Історія України 🇺🇦 ЗСУ ❤️

🗺3 листопада 1918 року у Чернівцях, відбулося Буковинське віче, на якому було прийнято рішення про входження цих територій до Західноукраїнської Народної Республіки та подальшу злуку з «Великою Україною».

Як відомо, восени 1918 року Австро-Угорщина, до складу якої входила Буковина, внаслідок воєнних поразок у Першій світовій війні, наближалася до свого розпаду. Українці західних земель, натхненні прикладом українців східних етнічних земель, що проголосили у листопаді 1917 року Українську Народну Республіку, включилися у боротьбу за свою державність.

18-19 жовтня 1918 року, у Львові була створена Західно-Українська Народна Республіка у складі українських територій Східної Галичини, Північної Буковини і частини Закарпаття. Там же було створено Українську Національну Раду, як вищий орган влади для всіх західноукраїнських земель, у тому числі і для Буковини. 24 жовтня у Чернівцях був створений Українській Крайовій комітет як складова частина УНРади з повноваженнями діяльності у північній частині краю. Цей комітет і прийняв рішення про скликання крайового віча буковинських українців.

3 листопада, в Чернівцях відбулись народні збори, у яких взяло участь майже 10 тис. осіб. З огляду на значну кількість учасників, багатолюдні народні зібрання проходили на площах та в кількох публічних приміщеннях міста. Зрештою, Віче прийняло рішення про возз’єднання Північної Буковини із Західно-Українською Народною Республікою та злуку з «Великою Україною». Окрім того, Віче висловило протест проти спроб Румунської національної ради оголосити всю Буковину «румунською землею». Вже 6 листопада владу на території Північної Буковини перебрав Український крайовий комітет на чолі з Омеляном Поповичем.

Згодом, 22 січня 1919 року, відповідно Акту Злуки, у складі ЗУНР Буковина об’єдналася з Українською Народною Республікою. Проте, після поразки України у Польсько-українській війні буковинські землі були окуповані військами Румунії. Лише у 1940 році Буковина возз'єдналася з рештою українських земель, але, на жаль, відбулося це вже під новими етапами окупації нацистським, а згодом комуністичним режимами.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🕯💔3 листопада 1937 року у карельському урочищі Сандармох було розстріляно 134 особи, всі, як зазначалося у «розстрільних списках» – «українські буржуазні націоналісти».

Серед них:
▪️фундатор нового українського театру Лесь Курбас (1887-1937);
▪️один із найталановитіших українських прозаїків – Валер’ян Підмогильний (1901-1937);
▪️Микола Куліш (1892-1937) – драматург, громадський і освітянський діяч, газетяр, редактор;
▪️Микола Зеров (1890-1937) – лідер «неокласиків», надзвичайно тонкий науковець, поет, перекладач західноєвропейської та античної літератури;
▪️Григорій Епік (1901-1937) – драматург та сценарист;
▪️Матвій Яворський (1885-1937) – історик, політичний діяч, академік ВУАН;
▪️Володимир Чехівський (1876-1937) – український політик, громадський діяч, прем’єр-міністр УНР, один із засновників УАПЦ та багато інших.

Місце розстрілів в'язнів Соловецького етапу в урочищі Сандармох було виявлене у 1997 році карельським дослідником членом правозахисного товариства «Меморіал» Юрієм Дмітрієвим.

Загалом у Сандармосі у 1930-х роках органи НКВС розстріляли понад 9500 осіб 58 національностей, переважно спецпоселенців і в'язнів з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецьких таборів системи ГУЛАГ СРСР, а також жителів навколишніх сіл. На сьогодні на площі 10 гектарів виявлено 236 розстрільних ям.

Саме тут було закатовано більшість українських митців та політичних діячів початку 20 століття, цей та інші злочини радянських окупантів того періоду проти українських митців пізніше було названо «Розстріляне відродження».

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🗺⚔️🇺🇦2 листопада 1917 року у Києві розпочав роботу ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд. З’їхалося понад 3 тис. делегатів, які представляли інтереси 3 млн. українських військових. Учасників зібрання вітали представники французької та бельгійської військових місій, які перебували у Києві. Виголошені промови показали загострення відносин між російським Тимчасовим урядом та Українською Центральною Радою. Михайло Грушевський висловив надію, що українське вояцтво разом з Центральною Радою розбудовуватиме самостійну українську державу.

