Я це Костянтинівка

Полтавській сільській Раді були підпорядковані населені пункти: Борисівка, Гірське, Нова Полтавка, Попів Яр, Русин Яр, Смирново, Стара Полтавка.

В селі знаходилася центральна садиба колгоспу ім. Димитрова, який спеціалізувався на виробництві м'яса.

В селі була організована неповна середня школа на 13 вчителів та 188 учнів.

Відкриті: Будинок культури на 300 місць, бібліотека з фондом 9 тисяч книг, амбулаторія на 15 медпрацівників, з яких два лікаря; аптека, крамниця та поштове відділення.

В Полтавці розташовано підприємство ТОВ "Сади Донбасу", яке спеціалізується на вирощуванні:

- зернових культур, бобових культур і насіння олійних культур;
- винограду;
- зерняткових і кісточкових фруктів;
- ягід, горіхів, інших плодових дерев і чагарників.

До повномасштабної війни на збір врожаю завжди залучали на сезонні роботи 150-200 працівників.

Біля села також розташовано Бирюцький кар'єр Дружківського ПРАТ «Веско», яке спеціалізуєтсья на видобуванні піску, гравію, глин та каоліну.

Полтавка. Частина перша.

Виникнення села датується початком 20 століття.

Цікаво, що в довіднику німецьких населених пунктів в Сантуринівській волості Бахмутського повіту значиться хутір Полтавка. Проте ніякої інформації про німців у Полтавці я більше не знайшов.

Згідно мапі від 1908 року в долині річки Полтавки не було жодного населеного пункту. А вже на мапі 1928 року нанесено безліч хуторів.

У 1926 - 1932 роках Полтавка відносилася до Ново-Економічного району і на місці сучасного села було два хутори: Миколаївська Полтавка №1 та Миколаївська Полтавка №2, що входили до Русин-Ярської сільради.

До цієї ж сільради також входили хутори:Русин Яр, Видного, Геєвська Полтавка🫣, Бродівська Полтавка, Надія, Попів Яр, Розівська Полтавка та Артель “Нацмен”🫣

2 червня 1945 року відбулося перейменування хутора Полтавка №1 на хутір Полтава.

А хутір Полтавка №2 на хутір Пархоменко.

Полтавська сільрада була утворена на базі Русин-Ярської сільради, центр якої був в Полтавці, 30 травня 1958 року.

Що може статися, коли посилаєшся на сайт, який ти витягнув через ВебАрхів🫠

Віролюбівка. Церква.

Церкву у Віролюбівці будували всі - від представників районної влади до пересічних мешканців села.

Церкву освятили на честь святих мучениць, які є покровителями села - Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії у 2010 році.

Дерев'яна церква збудована з цільних колод ямпільської сосни. У колишньому Костянтинівському районі це єдиний храм-зруб.

Зведення фактично тривало один рік. На облаштування церкви та прилеглої території знадобилося ще два роки. Навколо храму висадили ялівець та ялинки, клумби прикрасили природним каменем.

Поруч із храмом церковний будинок, у якому розташовується трапезна для парафіян та гостей храму.

Віролюбівка. Частина п'ята.

Дороги з твердим покриттям були прокладені до всіх ферм колгоспу, побудовані нові свинарники, телятники, коровник. З’явилися криті ремонтні майстерні. Заасфальтували механічний двір.

Була продовжена забудова вулиць, де з’явилися 12 будинків, в які оселилися родини механізаторів, полеводів, животноводів, вчителів, лікарів.

1987 завершена газифікація села. Сформувався новий центp села. Його прикрасили Палац культури та адміністративний корпус сільради.

В 90-х побудовані зерносховища, сучасні ангари для зберігання сільгосптехніки, введені в експлуатацію скотарські комплекси для зимового та літнього утримання худоби та свиней.

У 2000-х роках амбулаторію перевели в реконструйовану та обладнану новою медичною технікою будівлю.

У Віролюбівці відкрили сільський музей "Пам'ять серця" при місцевій школі на більше ніж дві тисячі експонатів.

Історична довідка Віролюбівської сільради стверджує, що в наш час село також умовно поділяють на: Березівку, Изюмівку та Віролюбовку.

