Сьогодні повернувся з поїздки до Запорізької області, куди я пригнав автомобіль для військових і провідав старих знайомих на фронті. Цього разу все більше розмірковував, чому я це роблю.
Справа в тому, що це була не просто перша поїздка в цьому році, а перша після тривалої перерви (такі "подорожі" стали рідшими через зміни робочих графіків). І цього разу було більше розмірковування над тим, наскільки це все потрібно. Отже, декілька основних причин, чому це варто робити (звичайно, якщо є можливість):
1) Як не дивно, але саме цього разу я зрозумів, що це потрібно навіть більше мені, ніж їм. Саме мені потрібне нагадування про ту реальність, яка ось поруч з нами. Так, я з цією реальністю також зіштовхуюся щодня в лікарні, але мені потрібно було "організувати" собі вихідний і вирватися з київської суєти, щоб зануритися, в атмосферу, де цінність життя сприймається зовсім інакше - в світ, де все нагадує про війну та смерть.
Вважаю, що кожному варто організовувати собі такі нагадування про нашу реальність. Для цього необов'язково їхати кудись, можна і по місцю пошукати щось, що змусить тебе ширше дивится на нашу з вами ситуацію: поспілкуватися з пораненими, з тими, хто втратив рідних тощо...
2) Звичайно, вкотре собі нагадав (ще на початку війни це зрозуміли), що ці наші візити дуже потрібні чоловікам, які там. Їм потрібно відчути, що люди "там" також пам'ятають про їх проблеми. Їм потрібно відчути, що вони хоч і відокремлені від суспільства видом одягу, але не відокремлені серцем.
3) Ну, і, звичайно, найголовніше: саме там вкрай необхідне Боже світло серед тієї темряви та смерті.