«Проти нас збираються великі хмари…, – говорив член Крайового комітету охорони революції, невдовзі – генеральний секретар продовольства Микола Ковалевський, – Під час ІІ Всеукраїнського військового з’їзду залунали пророчі слова першого універсалу: «Ми самі будемо творити своє життя», але вони не справдили наших надій, бо наші провідники стали на компромісовий шлях. Ставаймо тепер на справжній шлях утворення власними силами Української демократичної Республіки!»

Представники Вільного Козацтва закликали до рішучих дій: «Пам’ятайте ви, члени з’їзду, з якими очима ви явитесь до війська з порожніми руками. Пам’ятайте, що коли з’їзд хоче роз’їхатися, нічого не зробивши, хай раніше відправить панахиду по Україні. Ви оддаєте свій народ на поталу москалям, пам’ятайте, що сучасний момент найзручніший, щоб здобути народові землю й волю. Час настав сказати Україні своє рішуче слово і це слово мусить сказати третій військовий з’їзд».

В резолюції з’їзд вимагав від УЦР негайного проголошення Української народної республіки, повної українізації армії і флоту, укладення миру. Під час роботи з’їзду надійшла звістка з Петрограда про більшовицький переворот і зміну влади в росії. З’їзд перервав роботу і оголосив себе «Першим українським полком охорони революції». Київ поступово почав перетворюватися на військовий табір. На вулицях міста відбувались сутички між прихильниками Тимчасового уряду з штабу Київського військового округу і прихильниками більшовиків.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

❌🕯2 листопада 1907 року був страчений у Севастополі Панас Матюшенко — керівник українського повстання на панцернику «Потьомкін», вів агітацію серед матросів за боротьбу «повсталих поневолених народів росії», уродженець с.Деркачі на Харківщині.

На панцернику, з фрази, вимовленої Григорієм Вакуленчуком українською мовою: «Та доки ж ми будемо рабами!», почалось повстання. Після того, як на самому початку повстання на «Потьомкіні» Григорій Вакуленчук був смертельно поранений, повстання очолив унтер-офіцер Панас Матюшенко.

За свідченням очевидців, весь час 11-денної одіссеї «Потьомкіна», Матюшенко виділявся своєю рішучістю та енергією. Він до останнього дня вів агітацію серед матросів за продовження боротьби «повсталих поневолених народів росії», що свідчить про національно-визвольну спрямованість повстання на панцирнику. Панас Матюшенко навіть своє звернення «До гнобителів народу» розпочав дещо перефразованими Шевченковими словами: «Схаменіться, будьте люде!».

20 червня 1905 року суднова комісія під керівництвом Матюшенка передала іноземним консулам в Констанці (Румунія) відозви: «До всього цивілізованого світу» та «До всіх європейських держав», в яких роз'яснила мету своєї боротьби.

Після кількох переходів Одеса-Констанца-Феодосія в пошуках води, вугілля та продовольства, не отримавши бажаного, революційний «Потьомкін» змушений був 25 червня 1905 року здатися румунській владі у Констанці. Повстала команда зійшла на берег і попросила політичного притулку. Царський уряд вимагав видати їх як кримінальних злочинців, але Румунія відмовила.

Після здачі «Потьомкіна» румунській владі протягом року жив у Бухаресті, написав спогади про події на «Потьомкіні» — «Матроси Чорного моря». Звідти переїхав до Швейцарії, а згодом до США, де працював на заводі Зінгера. Через 8 місяців поїхав до Парижа, звідки змушений був тікати до Швейцарії через переслідування поліції.

У червні 1907 року, всупереч умовлянням свого друга Гната Хоткевича, він нелегально повернувся до російської імперії. Царська варта вистежила його в Миколаєві. На спеціально надісланому міноносці під посиленою охороною (7 офіцерів і 60 матросів) у кайданах його перевезли до Севастополя.

