я втратила рахунок своїх поїздок у прифронтові та фронтові зони до військових. часом мені було дуже спокійно, часом я розуміла, що можу більше не повернутись додому, бували обстріли, бували прильоти, бували думки «це кінець, діти я вас люблю»

та мені ніколи не було так страшно як зараз. вперше за роки війни я наважилась на важкий для себе крок, як для мами. я беру з собою дітей, щоб вони побачили тата 🥹

мої діти ростуть без свого батька, для мене немає нічого гіршого як відповідати на їхні запитання «а тато ще живий?/а чому він не з нами, поки інші татусі не на війні?»

я можу подарувати їм всю любов світу, але ніколи не зможу бути чоловічою опорою ( останній раз вони бачили тата … навіть не памʼятаю коли, єдина можливість це зараз

просто ділюсь думками в голос і тим, що так важко проживати кожній жінці, яка виховує дітей сама