Зараз вже можна сказати, що 24 лютого зрозуміло-якого-року я думав лише про те, як би пошвидше оформитися у військкоматі, аби зустріти смерть зі зброєю в руках. Ну ОК, гадалося мені, за найоптимістичнішого сценарію нам вдасться призупинити їх по Дніпрі, що дасть час на евакуацію центрів прийняття рішень і боєздатних залишків ЗСУ за Збруч, де вже можна буде сяк-так окопуватися - з Божою поміччю та молитвою до польських миротворців. Те, що ми, як держава та армія, триматимемося у прямому повномасштабному зіткненні з РФ 1000 діб, примудряючись при тім наносити завойовникам фантастичної вишуканості поразки, які увійдуть (вже увійшли) у підручники воєнного мистецтва, тоді здалося би мені в кращому разі наївною патріотичною казочкою для підняття бойового духу. Та це не казка і не диво. Це - залізобетонне спростування нашого багатовікового національного комплексу меншовартості, яке вже ніхто й ніколи не зможе вимарати з історії, щоб там далі не трапилося. Я до біса пишаюся дихати з вами одним повітрям і шкандибати по одній землі, дорогі співвітчизники!