📚 Непозбувний книгочитун

Завтра починаю читати 700-сторінковий роман "Три листки за вікном" Валерія Шевчука, який ми очевидно в стані афекту обрали читати на наступний клуб в Сенсі 😀 Божепоможи 🫢

Меми - з клубного чату )

Верещу ))
Побачила тут

Сподобалася ідея подкасту “Нескінченні історії”: його авторка, Ольга Тадай, обирає для кожного епізоду якусь відому казку, просить її прочитати гостя або гостю, а далі вони разом її обговорюють. Точніше, казка стає лише приводом, щоб обговорити важливі теми: пошук себе, побудову стосунків, інфантильність, хоробрість тощо.

Наприклад, обговорення казки "Красуня і чудовисько" вивело спікерок на тему інклюзивності, довіри у стосунках, безумовної любові та аб'юзу.

Дуже таке імпонує, бо на моїх книжкових клубах також розмова про книжку часто переливається у обговорення дотичних тем 🔥

До Ольги на подкаст приходять різноманітні гості, здебільшого підприємці (бо авторка подкасту і сама підприємиця).

Наприклад, у різних епізодах торкалися таких тем:

- як казка "Дюймовочка" може навчити нас адаптивності й сміливості;
- як література впливає на формування нашої ідентичності;
- як традиції і прогрес формують наше відчуття світу (за мотивами книжки Террі Пратчетта “Право на чари”).

І багато іншого.

Послухати подкаст “Нескінченні історії” можна на будь-якій зручній для вас платформі. Ось усі лінки.

І ще можна підписатися на авторку в Інсті.

пост #направахреклами

Комора скоро перевидасть книжки Горана Петровича 🔥

У мене є обидві, але знаю, що багато хто шукав.

Дивіться, який симпатичний Непозбувний дронолітун вийшов 🥰

Це ви накидали грошенят, а письменник Віталій Дуленко купив запчастин і зібрав на своїй кухні. Скоро ця штука полетить нищити русню на Лиманському напрямку. Виглядає так, що не дарма ми тут зібралися )

Хочете побачити ще таких - можна задонейтити на наступних дронолітунів. Ось банка )

В Києві буде Тімоті Снайдер, але реєстрацію закрили десь протягом години, бо всі місця закінчилися.

Треба було відразу в Палаці Спорту організовувати 😅

Познайомлю вас з новим видавництвом і їх першою книжкою. Видавництво називається "Мрієлов" (ось сайт, і ось ще його інста).

Видавництво заснували подружня пара - Андрій та Наталка Каспшишак. Він завжди мріяв стати письменником, вона - ілюстраторкою-аніматоркою. Але мрії постійно відкладали на потім. Наприклад, Андрій працював фінансовим аудитором, а 24 лютого він пішов у військо і воював в Луганській області.

Після демобілізації Андрій зрозумів, що час здійснювати мрії та, разом з дружиною, вони заснували видавництво "Мрієлов". Раджу прочитати оце інтерв'ю, де Андрій розповідає про свою службу і створення видавництва.

Вони вже видали свою першу книжку, яку написав сам Андрій, а проілюструвала Наталія. Називається "Легенда про вільних". Він почав писати її в Харківському військовому госпіталі у новорічну ніч, продовжив - під час перебування у війську. Загалом на написання пішло близько року.

Це епічне фентезі за мотивами української міфології, де прототипами деяких персонажів є реальні українські військові, які загинули, зокрема Юрій Руф, Тарас Матвіїв, Ярослав Матвіїв та інші українські герої. Головні герої книжки - діти, тому зайде усім, десь від 10+.

Є легенда про те, що давним­-давно Крилату Землю було про­клято чорнокнижником, який посіяв зілля розбрату. Це чарівне зілля не дає вільним людям об’єднатися задля перемоги над зовнішнім ворогом. Вони не довіряють одне одному, постійно сваряться, як краще тримати оборону, звинувачують одне одного у невдачах.

Повернути єдність у ряди вільних людей можна, лише відшукавши давнє слово князя, сховане в чарівному краї Вирії, наповненому цілим різноманіттям чарівних істот.

І ось на Крилату Землю напала Імперія Рабів. Двоє 11-річних дітей мають відшукати забуте слово і протистояти нечисті, поки оборонці охороняють Крилату Землю. Чи вдасться їм перемогти зло?

Книжку можна замовити на сайті видавництва.

