20 жовтня. Доброго ранку! Ранкові приморозки стають чимось постійним. Як все, в нашому світі. Бо ми звикаємо, багато чого не помічаємо. І, мабуть, саме для цього існує такий день, як сьогодні, щоб ми могли через вчинки інших побачити себе і зрозуміти, подобається нам це в собі чи ні. І виправити чи посилити. Тож помічайте, що сьогодні відбувається з вами, які люди зустрічаються, що вони говорять, які теми піднімають, що їх цікавить. Навіть те, що вам здається випадковим, саме сьогодні продемонструє, що випадковості не існує. Сьогодні ми побачимо наше оточення саме таким, як ми його собі уявляємо.
Тому кожного разу підкреслюю, що дивитися на світ з оптимізмом дуже важливо, тоді ми починаємо жити в оптимістичній бульбашці, тобто все, що нас оточує стає оптимістичним та позитивним.
Останнім часом я часто плачу ранком, так, плачу, бо я жива людина і коли бачу бійки в церкві чи читаю про чергове корупційне викриття, або коли вдивляюся в обличчя тих, хто пройшов тортури і полон. Мені теж боляче. Дуже боляче. І я дозволяю собі плакати, щоб з тими слізми вийшла хоча б частка болю. Але при цьому відчаю немає. Розумію, що треба жити. І від того, як ти ставишся до життя, життя буде ставитися до тебе. Тому, втираю сльози і йду робити справи, бо їх ніхто не зробить замість мене.
А як ви ставитеся до життя? Що відчуваєте? Теж плачете? Як заспокоюєтеся? Що допомагає?
Мені допомагає віра. Віра в себе, в свою країну, в людей поруч. У мене в житті так сталося, що я весь час попадала в який дивний колектив, який усі вважали конченим та поганим. Було страшно, чесно. Вперше це сталося в школі, потім була така робота, відносини з першим чоловіком. Але як тільки попадала в середину, то розуміла, що в мене є три шляхи: або становитися такою самою, або виправити ситуацію, або йти світ заочі. Кожного разу я обирала або другий, або третій варіант. Бо відчувала, що маю своє призначення, свою місію, яку повинна виконати. Така місія є в кожного з нас. І кожного разу мені допомагала саме віра в себе. Вона допомагає мені і зараз. Саме завдяки вірі, не плутайте з релігією, то не до мене, я жила, живу і буду жити. І робити свою справу. І міняти в собі те, що вже віджило, відійшло, виконало свою роль. Завжди відпускаю з вдячністю, роблю висновки і працюю над собою.
І саме такий день, як сьогодні, допомагає побачити себе ніби з боку, придивитися уважніше, може моє власне дзеркало треба протерти, полагодити? Що я бачу в ньому? І кого?
День роздумів та допомоги тим, кому зараз найважче, а це військові, поранені, діти, старі люди, ті, хто втратили в цій війні все в продовжують втрачати. Допомагайте, це наш обовʼязок як людини.
І ще, всіх, хто підтримує ухилянтів, висміює дії ТЦК, вважає, що може відсидітися за чиїмись спинами, будь ласка, видаліться з моїх друзів, бо набридло, з мене досить.
Щастя всім!
Тому кожного разу підкреслюю, що дивитися на світ з оптимізмом дуже важливо, тоді ми починаємо жити в оптимістичній бульбашці, тобто все, що нас оточує стає оптимістичним та позитивним.
Останнім часом я часто плачу ранком, так, плачу, бо я жива людина і коли бачу бійки в церкві чи читаю про чергове корупційне викриття, або коли вдивляюся в обличчя тих, хто пройшов тортури і полон. Мені теж боляче. Дуже боляче. І я дозволяю собі плакати, щоб з тими слізми вийшла хоча б частка болю. Але при цьому відчаю немає. Розумію, що треба жити. І від того, як ти ставишся до життя, життя буде ставитися до тебе. Тому, втираю сльози і йду робити справи, бо їх ніхто не зробить замість мене.
А як ви ставитеся до життя? Що відчуваєте? Теж плачете? Як заспокоюєтеся? Що допомагає?
Мені допомагає віра. Віра в себе, в свою країну, в людей поруч. У мене в житті так сталося, що я весь час попадала в який дивний колектив, який усі вважали конченим та поганим. Було страшно, чесно. Вперше це сталося в школі, потім була така робота, відносини з першим чоловіком. Але як тільки попадала в середину, то розуміла, що в мене є три шляхи: або становитися такою самою, або виправити ситуацію, або йти світ заочі. Кожного разу я обирала або другий, або третій варіант. Бо відчувала, що маю своє призначення, свою місію, яку повинна виконати. Така місія є в кожного з нас. І кожного разу мені допомагала саме віра в себе. Вона допомагає мені і зараз. Саме завдяки вірі, не плутайте з релігією, то не до мене, я жила, живу і буду жити. І робити свою справу. І міняти в собі те, що вже віджило, відійшло, виконало свою роль. Завжди відпускаю з вдячністю, роблю висновки і працюю над собою.
І саме такий день, як сьогодні, допомагає побачити себе ніби з боку, придивитися уважніше, може моє власне дзеркало треба протерти, полагодити? Що я бачу в ньому? І кого?
День роздумів та допомоги тим, кому зараз найважче, а це військові, поранені, діти, старі люди, ті, хто втратили в цій війні все в продовжують втрачати. Допомагайте, це наш обовʼязок як людини.
І ще, всіх, хто підтримує ухилянтів, висміює дії ТЦК, вважає, що може відсидітися за чиїмись спинами, будь ласка, видаліться з моїх друзів, бо набридло, з мене досить.
Щастя всім!