Віролюбівка. Радянська окупація.

На загальних зборах мешканців 20 березня 1920 пройшли вибори до сільради.

1926 сільраді були підпорядковані хутори: Березовський, Ізюмський, Пеличев, Клиновський, Попаснянський та Стінки.

На мапі 1928 нанесені хутори: Ізюмський, Березовський та Пеличев.

В селі була розташована центральна садиба колгоспу «Червоний партизан», що спеціалізувався на виробництві зерна, соняшника, м’ясо-молочної продукції.

На німецьких мапах 1941-1943 нанесені хутори Березовка, Ізюмка, Лаврівка та сама Віролюбівка.

У 50-х були закладені виноградники та фруктові сади. Відновлювали поголів’я худоби, розводили овець.

У 60-х побудовані: нова будівля сільради, гуртожиток, дитячий садок, розширена лікарня, їдальня.

1968 здана в експлуатацію двоповерхова школа на 190 учнів.

У 1963-1974-х роках почалося асфальтування вулиць та встановлення електричного освітлення, був проведений водопровід.

Віролюбівка. Частина третя.

В російсько-японській війні 1904-1905 приймали участь 6 мешканців села.

Під час революції 1905-1907 була спалена садиба поміщика.

1908 маєток Д. Д. Пеличева в Бахмутському повіті, біля села Віролюбівка був викуплений. Його хутір розташовувався в місці де балка Калиновий Яр впадає в річку Часів Яр.

У зв'язку з бурхливим розвитком промисловости Донецького краю у 1912 - 1913 роках, біля Віролюбівки видобували доломіт та пісок.

1915 року на місці нинішньої Віролюбівки також позначаються хутори - Ізюмський та Березовий.

Під час національно-визвольних змагань село не постраждало, проте події його не оминули.

На початку лютого 1919 в селі розташовувався 12-й український радянський полк, який згодом витіснили війська УНР:

“Правий фланг 12 полку був у станції Віролюбівка, а лівий - біля станції Сіль, де утворився прорив фронту... Наші частини під тиском переваги супротивника залишили станцію Віролюбівка, а кинутий на підтримку батальйон не зміг зупинити подальший їхній наступ.”

Віролюбівка. Частина друга.

Заселяв хутір поміщик Головін селянами, яких він виграв у карти, а частину (12 родин) виміняв у поміщика зі Старобільщини.

За іншою інформацією тодішню Віролюбівку заснував 1836 року Тамбовський поміщик - Африканов.

Сюди він перевів своїх селян з Тамбовської губернії. Незабаром це село відійшло до поміщика - Дмитра Головіна. Африканов відвів своїх селян назад у свій тамбовський маєток, а Головін поселив тут своїх.

У межуванні від 8 травня 1846 року село Віролюбівка з усіма її землями належала Адаму Олександрову сину барона Фітингофа, які він придба у капітан-лейтенанта Дмитра Яковлева сина Головіна.

В цей план також частково входили і землі села Білокузьминівка, що знаходилася в одному окружному кордоні з Віролюбівкою та у володінні барона Фітингофа.

Директор «Часовоярського історико-краєзнавчого музею» Валерій Богуненко називає першою назвою села - Чосова. Через те, що пролягло село поблизу річки Часів Яр в однойменній балці.

Віролюбівка. Частина перша.

Інформацію на Віролюбівку можна знайти дуже суперечливу. Це стосується і заснування села, і його розташування і походження його назви.

За версією місцевих краєзнавців ойконім Віролюбівка походить від імен доньок місцевого поміщика – Віри та Люби. В чому особисто я трохи сумніваюся.

За іншою версією Дмитро Головін - перший власник цих земель, назвав село ім'ям своєї улюбленої доньки Віри - Віролюбівкою.

Саме ж село склалося з декількох хуторів, які зараз об'єдналися під однією спільною назвою, успадкованою від села, що розташовувалося за кілька сотень метрів на північ від сучасного.

Роком заснування села називають 1862, але краєзнавці схильні до того, що його вік приблизно на 100 років старший. Я схильний вважати, що старший, але не настільки.