Це історія, яка дає прості та цікаві відповіді для дітей та дорослих на складні запитання про війну, про смерть, про боротьбу, про силу, про народ та про мету.

пост #направахреклами

“Санаторій” читається за півтори години, але потім хочеться гуглити ще стільки ж, щоб розібратися, що це було.

“Санаторій” починається з того, що жінка збирається їхати, власне, у санаторій, а вона після операції, а її валіза надто важка. І ось вона докладно роздумує, як же перти цю валізу. Чи будуть там сходи? Чи буде кому допомогти? Чи може поштою відправити? А як доперти її до пошти?

Такий вайб буде і далі, протягом всієї книжки: суцільна вразливість і дискомфорт у недружньому оточенні. Щось у житті пішло не так, і ось жінка тут - у місці, де їй не хотілося б бути, і де її головна задача - дотерпіти до виїзду. Їй неприємні доторки під час процедур, у неї ворожо налаштовані сусідки, її ліжко прямо під телевізором, який не вимикається 24\7.

Тут багато тілесного й фізично неприємного, бо це місце, де

тіла безкарно торкаються інших тіл

Але у неї немає сил на конфлікти і боротьбу. Зрештою, ніколи не знаєш, від кого потребуватимеш допомоги. Тому вона обирає спостерігати, мовчати, терпіти, і лише інколи (коли є можливість) - втікати і бути наодинці. Але це її максимум бунтарства.

Я - геометрична фігура, вписана в коло, міркую. Пан Маріуш неквапливо перевертає мене і, з цього напівзігнутого положення увічливо запитує, чи погодилася б я піти з ним колись на каву. До прикладу, післязавтра, після процедур.
Міркую: чи можна відмовити дещицю власникові атакуючого пітбультер’єра, коли псячий намордник в руках господаря?
- Із приємністю, так би мовити, - кажу.

Читаєш, і ніби починаєш відчувати і власну вразливість і дискомфорт. Тому якщо вам наразі потрібна книжка для хороших емоцій, то це не вона.

Міркую, якщо я належно подбаю про загорожу між мною і не мною, то знизиться ризик того, що раптом вичерпається запас відстані, що певної ночі атоми одної з осіб, які можуть тут мене безкарно торкатися, мимохіть поєднаються з моїми. Як довге волосся в натовпі.

Отже, 33-річна хвора героїня мусить на місяць переїхати в санаторій сокового типу, бо інакше не отримає соціальних виплат. Тобто сама по собі необхідність потрапити у цей простір вже є певною формою насилля.

А далі починаються усі стандартні приколи таких закладів: засилля різноманітних (не завжди приємних і не завжди корисних) процедур; хамство працівників; дивні егоїстичні сусідки. Паралельно героїня згадує своє перебування у іншому санаторії, в дитинстві. Там було краще, але теж зі своїми нюансами.

Загалом написано це кінематографічно й не нудно, тому читається швидко. Початок книжки й стиль авторки налаштовує нас на щось сюжетне й лінійне. Максимум - ностальгійне й неспішне. Але всі ці люди, які очікували подій, врешті пишуть розчаровані відгуки на гудрідс.

Бо ця книжка - суміш образів, типажів, сучасних проблем, самовідчуттів і метафор. Усе це нанизане на доволі динамічний сюжет, щоб не знудити читача, але сюжет тут - сильно другорядне. Ані інтриги, ані чіткої розв’язки не чекайте. Це написано не для того.

Бабуся, яка 50 разів просила онуку підфарбувати їй губи, якщо помре. Чоловік без кінцівок. Химерна лікарка, що, користуючись своєю примарною владою, проявляє невиправдану жорстокість до пацієнтів. Літні жінки, які наполегливо розпитують, чи є у героїні діти.

Думаю, можна було б довго розбирати, чому авторка підібрала саме такі слова й образи і що вони означають. Допомогло б також знання польської специфіки, бо авторка з Польщі, і місцями відчувається, що тут відсилка до їхніх реалій, але яка - хз. А можна й не думати, а просто читати цю книжку заради вайбу і стилю авторки, секундних емоцій і образів.

Для закріплення вражень після книжки варто також прочитати (перекласти гуглом) оцю рецензію (вона польською).

Читати - тим, хто любить метафористично-туманні книжки, магічний реалізм і химерну атмосферу. Не радила б читати тим, хто прагне мати однозначне розуміння “Що це взагалі було?”, коли закриваєте книжку. Бо тут лише питання, і жодних відповідей.

