літературою»!

Автори видання — кінознавці/-иці Довженко-Центру Альона Пензій, Станіслав Битюцький, Олег Оліфер, оформлення бюро «Буця» та Галі Вергелес.

Нещодавно власнодрук отримав премію за Найкращий книжковий дизайн 2024 року. Ви можете придбати це красиве й інформативне видання в нашій книгарні.

Крім «Коцюбинського», у Музейній крамниці можна придбати й інші книги, що увійшли до списку від ПЕН-клубу: «Твоя книга про кіно» Ольги Бірзул, «Мої думки про кіно. Як перекласти життя на сценарій» Антоніо Лукіча, «Дискурс модернізму в українській літературі» Соломії Павличко та «Про фотографію» Сьюзен Зонтаґ.

Книги за посиланням

З Різдвом прийдешнім!❄️

«Вечір на Івана Купала» (1968), Юрій Іллєнко