У жовтні 1907 року відбувся суд. Приміщення було оточене конвоєм зі ста осіб. Матюшенко відмовився від захисників і всю провину за повстання взяв на себе, жодного прізвища товаришів не назвав. Вирок суду — страта через повішення. Прохання про помилування Матюшенко подати відмовився. Вирок був виконаний зранку 2 листопада 1907 року у дворі Севастопольської тюрми.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🔱1 листопада 1918 року у Львові розпочалося повстання, метою якого було встановлення української влади на західноукраїнських землях, що увійшло в історію під назвою “Листопадового чину”. Внаслідок чого проголошено Західноукраїнську Народну Республіку.

На уламках Австро-Угорської імперії, що зазнала поразку у Першій світовій війні, поляки, чехи, словаки проголосили національні держави. Влада новопроголошеної Польщі заявила про включення Галичини до складу своєї держави. Зі згоди Антанти була створена Польська ліквідаційна комісія, яка мала б шляхом збройного виступу захопити владу у краї. Тим паче, що адміністративні посади у Східній Галичині займали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова.

“Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”,

- емоційно виголосив Дмитро Вітовський (Сотник Легіону Українських Січових Стрільців, полковник УГА, державний секретар військових справ ЗУНР) під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня.

31 жовтня представники Української національної ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у львівському Народному домі для прийняття рішення. Вітовський переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.

Військовий комітет перейменовано в Українську генеральну команду, яка стала керівним центром повстання. Штаб розташовувався у Народному домі.

Повстання розпочалося о 4–й годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над ратушею і намісництвом підняли синьо–жовтий прапор.

❤️‍🩹Того ж дня Дмитро Вітовський відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.

Майже безкровно українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Снятині, Жовкві. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів. Уже надвечір 1 листопада польські військові організації підняли повстання. Почалися вуличні бої. Попри утворення українського уряду та проголошення ЗУНР, збройне протистояння між Українськими Січовими Стрільцями та польськими вояками призвело до польсько-української війни.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🟥🇦🇿31 жовтня 1943 року у с. Точевики Острозького району на Рівненщині відбувся бій азербайджанського загону Української повстанської армії з нацистами.

«…Уранці в село Точівк(а)… приїхала сотня німців, щоб своїм диким звичаєм погуляти, – йдеться про ці події в підпільній газеті «Вісті Української Інформаційної Служби» від 1 квітня 1944 р. – Заки повідомлено наші відділи, німці встигли вже гаразд погуляти, й пограбивши населення, від’їхали. Однак незабаром забаглося їм знов погуляти в тому ж селі. На цей час приїхав сам ляндвірт з сотнею добре одягнених та узброєних молодих летунів. Але тут їм не пощастило. Не вспіли ще як слід «розгосподарюватись» біля селянського добра, як наша чота і дві азербайджанців вдарили на них і змусили їх до втечі.

Хоробрі азербайджанці, бачучи перед собою зненавидженого ворога, з великим завзяттям ішли до бою і своїм геройством додавали охоти деяким нашим молодим бійцям, які вперше були в бою.

Дорого коштувала та прогулянка: 50 лягло трупом, кільканадцять було поранених, а двадцять німецьких «героїв» врятувалось втечею. Попав тут і ляндвірт. Населення радісно витало повстанські відділи, радіючи дружніми відносинами та спільною боротьбою азербайджанських та українських відділів проти німецького загарбника».

Із УПА загинуло четверо азербайджанців і один українець. Загиблих поховали в Точевиках, кавказців ховали за мусульманським обрядом, без трун.

Напередодні бою цей загін азербайджанців перейшов до УПА. Це були бійці 805-го батальйону Азербайджанського легіону, який воював у складі німецької армії на Північному Кавказі. Звідти батальйон передислокували спочатку у Польщу, а потім – на Західноукраїнські землі.

На Волині з азербайджанськими легіонерами провели переговори повстанці з боївки УПА Здолбунівського району під командуванням Бойка – Чорноти. Бандерівці переконували перейти до них й боротися проти нацистів. Першим ініціатором втечі легіонерів від німців був офіцер 805-го батальйону на прізвисько Чавлі.

