Історія України 🇺🇦 ЗСУ ❤️

🇺🇦7 лютого 1898 року народився Лев Олександрович Окіншевич, історик, українознавець, юрист, бібліограф.

Народився у Санкт-Петербурзі. Білорус за національністю. Його батько був білорусом, мати походила із змішаного чесько-російського роду. У спогадах історик писав: «Не дивлячись на працю в українському оточенні, в якому я був трактований як свій і рівний, та на все більше зацікавлення своєю темою (козацькі ради в Україні), … я не забував про країну свого батька і почував обов’язок допомогти її національному відродженню. Я систематично працював над виучуванням білоруської мови і вдосконаленням свого знання її. Ці зайняття давали мені можливість щось дати для білоруської науки».

Навчався в колегії Павла Галагана в Києві, 2-й військовій школі. Учасник Першої світової війни на Румунському фронті (1917-1918). У 1921-му закінчив юридичний факультет Київського інституту народного господарства. Працював у Всеукраїнській академії наук (ВУАН) – секретарем Комісії для виучування історії західно-руського і українського права (1922-1928), директором видавництва (1929-1931). Автор ряду праць з історії розвитку державно-правових інституцій козацької України: «Рада старшинська на Гетьманщині» (1924), «Генеральна старшина на Лівобережній Україні ХVІІ-ХVІІІ ст.» (1926), «Центральні установи України-Гетьманщини ХVІІ-ХVІІІ ст.» (1929), «Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині ХVІІ-ХVІІІ ст.».

На початку 1930-х зазнав необґрунтованих переслідувань і цькувань, які посилилися після відмови від таємної співпраці з Державним політичним управлінням (ДПУ) у 1932 році. Після звільнення з ВУАН, працював професором історії Ніжинського педагогічного інституту (1933). Ховаючись від можливого арешту, виїхав у Казахстан, обірвав усі академічні зв’язки і працював юрисконсультом.

У роки Другої світової війни мобілізований у Червону армію, за 10 днів потрапив у полон на Полтавщині. Після швидкого звільнення повернувся до Києва, працював у Київському університеті та юрисконсультом Міської управи. В 1943-му емігрував до Німеччини, очолював правничий факультет Українського вільного університету в Мюнхені. Від 1949-го мешкав у Нью-Йорку (США). Працював у Бібліотеці Конгресу США, брав участь у діяльності Наукового товариства імені Тараса Шевченка в Америці.

Автор близько 130-и наукових праць українською, білоруською, російською та англійською мовами. У 1977-му за наполяганням друзів почав працювати над «Споминами вмираючої людини» (страждав від прогресуючої хвороби Паркінсона), надрукованих у Львові в 1995-му.

💬«Україна, де пройшла значна частина мого життя, була ніби моєю другою батьківщиною і предметом моїх дослідчих праць, – писав Лев Окіншевич. – Я щиро симпатизував боротьбі за українське національне відродження».

🕯Помер 7 листопада 1980-го у передмісті Вашингтона (США).

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🇺🇦❄️6 лютого 1996 року відбулась передача британської антарктичної станції «Фарадей» Україні. Над станцією було піднято український прапор та присвоєно нове ім’я – «Академік Вернадський». Відтоді Національний антарктичний науковий центр щороку відправляє на станцію наукові експедиції.

Варто зауважити, що українські вчені завжди брали активну участь у науково-дослідницькій праці з вивчення Південного полюса Землі. Але після розвалу союзу росія оголосила себе правонаступницею володіння антарктичними станціями колишнього срср і категорично відмовила Україні в передачі навіть однієї з них.

Повернення України в Антарктиду не було легким. Упродовж тривалого часу науковці наголошували на необхідності відновлення та продовження діяльності в Антарктиці – до державних органів України надсилалися листи, вчені виступали з заявами і зверненнями. Зрештою в липні 1992 року тодішній Президент України Леонід Кравчук видав указ про участь України у дослідженнях Антарктики, парламент схвалив документи про приєднання України до Антарктичного договору, а 26 жовтня 1993 року було утворено Центр антарктичних досліджень.

У листопаді 1993 року Велика Британія поширила серед посольств інформацію про бажання передати свою станцію Фарадей на острові Галіндез Аргентинського архіпелагу одній із «неантарктичних» держав. Україна досить швидко зорієнтувалася в ситуації й не упустила шансу повернення в Антарктиду. Надзвичайно багато зусиль для того, щоб Україна отримала власну антарктичну базу, доклав тодішній посол України у Великій Британії вчений-біохімік Сергій Комісаренко. Гроші під проект «Україна повертається в Антарктиду» виділив соросівський фонд «Відродження». Вже в листопаді 1995 і лютому 1996 на станцію Фарадей прибули дві групи українських зимівників, і команда з 12 осіб почала роботу.

6 лютого 1996 року відбулась офіційна передача станції Україні. Передали станцію на конкретних умовах – десять років українські дослідники надавали британцям всю інформацію, яку ті самі раніше отримували зі станції.

На сьогодні станція працює цілий рік і є метеорологічною та географічною обсерваторією. Головне її призначення – проведення наукових досліджень. Українські полярники проводять дослідження з біології, метеорології, океанографії, вивчають вплив холоду на організм людини, зміни магнітного поля Землі, іоносферу та космос. Окрім того, за цей час на «Вернадському» відкрили кілька нових видів тварин і рослин.