Першим поселенням вважається хутір Головіна, який розташовувався приблизно в 600 метрах від сучасного центру села на північ. Який пізніше певно і став зватися Віролюбівка.

Молочарка. Коротко.

Про невеличке селище між схилами річки Грузької та безіменного струмка відомо небагато.

Згідно з довідкою сільради селище заселялося у ХІХ ст. на землях, які належали поміщику Номікосову. Пізніше ці землі було продано за борги німцям-колоністам.

У 1929-1930 pр. тут були організовані комуни, а потім проводилася колективізація, організовувалися артілі.

На мапі 1942 р. на місці Молочарки значиться радгосп "Хімік", який мав 18 020 га родючої землі.

Високого рівня розвитку тут досягло м'ясо-молочне тваринництво. Господарство багате на тракторний парк, теплиці, майстерні з ремонту техніки, консервний цех.

Селище Молочарка мало чудово розвинене тваринництво. Можливо, звідси і його назва.

Молочарка - фемінітив від молочар. Молочар - це людина молочної професії, тобто пов'язана із молочарством.

Іванопілля. Частина четверта.

В деяких записах можна побачити назву Іванопіль, проте вона, ймовірно, є помилковою.

Адже на всіх мапах село зазначене саме як Іванопілля, де м'який знак часто був нанесений на інших лініях і назва могла бути невірно прочитана.

Радянська окупація встановлена у 1918.

1931 року 3 дрібні колгоспи об’єднали в один ім. Петровського (пізніше ім. XX з’їзду КПРС). Головою обрали І. О. Вессе - румуна за національністю.

Під час національно-визвольних змагань він ніс службу в рядах австро-угорської армії і здався в полон.

У квітні 1929 року обраний головою Іванопільської сільської Ради.

Основним напрямом колгоспу було м’ясо-молочне тваринництво. Розвинуте рільництво та овочівництво.

У середній школі 31 учитель навчав 378 учнів. Працював будинок культури на 350 місць, дитяча районна бібліотека, медичний пункт, ветеринарна ділянка, дитячий садок на 55 місць.

Іванопільці посадили парк, спорудили стадіон. Прокладено водопровід, вулиці села заасфальтовані.

Іванопілля. Частина третя.

Основними промислами селян були сільське господарство та вуглевидобуток. Борошно виготовлялось на вальцювальному млині, де працювало 7 робітників.

У 1810 почали видобувати вугілля 15 000 пудів на рік для печей та ковальства.

Вуглевидобуток в Іванопіллі міг здійснюватися відкритим способом, за допомогою штолень (похилих свердловин) або шахт.

Сьогоднішні дослідження на території виявили наявність відвалів. Видобуток на околицях Іванопілля припинився наприкінці 70-х років 19 століття, коли на Донеччині розпочалася інтенсивна промислова розробка вугілля.

Школу в селі ще до революції збудував місцевий поміщик Плещеєв. 1966 року відкрився новий навчальний корпус.

1859 року у селі мешкала 61 особа (31 чоловік та 30 жінок), налічувалось 13 дворових господарств.

1908 року в селі мешкало 427 осіб (218 чоловіків та 209 жінок), налічувалось 65 дворових господарств.

Іванопілля. Частина друга.

Заснування поселення в долині річки на місці сучасного поселення відносять до першої половини (30-40 роки) 18 ст.

Заснування тут сталого поселення можна пов'язати із тим, що 1711 року із Семенівської фортеці, розташованої при гирлі річки Міус, до Бахмутської фортеці був переведений ротмістр Василь Павлович Шабельський з командою козаків.

Йому було доручено охороняти міста Бахмут і Тор з соляними заводами від ворожих набігів. Шабельський не тільки формував Бахмутський козацький полк, але й піклувався про власне господарство.

На запити до Бахмутської канцелярії про виділення землі, йому надавалися луки та орна земля для їх безпечного утримання й заготівлі сіна.

Старожили села передають з покоління в покоління переказ, що колись жив у балці різьбяр по каменю - Кравець, що й стало найменуванням топоніму Балка Кравецька.

Але це трохи не в'яжеться із документально наявною ставкою із назвою Кривецька.

Сама ж балка нині це геологічна пам'ятка природи загальнодержавного значення.