#непозбувний_відгук

Знову ми, читачі, якісь не такі 🥺 Комфортного читання захотіли, ото ще невігласи!

Звідси

🥹 Концерт Жадана в харківському метро, вчора.

Фото з його сторінки.

О, цікава тема. Недавно якраз читала щось ближче до "високої полиці", де в зносках були пояснення типу

«Убити пересмішника» — роман американської письменниці Гарпер Лі, опублікований 1960 року.

і подумала, що це надмірне розжовування, бо якщо людина, яка читає цю книжку, ніколи навіть не чула про "Убити пересмішника", що вона взагалі зрозуміє з цієї книжки, і навіщо вона це читає? І в той же час - що така примітка може сказати людині, яка ніколи не чула про "Вбити пересмішника"? Та нічого.

Але на дискусії про "Часосховище" мій опонент Олексій переконував, що інколи в примітках треба навіть вказувати читачу, що певний момент - це був сарказм, бо ще сприйме це серйозно 😀.

Погоримо про примітки? Ви їх читаєте взагалі? Вони вам щось дають?

В ефірі рубрика #дитяче_по_неділях, і якщо вже ми почали говорити про те, чим порадувати внутрішню дитину, то вам терміново потрібен "Космічний поштар". Причому, усі три частини відразу (бо все одно докуповуватимете, коли прочитаєте першу).

Ми з дитиною закохалися з першої сторінки - бо це дуже кумедно й прикольно відразу на обох рівнях: і дитячому, й дорослому. Тому задоволення отримують всі, причому, кожен своє.

Це комікс про поштаря, який доставляє різні посилки й листи між планетами. Планет дофігіща, і всі вони несподівані. Тут є планета-кістка з собаками (улюблена у моєї доньки), планета-черепівка, де скелети загадують дуже дивні загадки; планета з велетнями, що замовили ящик маршмеллоу; планета з фермером, що вирощує гігантські помідори - і ще безліч планет, які тільки може вигадати фантазія.

Щоразу чекаєш, що ж ще прийде цьому автору в його шалену голову)) І ще щоразу інтрига, що ж там в посилці і навіщо це треба отримувачу.

А у другій частині коміксу у героя з'являється стажерка, а за поштарем між планетами ще й ганяються грабіжники на мотоциклах, які намагаються вкрасти у нього лист до короля.

Тут купа непомітних, пошепки проговорених, відсилок до різних творів і фільмів (які можна не зчитати, і нічого не втратите. А якщо зчитаєте - будете тицяти пальцем і кричати: "це ж воно, це ж воно!!!" і сміятися вголос).

Дуже класний гумор, от дуже. Я ржу щоразу, коли ми це читаємо. І донька обожнює та просить постійно перечитувати. Починали читати десь в 4, і вже було норм. Але книжка специфічна - напевно, краще починати десь з 5.

У кожному томі по 146 сторінок, тобто читати й роздивлятися там є шо. Той випадок, коли абсолютно не важливо, чи є у вас діти, щоб мати привід її купити 🥰

Колись я тут рекламувала подкаст про мистецтво й творчість "псяча буда". Приємно бачити, що проєкт розвивається і росте. Наприклад, вони випустили цілий аудіосеріал. Називається "Вершник". Це фактично аудіокнига - з тією різницею, що на папері цього тексту не існує.

"Вершник" - це історія про дівчину Аріну, яка стала учасницею програми для молодих викладачів у Львові. Так вона опинилася у інтернаті номер 102 для дітей з розумовими вадами на Пекарській 19.

Але це приміщення не завжди було школою. Раніше будівля була палацом графської родини Сєме́нських-Леви́цьких. І хоч минули десятиліття відколи палац став школою, його стіни досі пам'ятають минуле.

Коротше, ви зрозуміли, буде страшно 😈.

Там 4 епізоди по 30-40 хвилин. Ідеально слухати, поки робите прибирання на вихідних або кудись їдете.

У цього аудіосеріалу є цікава передісторія. Минулого року авторка подкасту була учасницею рідкісної екскурсії палацом, яка відбувається лише раз на кілька років - бо зараз там школа. Це надихнуло авторку написати художню історію. Фото палацу, який став натхненником, можна побачити тут.

А аудіосеріал "Вершник" можна послухати на різних платформах: Youtube music, Spotify та Apple Podcast. Лінки ось тут.

пост #направахреклами

Ну чомуууу під моїми постами підписникам показують якісь фріспіни, а у Андрія така милота??? 😅