Українська антарктична станція, крім суто наукової, виконує ще й представницькі функції, адже завдяки географічному розташуванню її часто відвідують туристи з міжнародних антарктичних морських круїзів. У березні 2011 році на станції зведено каплицю святого рівноапостольного князя Володимира, яка є найпівденнішою культовою спорудою у світі.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🗺6 лютого 1899 року у Воронежі народився Борис Ткаченко, український мовознавець-україніст доби Розстріляного відродження, перекладач класичної літератури, співупорядник «Українського правопису» 1928 року, жертва сталінського терору.

Батьки були україномовними, незважаючи на те, що мати Бориса була із російського дворянства. Батько, Данило Ткаченко, був близьким другом Бориса Грінченка і допомагав у зборі матеріалів для його відомого словника. Борис Грінченко став хрещеним батьком його сина, якого назвали Борисом на честь мовознавця.

Після закінчення школи у Воронежі переїхав до Харкова. У 1923 році закінчив Харківський інститут народної освіти, де його вчителем був професор української мови Олекса Синявський. Зацікавився українською стилістикою та діалектологією, писав методичні брошури з викладання української мови. Займався польовими дослідженнями, фіксуючи і зберігаючи живу народну мову. Разом із Майком Йогансеном став співавтором «Загального курсу української мови», здійснив кілька видань «Практичного російсько-українського словника», долучився до роботи над «Новим українським правописом» 1928 року.

У Харкові доля його звела з іще одним визначним мовознавцем Леонідом Булаховським. Під керівництвом Булаховського здійснив першу спробу створення окремого спеціального курсу стилістики української мови. Це був «Нарис української стилістики» у п’яти лекціях, що побачив світ у Харкові в 1929-му році. Основою для праці стала «Французька стилістика» Шарля Баллі, але Ткаченко показав стилістичні явища української мови, ілюструючи їх прикладами з художньої літератури, фольклору, народно-розмовної мови тощо.

Захоплення філологією спонукало до занять літературним перекладом. Перекладав з англійської, німецької, французької та російської твори Едгара По, Ніколауса Ленау, Проспера Меріме, Олександра Пушкіна, Льва Толстого, Олексія Толстого, Антона Чехова.

Входив до середовища письменників і поетів «Розстріляного відродження». Дружив із Миколою Хвильовим, Майком Йогансеном, Миколою Зеровим.

Працював старшим науковим співробітником Харківської філії Інституту мовознавства АН УСРР. Одночасно – виклав українську мову в Комуністичному університеті та Всеукраїнському інституті підвищення кваліфікації педагогів. Пізніше був консультантом-коректором Партвидаву ЦК КП(б)У. У 1935 році переїхав до Києва.

В грудні 1937 року був заарештований. Йому інкримінували участь в «антирадянській українській націоналістичній терористичній організації» та зв’язки із троцькістами. Рішенням трійки НКВД засуджений до страти.

🕯Розстріляний 23 грудня 1937 року, похований імовірніше за все в Биківнянському лісі.

Тричі був одружений. Один із синів, Орест Ткаченко, теж став мовознавцем. Після розстрілу батька, попри те, що ріс і виховувався в іншій родині, був виключений з піонерської організації, зазнав переслідування і цькування.

Реабілітований посмертно в 1957 році.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

❤️‍🩹Друзі, збір закрито завдяки вам!

Дякуємо за підтримку ЗСУ та невтомну працю задля нашої перемоги!

🇺🇦🗺Слава Україні! Слава Збройним Силам України! Разом переможемо!

🇺🇦📚2 лютого 1901 року у с. Чаплі (нині територія м. Дніпро) народився Валер’ян Підмогильний, письменник, талановитий прозаїк доби Розстріляного відродження. Свої перші пригодницькі твори видавав під псевдонімом Лорд Лістер.

Походив з бідної селянської родини. Батько Валер’яна Підмогильного завідував маєтком місцевого поміщика, помер рано. «Так мало батьківських пестощів випало на мою долю», – писав Валер’ян Підмогильний. Його односельчани згадують переважно про матір письменника. Вона була звичайною селянкою, без освіти, яка працювала в економії графа Воронцова-Дашкова і виділялася надзвичайною природною інтелігентністю.

Навчався юнак спочатку в церковно-приходській школі. Згодом, до 1918-го року у Катеринославському реальному училищі. «Валеріан був надзвичайно здібним хлопцем. – згадувала мешканка села Чаплі Ярушевська, – Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Він дружив з моїм братом Степаном. Був тихий, сором'язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра. І вже тоді мій брат хвалився, що Валеріан пише вірші і оповідання».

Він вивчав іноземні мови й переклав на українську твори Дені Дідро, Клода Гельвеція, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса.

Він був одним із організаторів літературного угруповання «Ланка», яке 1926-го переіменоване в «Марс». Сюди входили талановиті письменники Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник, Дмитро Фальківський.

Потужна літературна та видавнича діяльність сприяли популярності та авторитету Валер’яна Підмогильного. 8 грудня 1934-го НКВДисти заарештували письменника за начебто «участь у терористичній організації, яка мала на меті терор проти керівників партії».

Слідство сфабрикувало приналежність до «організації» Євгена Плужника, Миколу Куліша, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Миколу Любченка (Кость Котко) – загалом 18 людей. На допитах Підмогильний не визнавав себе винним.

Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у березні 1935-го його засудили на десять років позбавлення волі. Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення, продовжував писати.

🕯3 листопада 1937-го Валер’яна Підмогильного разом з понад тисячею інших українських політичних в’язнів розстріляли в урочищі Сандармох.

😱Так совєцька влада відсвяткувала 20-річчя Жовтневого перевороту.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!