𝙺𝙾𝙼𝙸𝚁𝙺𝙰 📕

— Як це буде працювати? Мені потрібна конкретика.
— Ми ходимо на побачення. Справжні побачення. Це все. Я виконаю мамине передсмертне бажання. Ти уникаєш роботи зі мною.
Вона поклала печиво. Взяла його. Знову поклала.
— Це може спрацювати. Але у мене є умови.
Звісно, що є.
— І які вони?
— Ніяких інших жінок. Я не хочу виглядати дурепою. Якщо люди повірять, що ми справді зустрічаємося, то ти не можеш ходити на побачення, як вчора ввечері.
Я ні з ким не спав. Але якщо б я сказав їй, що тією «людиною», з якою я говорив, був Раш, і що все це було лише виставою, щоб її роздратувати… вона б просто ще більше розлютилася.
— Гаразд. Теж саме стосується і тебе. Ніяких інших хлопців.

— Я терплю тебе.
— Так, — шепочу я у відповідь, занурюючись у тепло його обіймів, знаючи, що нарешті знайшла своє місце. Свій дім. Це більше, ніж чотири стіни — більше, ніж коробка на землі чи дах над головою. Це рівномірне биття його серця проти мого. Це безпека і хаос, затишок і вогонь.
Це він. Це ми.
— Я теж тебе терплю, Айзеку.

— А що, як ми прийдемо до взаємовигідної угоди, яка також задовольнить мою матір?
— Я слухаю, — протяжно відповіла Стіві.
— Ми почнемо фальшиво зустрічатися.
— Я не брехатиму своїй сім'ї, Маверік. І твоїй теж.
— Це не брехня.Ми справді зустрічатимемося. Ніхто не повинен знати, що це безнадійно. Шлях в нікуди. Питання не в тому, чи порвемо ми, а в тому, коли саме.
Вона не відразу сказала «ні». Це було щось.
— Як довго?
Я знизав плечима.
— Стільки, скільки буде потрібно, щоб переконати маму, що ми помирилися. Що ми зробили все, що могли. Що нам просто не судилося бути разом.
— Ми сваримося вже більше десяти років, — сказала вона. — Це може тривати ще десять.

— Ти думаєш, що ти особлива, так? Що я не вирву твоє серце.

— Тримайся заради мене. Я виведу нас звідси. — Але я вагаюся на секунду довше, ніж мав би, і востаннє кладу руку на стіну. — Скоро побачимося.
Можливо, вона почує мене якимось чином.