Про долучення азербайджанських легіонерів до УПА повідомляла навіть американська розвідка. Про це йшлося у звіті про азербайджанські військові формування Департаменту військової розвідки США, складений вже після війни. У ньому зазначалося, що у 1943 році на бік українських національних партизан з Азербайджанського легіону перейшли: один командир роти з чотирма офіцерами і 70-ма добровольцями й один командир роти з двома пропагандистами і 95-ма добровольцями.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🗺30 жовтня 1882 року на Тернопільщині народився Михайло Бойчук, художник світового рівня, основоположник українського монументального мистецтва, заснованого на національних традиціях.

Один із фундаторів та професор Української державної академії мистецтв у 1917 році, при якій заснував художню школу монументального мистецтва. Об’єднав талановитих малярів-монументалістів, які сформували школу бойчукістів. Михайло Бойчук отримав європейську освіту, опановуючи малярство у Відні, Кракові, Мюнхені, Парижі. Його творчість просякнута прагненням відродити мистецьку традицію на основі візантійського фрескового живопису та традиціях Давньої Русі. Він ілюстрував книги, провадив реставраційні роботи у Львові, в усипальниці родини Розумовських і давнього іконостасу в їхній церкві у Лемешах (на Чернігівщині), відновлював фрески Софійського собору в Києві та Успенського в Чернігові, створював нові фрескові ансамблі. Працював над художнім оформленням вистав Леся Курбаса. Разом з учнями здійснив розписи Луцьких казарм у Києві.

Бойчуку було чужим радянське пролеткультівське малярство, яке пропагувалося в Київському художньому інституті, де він викладав протягом 1920-х років. Твори, яким митець намагався надати созвучного історичній епосі змісту, говорили національною формою. Вони були самобутніми, тож їхній автор був небезпечним для влади. Своїх послідовників Михайло Бойчук переконував: «Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє».

🕯13 липня 1937 року Михайла Бойчука розстріляли у Києві. Через декілька місяців потому така ж доля спіткала його дружину. Майже усі його учні були репресовані. Більшість робіт знищено, навіть спалено ескізи.

💛Нині вцілілі шедеври бойчукістів експонуються в Україні та надихають митців на творчі пошуки. Не усі творці муралів знають про українське монументальне мистецтво, яке заклало підвалини для виникнення сучасної художньої практики. Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну отримав ім’я Михайла Бойчука.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🟥❤️‍🩹 29 жовтня 1909 року на Львівщині народився Іван Климів – Легенда (1909-1942), член Проводу ОУН, генерал-політвиховник УПА, Лицар Золотого Хреста Заслуги.

Був членом Пласту (9-й курінь ім. П. Дорошенка) та Української військової організації. Вищу освіту здобував на юридичному факультеті Львівського університету. Ставши членом Організації Українських Націоналістів, Іван Климів був одним з організаторів націоналістичного руху та керівником екзекутиви ОУН на Сокальщині.

Використовував псевдоніми: 555, Арідник, Гармаш, Гриць, Дем’ян, Дмитрів, Євген, Заозерний, Куліба, Легенда, Мармаш, Приморка, Семен.

За політичні переконання І.Климіва неодноразово заарештовувала польська поліція, він відбував ув’язнення у польському концтаборі Береза Картузька.

Після проголошення у Львові 30.6.1941 ОУН (Б) відновлення Української держави, Іван Климів увійшов до складу Українського Державного Правління на чолі з Я.Стецьком, де очолив міністерство політичної координації.

1-го липня 1941 р. Іван Климів проголосив себе Начальним командантом Української національної революційної армії (УНРА) і займався її розбудовою. За липень-серпень 1941 р. підрозділи УНРА чисельністю 3-4 тисяч вояків були створені в 15 населених пунктах Західної України.

Із 1942 р. Іван Климів був керівником організаційного відділу військової референтури Проводу ОУН. Він організатор перших військових формувань ОУН на Волині, які згодом стали основою Української повстанської армії.

🕯4 грудня 1942 року Івана Климіва у Львові заарештувало гестапо. Він був закатований під час допиту.

🟥 Головне Командування УПА у 1952-му нагородило його Золотим Хрестом Заслуги та підвищило до ступеня генерала-політвиховника.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!